Продовження, початок див. Тиждень, № 7, 10, 13, 16, 19, 38, 52 за 2019 рік, № 3, 15 за 2020 рік та № 29, 30 за 2021 рік
Коли помирає король-воїн, у країні приспускають прапори та схиляють голови. Усі вшановують героя та згадують його перемоги. Так мало б статися 17 червня 1696 року після смерті Яна III Собеського. У віці 66 років король Речі Посполитої помер у своїй підваршавській резиденції у Вілянуві. Помер самотнім, розчарованим у своїй країні та власній родині. В Речі Посполитій почалося чергове міжкоролів’я.
Понад 20 років панування Яна III Собеського залишили сумний спадок. Утрата територій, внутрішні чвари та не здійснені реформи перетворили Річ Посполиту наприкінці XVII cтоліття на країну, що ледь трималася на ногах. Навіть блискучі перемоги під Хотином у 1673‑му та Віднем у 1683 році залишилися лише у спогадах учасників. Про них пізніше згадали нащадки, коли у XIX cтолітті почали писати великі наративи національної історії та ставити пам’ятники своїм королям і героям. Пам’ятник Яну III Собеському поставили в 1898 році у Львові — тоді вже столичному місті Королівства Галичини та Лодомерії.
А згодом Річ Посполита вкотре постала перед вибором нового короля. І якщо видавалося, що попередні елекції були складними, у них брало участь багато претендентів на корону, то міжкоролів’я після смерті Яна III Собеського, на перший погляд, видавалося вибором між черговим французьким принцом, цього разу Конті, та старшим сином короля Якубом. Чи мав у цьому змаганні шанс інший кандидат? Результат свідчить сам за себе.
Ян III Собеський усю другу частину свого панування присвятив спробам установити власну династію. Його старший син Якуб мав би втілити в життя те, що в Польському королівстві вдалося лише Яґеллонам і Вазам. Та чи варто порівнювати родину Собеських з тими, хто правив у Великому князівстві Литовському та Шведському королівстві як дідичні володарі? Радше ні. Слід зважати й на те, що час, про який ідеться, абсолютно не надавався до реалізації таких планів. Проти молодого Собеського грало все: слава батька, французькі гроші, більшість впливових магнатських партій і навіть власна матір.
Читайте також: Пролетарі проти сонетів
Інший претендент на престол — Франсуа Луї де Бурбон, принц Конті — був черговим французом, який упродовж кількох останніх елекційних кампаній прагнув посісти польський престол. І все це впродовж довгого правління іншого Луї — французького Короля-Сонця, який так прагнув розставити сильні фігури на своїй заплутаній геополітичній шахівниці. Цього разу, як і після абдикації Яна II Казимира, видавалося, що принц Конті стане новим королем. Знову французькі агенти, переконуючи словом і грішми, зібрали чимало прихильників під час довгої елекційної кампанії, що вийшла на фінішну пряму аж на початку червня 1697 року. Більшість шляхти тоді проголосувала за французького кандидата й почала святкувати перемогу. Але сталося те, на що мало хто сподівався. Частина шляхти несподівано організувала нове елекційне коло і проголосила своїм королем Фрідріха Авґуста Веттина, саксонського курфюрста, який несподівано перетворився з аутсайдера й малознаного в Речі Посполитій кандидата на учасника змагання за корону.
Ці події чимось нагадували перебіг елекційної кампанії кінця XVI cтоліття, коли ерцгерцог Максиміліан і шведський королевич Сиґізмунд змагалися за польську корону й виграв той, хто першим узяв під контроль Краків — місце коронації. Схоже на те, що Авґустові радили добре, і радили ті, хто знав не тільки право та традиції, а й історію. А ще в нього був новий союзник — московський цар Пьотр I, який не бажав мати в Речі Посполитій короля та великого князя литовського з Франції. Від цього часу й аж до смерті Пєтра I в 1725 році його вплив на свого нового приятеля та союзника лише зростав. Мабуть, у Петербурзі зрозуміли всю марність і безперспективність змагання за польську корону, та водночас почали прискіпливіше вивчати і працювати над тим, щоб підпорядкувати власному порядку денному велику сусідню державу. І як показала історія XVIII cтоліття, ця довга гра, що тривала майже сто років, урешті дала їм змогу майже ідеально втілити свої плани в життя.
Саксонський натиск
Фрідріх Авґуст не був випадковим і простим кандидатом — він чітко йшов до мети, керований власними амбіціями та політичним чуттям. Про це свідчить уже те, що у травні 1697 року він потай прийняв католицьке віросповідання, що зняло одну з головних перешкод на його шляху до польської корони. Так він не лише відкинув закиди шляхти щодо свого протестантського віровизнання, а й здобув підтримку від імператора й папи. Маленька, порівняно з Річчю Посполитою, але заможна Саксонія і її молодий володар поставили на цю кампанію чимало карт. Гроші, позичені в банкірів, дали змогу підкупити достатню кількість шляхти й забезпечити саксонське військо всім необхідним для підтримки свого курфюрста.
Фрідріху Авґусту вдалося швидко дістатися Кракова, чому сприяли наявність власного війська й відносна близькість Дрездена. На відміну від нього, принц Конті мав би подолати чималу відстань з Франції морем до Гданська. Адже й уявити його тріумфальну подорож до Речі Посполитої через німецькі землі тоді було важко. Краків зустрів саксонського курфюрста насторожено. Староста Францішек Вельопольський не бажав впустити до міста претендента на корону, бо й сам був прихильником принца Конті. Але все вирішили гроші. Наступну проблему, яка могла перешкодити коронації, — доступ до скарбця, де зберігалися королівські інсигнії (клейноди. — Ред.) — було розв’язано в дусі Александра Македонського: якщо вузол не можна розв’язати, його треба розрубати. У Кракові доступ до інсигнії оберігали масивні двері з вісьмома замками, ключі від яких мали найвищі урядники Речі Посполитої. На нещастя для Фрідріха Авґуста, вони теж були прихильниками принца Конті. Не маючи ключів, двері можна було розтрощити сокирами чи вибухівкою, але це вважали б святотатством. Тож Фрідріх Авґуст придумав у певному сенсі елегантне рішення: його люди просто проламали стіну поруч із дверима.
Ким же був новий король, який так швидко й зухвало обійшов на останньому повороті всіх претендентів? Саксонському курфюрстові на час елекції та коронації було 27 років. Він народився у Дрездені в родині Йогана Ґеорґа Веттина та Анни Софії Ольденбурґ, доньки короля Данії Фредеріка III. Фрідріх Авґуст був другим сином подружжя й не стояв першим у черзі на спадковий саксонський престол. Його батько в 1680 році став володарем Саксонії та брав активну участь чи не в усіх тогочасних воєнних кампаніях, зокрема особисто очолив саксонське військо в битві під Віднем у 1683 році. Смерть батька в 1691-му та старшого брата в 1694 році відкрили Фрідріху шлях до трону. Він уже мав за собою довгу освітню подорож країнами тогочасної Європи та участь у воєнних кампаніях, де відзначився особистою відвагою. Прагнення більшого, ніж корона курфюрста та підтримка, яку він здобув під час елекції, зробили його володарем Речі Посполитої — великої та малозрозумілої для нього держави, що простягалася далеко на схід майже від самих кордонів його рідної Саксонії.
Читайте також: Левіафан і Ейзенштейн
Коли він став польським королем, то прийняв ім’я Авґуст і став другим королем з цим іменем. Історія додала йому ще й цікаве доповнення — Сильний (нім. der Starke, пол. Mocny). За свідченнями сучасників, він справді був фізично сильною людиною — завиграшки ламав руками підкови. А ще дуже любив жінок: окрім офіційної дружини Христини з дому Гогенцоллернів, з якою мав єдиного сина Авґуста, йому приписували сотні позашлюбних дітей і, мабуть, ще більше тих жінок, яких він не обійшов своєю увагою. Проте офіційно король визнав одинадцятьох позашлюбних дітей, до того ж деякі з них досягли чималих успіхів — принаймні Моріц Саксонський, матір’ю якого була Марія фон Кьоніґсмарк, став маршалом Франції.
Монарший тягар
Що отримав новий король разом із троном? Авґустові II довелося одразу поринути у вир великої політики, адже нагальними були реформи у країні, яку вже роздирали протистояння магнатських фракцій. Декого йому вдалося перетягнути на свою сторону, пообіцявши уряди та наблизивши до себе. Але внутрішня політика в такій країні, як Річ Посполита, — це складна справа. Можна наблизити до себе певну партію, але чи надовго цього вистачить? Інтереси Корони відрізнялися від інтересів Великого князівства Литовського. У Короні малополяни не погоджувалися з великополянами. Заможна Пруссія дивилася на це збоку, а ще були консервативні мазовшани, а далі русини, які теж не мали спільної позиції на загальнодержавному рівні. Майже півтора століття активного парламентаризму на місцевому рівні перетворили сеймики на впливову силу. Тепер усі, і король і магнати, прагнули догодити надто строкатим регіональним інтересам. І все це за відсутності чіткої та зрозумілої системи управління, де старі станові правила гри — там усі справи вирішує шляхта як єдиний політичний народ. Чи міг король, який прибув з Саксонії, розібратись у цьому? Ні. Ян Собеський і розумів, і знав усі проблеми, але його знань і авторитету виявилося замало. Авґуст II був надто заклопотаним зовнішніми справами, щоб узятися реформувати державу. Блиск дипломатичних успіхів та їх пропаганда в очах тогочасної Європи зіграли з ним злий жарт.
Переможець-невдаха. Саксонський курфюрст Фрідріх Авґуст Веттин успішно застрибнув на престол Речі Посполитої, проте не зробив нічого, щоб урятувати королівство від занепаду
Хоча спочатку все йшло добре. Дуже швидко новий король досяг чи не найбільшого свого успіху, коли в 1699 році внаслідок Карловицьких угод Річ Посполита повернула собі втрачені в 1672-му території. Кам’янець, столиця Подільського воєводства, повернувся після 27 років окупації. Турки залишили після себе мінарет, мінбар для читання Корану та ще, мабуть, звичку пити каву. Повернення ще й Брацлавського воєводства вивело кордони Речі Посполитої до Дніпра, де вони мали пролягати після підписання трактату Гжимултовського в 1686 році. Здавалося, цей успіх стане добрим підґрунтям для спокійного панування, адже з іншими сусідами, Габсбурґами й Гогенцоллернами, новому королю не було сенсу сваритися. З імператором він був у дивних стосунках. Як король Авґуст ІІ був лише на сходинку нижче в тогочасній ієрархії, а як саксонський курфюрст — одним з тих, хто формально обирає імператора, але в імперській ієрархії є васальним володарем. З володарями Бранденбурга його об’єднували родинні стосунки через дружину, хоча саксонці та бранденбуржці не надто добре ставилися одне до одного. Була ще Пруссія, особливо та її частина, якою опікувалися Гогенцоллерни — і саме там Фрідріх Авґуст припустився однієї з фатальних помилок. Він як сюзерен прусського володаря не перешкодив у 1701 році сходженню на королівський трон Фрідріха III, бранденбурзького курфюрста. Під іменем Фрідріха I він став «королем у Пруссії», адже королівський титул належав польському королеві. Така казуїстика аж ніяк не змінила того, що тепер уже Річ Посполита отримала сусіда з надто амбітними планами в цій частині Європи.
А ще була Московія. Цар Пьотр I вплинув на обрання Авґуста II своєю незгодою щодо французького кандидата, а потім люб’язно затягнув у свої плани щодо «рубання одного вікна в напрямку Європи». Та й сам Авґуст II побачив у річпосполитських інфлятах, з їх розмитим статусом спільного володіння Корони та Великого князівства Литовського, шанс на спадкове володіння в новій для себе державі. Перемовини в Раві-Руській у 1698 році стали початком довгої співпраці обох володарів. Кожен з них мав власні амбітні цілі. Спільного ворога чи радше цілі для атаки було знайдено. Якщо для московського царя та його радників події майже столітньої давнини, коли шведи панували в Новгороді, були історією (але історією, з якої розпочалася династія Романових), то в Речі Посполитій спогади про Потоп були ще живими. Але ніхто не попередив, або ж Авґуст II не дослухався до своїх радників, про можливі наслідки війни зі Швецією, що тоді мала одну з найбоєздатніших армій у Європі та молодого й теж украй амбітного володаря Карла XII, який прагнув воєнних перемог і слави своїх попередників. Що стається, коли в одному закутку Європи троє запальних монархів вирішують втілити свої мрії? Починається велика війна.
Північна війна, що розпочалася в 1700 році, втягнула у свій вир чимало країн регіону. Складність для Речі Посполитої традиційно полягала у відсутності коштів для армії та вкрай поганій організації військової справи. Гетьмани і в Короні, і в Литві мали іноді більше влади, ніж сам король. Один з них, Казімєж Ян Сапега, так налаштував проти себе шляхту у Великому князівстві Литовському, що остання вдалася до мобілізації та виступила проти великого литовського гетьмана. Попри це Авґуст II вирішив реалізувати свої плани. Для цього він використав саксонське військо, бо з ним йому принаймні було простіше домовитися. Та невдала спроба взяти Ригу змусила його відступити. У цей час у Великому князівстві Литовському протистояння між Сапегами й рештою шляхти призвело до громадянської війни. Битва під Олькеніками, що відбулася 18 листопада 1700 року, призвела до поразки партії Сапег. Але це ніяк не вплинуло на поразки Авґуста II в битвах зі шведами, і станом на 1703 рік значна частина території країни була під владою шведів. Сперечаючись з опозицією, король не мав аргументів продовжувати війну — єдиним хто його підтримував фінансово та політично, був московський цар Пьотр I.
У вирі проблем
Січень 1704 року приніс нові неприємні події для Речі Посполитої. Конфедерація, що зав’язалася у Варшаві, оголосила про детронізацію Авґуста II. У відповідь король зібрав своїх прихильників і у травні того самого року зав’язав Сандомирську конфедерацію, що стала на захист короля. Карл XII використав ситуацію на власну користь. Інструменти та традиція виборної монархії виявилися дуже корисними в цьому. 12 липня 1704 року на зібраному елекційному сеймі під захистом шведських військ король проголосив познанського воєводу Станіслава Лещинського. Двоє королів — нове явище в історії Речі Посполитої. Бувало кілька претендентів, бувало по двоє обраних королів, але двоє королів одночасно — забагато для будь-якої держави. Лещинський був першим королем, якого коронували у Варшаві. Чи вважати його справжнім королем, з огляду на дотримання всіх процедур елекції, — справа вибору. Чи були такі вибори вільними? Радше ні. Зважаючи на те, як обирали Авґуста II та Яна III Собеського чи пригадати елекції з останньої третини XVI cтоліття, то чи не в кожному випадку можна знайти порушення права та звичаїв. Тут радше варто звернути увагу на те, що для Лещинського цей вибір став доленосним. Адже ставши королем за підтримки Карла XII він не повинен був мати ілюзій щодо свого правління та подальшої долі в разі поразки шведів. Проте надалі він несподівано добре влаштувався у Франції, вдало видав заміж свою доньку за французького короля Луї XV й дочекався смерті Авґуста II.
Читайте також: Адам Джонс: «Минуле завжди наявне в теперішньому, воно є предметом реконструкції та політичної мобілізації»
Карл XII дуже добре знав найслабше місце Авґуста II — цією голкою в золотому яйці була Саксонія. Поразки, що могли призвести до шведської окупації дідичного володіння Веттина, змусили його в 1706 році підписати мирну угоду в Альтранштедті. Угодою передбачалося зречення Авґуста II з польської корони на користь Станіслава Лещинського, розрив союзного договору з Пєтром I і згода на перебування шведських військ у Саксонії. Уперше в історії Речі Посполитої короля змушували зректися корони в такий спосіб. З перспективи 1706 року поразка Авґуста II видавалася остаточною. Але запал шведського короля розбити свого московського супротивника з часом змінив диспозицію на цій великій шахівниці. Великий похід шведської армії у другій половині 1708 року на схід і кампанія 1709 року призвели до поразки шведського війська й нового союзника Карла XII — козацького гетьмана Івана Мазепи під Полтавою. Це відкрило нове вікно можливостей для Авґуста II, якими він миттєво скористався, повернувшись до Речі Посполитої та уклавши нову угоду з Пєтром I у жовтні 1709 року в Торуні.
Повернення короля не було тріумфальним. Попри війну, у яку він втягнув Річ Посполиту, країна була тотально сплюндрована постійною присутністю військ, які щороку проходили з півночі на південь, із заходу на схід та у зворотних напрямках. Найбільше річпосполитським підданим дошкуляли саксонські війська, на свавілля яких не було жодної управи. Можливо, таке ставлення саксонців було пов’язане з особою короля та його найближчих радників. Так чи інакше, ситуація у 1709–1715 роках, у яку Авґуст II втягнув країну, призвела до того, що через відсутність коштів на утримання річпосполитського війська король провадив зовнішню політику за допомогою саксонської армії. Сприятливу нагоду позбутися союзницьких відносин з Пєтром I, що настала після поразки останнього у Прутському поході, не було використано. Московські гроші поволі робили свою справу, і кількість промосковських прихильників у середовищі магнатів і шляхти зростала.
Маленька перемога. Повернення Річчю Посполитою Кам’янця після 27 років окупації стало найбільшим державницьким досягненням Авґуста ІІ
Але повернімося до проблеми саксонського війська. Поведінка земляків короля стала такою нестерпною, що 26 листопада 1715 року в Тарногроді було зав’язано нову конфедерацію шляхти. Передувала цьому битва під Радогощем, у якій шляхетські підрозділи розбили саксонські частини — власне, ця подія й підштовхнула до утворення конфедерації. Конфлікт шляхти з королем розтягнувся на два роки. З перемінним успіхом то одна, то інша сторони здобували гору, але поразка під Ковалевим вирішила долю конфедератів. Усе мав вирішити сейм, що планував зібратися у Варшаві 1 лютого 1717 року. Варто зазначити, що московська сторона прагнула стати посередником у залагодженні цього конфлікту і що обидва великі гетьмани — Адам Миколай Сенявський та Людовик Потій — трималися осторонь, адже тоді вже були пов’язані домовленостями та вмотивовані регулярними виплатами від Пєтра I.
Траєкторія занепаду
Сейм, що зібрався у Варшаві й мав би розв’язати суперечності між королем і шляхтою, увійшов в історію з сумною назвою «німий сейм». Усе відбулося за один день і було зроблено так, щоб ніхто з послів не міг зірвати цей сейм. Рішення, ухвалені в таких умовах, насамперед стосувалися устрою держави, реформування фінансів і війська. Якщо спробувати окреслити основні з них, то було обмежено владу гетьманів, сенату й сеймиків, а також заборонено зав’язувати конфедерації. Адже, як показував майже 20-річний досвід панування Авґуста II, конфедерації в Речі Посполитій дуже швидко зав’язувалися й потрібно було вживати надзвичайних зусиль для їх розв’язання. Чимало постанов стосувалися реформи війська та його фінансування: зокрема впроваджувалися постійні податки на фінансування армії, встановлювалася стала чисельність війська — 18 тис. коронного та 6 тис. литовського. Зважаючи на реалії XVIII cтоліття, це було вкрай мало, як на потреби розлогої Речі Посполитої. Усі її сусіди легко могли виставити набагато більшу кількість війська. Але ухвалені на сеймі рішення надовго законсервували такий стан, унаслідок чого домінування інших держав у внутрішньому житті Речі Посполитої стало нормою.
Стратегічна поразка. Невдача Карла XII та Івана Мазепи під Полтавою влітку 1709 року дала Авґусту ІІ змогу зберегти престол, хоча й ціною узалежнення від Москви
Усе це залишало перед державою єдиний шлях — до занепаду. Проте сучасники так не вважали. Коли Авґуст II розв’язав найгостріші внутрішні проблеми через ламання вікових традицій парламентаризму, він дав своїм підданим 15 років спокійного та «щасливого» життя. Через кілька років війська Пєтра I полишили територію країни, яка поступово, але дуже повільно почала відновлювати спустошені війнами території. Такі регіони, як Брацлавське воєводство, мабуть, уперше від 1648 року отримали 10–15 років безконфліктного існування. Ціна спокійного, на перший погляд, життя була чималою. Якщо шляхта могла вихвалятися «За короля Саса, пий та попускай паса», маючи на увазі власний достаток і спокій, то решті населення навряд чи велося так добре. І все це виявиться під час наступного міжкоролів’я.
Не забував Авґуст II і про себе та про свою рідну Саксонію. Власне, завдяки чималим інвестиціям Дрезден став одним з культурних центрів тогочасної Центральної Європи, що динамічно зростав. Єдиною перешкодою для Веттина було те, що Саксонія не межувала безпосередньо з Річчю Посполитою — бракувало кількох десятків кілометрів до кордону. Коли Авґуст II прикрашав свою саксонську столицю, то поволі змінював і вигляд Варшави. Саксонський парк з палацом стали початком урбаністичних змін у Варшаві, що давно переросла межі своїх середньовічних мурів і потребувала нових ідей для розвитку як велике столичне місто.
Читайте також: Витончені ігри зі смертю
Авґуст ІІ помер 1 лютого 1733 року у Варшаві, і здавалося, це покладе край правлінню Веттинів. У нього було довге життя, зважаючи на звички монарха. Він пережив Карла XII, з яким затято воював і якому програв корону, пережив Пєтра I й бачив зародження Російської імперії, якій програв країну. Він також пережив двох імператорів — Леопольда I та Йозефа I. Пережив він і Фрідріха І, якому дозволив стати «королем у Пруссії», але проґавив зростання міці Пруссії за його сина Фрідріха-Вільгельма I. Проте Речі Посполитій 36-літнє правління чужого короля стабільності не принесло. Навпаки, амбітний саксонський курфюрст втягнув країну в непотрібні війни, які ще на 20 років продовжили півстолітні катаклізми та пришвидшили занепад країни. Повернення Поділля та стабільні відносини з сусідами мали б стати початком відновлення Речі Посполитої, але Авґуст II використовував ресурси для розбудови Дрездена й нових воєн. Втрутившись у велику Північну війну, він ледь не втратив корону, а шведські війська кілька років почувалися в Речі Посполитій так само, як і за два покоління до того, у 1655–1660 роках. Годі й згадувати про те, що 1704‑го шведи взяли Львів — столичне місто Русі завоювали вперше з часів Середньовіччя.
За Авґуста II Росія почала поступово скуповувати прихильність магнатського та шляхетського прошарків. Слабкість держави й державних інституцій Речі Посполитої зробили легкою справу підкупу та формування щодалі більшого ґрона прихильників Росії. Брати гроші було легко, адже власна держава нічого не пропонувала, окрім почесних урядів, яких було мало, та служби у війську, чисельність якого після «німого сейму» не відповідала потребами держави, а також участі в парламентському житті, яке вкрай деградувало з часу минулих «золотих часів». Така країна мала не надто багато шансів на подальше існування. І наступний король зробив мало, а радше нічого, щоб витягнути свою державу з глибокої кризи. А ззовні усе, мабуть, було як завжди: магнати керують і святкують, шляхта служить і вважає, що вирішує щось у країні, а міщани й селяни живуть, занурені у свої щоденні клопоти.