Про загрозу популізму на Заході говорили давно, але справді вагомий привід для глобального занепокоєння з’явився у 2016-му, коли на референдумі у Великій Британії перемогли прихильники Brexit. Буквально за пів року потому президентом США став ексцентричний популіст Дональд Трамп — і звідтоді про занепокоєність популізмом говорять на всіх впливових майданчиках: від ООН до Всесвітнього економічного форуму в Давосі. Але все це годі вважати лише антитрампівською пропагандою чи інвективами проти британських євроскептиків. В останні роки з популізмом та його наслідками зіткнулись не лише США та Британія, а й Україна, котра перебуває дещо осторонь західних політичних трендів.
Утім, вакцини проти популізму не існує, а всі теоретичні формули видаються непереконливими. Наприклад, схильність до популізму може корелювати з низьким рівнем громадянської освіти та слабкістю демократичних інститутів. Проте популісти мають успіх і в країнах зі старою демократією та колосальним історичним досвідом її застосування. Через це популізм складно назвати «хворобою» лише бідних чи, наприклад, посттоталітарних країн. Та й сам популізм набуває дуже різних форм. Одні популісти обіцяють «сильну руку», інші — навпаки, мало не щоденні плебісцити, десь вони виражають запит на економічні свободи, а десь озброюються лівими ідеями. Іноді популізм може резонувати з притомними програмами перетворень, іноді — прямо суперечити їм.
Читайте також: Сценічний авторитаризм
Однак певні узагальнення щодо популізму все ж можливі. По-перше, популізм — це важливий симптом системних проблем, котрі накопичились у державі. Популістські лідери найчастіше є виразниками невдоволення, але в кожному разі таке невдоволення має власну природу. Наприклад, воно може виражатися в обуренні частини суспільства, інтереси та потреби якої ігноруються і яка втратила надію на те, щоб змінити своє становище шляхом участі в «системній політиці». Воно може сигналізувати, що консенсус між владою та громадянами розпався, і в суспільстві є запит на радикальне перезавантаження еліт. Таке невдоволення може набувати й форми негативної реакції на певні процеси (міграція, війна, економічний спад), із якими влада не може або не хоче дати ради, і багатьох інших.
Найгірше, що можна вдіяти — ігнорувати подібні сигнали, сподіваючись, що проблема зникне сама собою. Насправді саме це створює ідеальні умови для посилення популістських рухів. Ясна річ, політика догоджання популістам — шлях у нікуди. Але боротьба з популізмом часто буває програна задовго до виходу на фінішну передвиборчу пряму. Підйом популістських сил найчастіше стає несподіванкою для тих еліт, котрі з тих чи тих причин втратили зворотний зв’язок із суспільством і не помічають процесів, котрі в ньому відбуваються. А отже, навіть не здатні завчасно вступити у боротьбу за вплив на ці процеси.
Читайте також: Вибори і пастки популізму
Окрім того, слабкість перед популізмом властива суспільствам, котрі перебувають у тих чи тих кризових умовах: воюють, переживають економічний занепад тощо. В такому разі популізм може запропонувати себе як ефективний спосіб визволення з-під тиску непереборних обставин. Але найголовніша проблема — не криза сама по собі, а те, що вона спричинює суспільну зневіру в дієвості наявної моделі управління. Популізм може набувати різного змісту, але завжди резонує з бажанням швидких та радикальних змін на краще. В цьому сенсі криза як така є вторинною — у багатьох випадках зневіра у можливостях наявної системи накопичується десятиліттями, а істеблішмент не робить нічого, аби цю віру повернути.
Таким чином, убезпечитися від популізму не в змозі жодна країна світу. Однак наскільки сприятливим буде ґрунт для його розквіту, залежить і від об’єктивних обставин конкретної країни, і від дієздатності її еліт. Коли ж популізму вдається стати впливовим чинником національного життя, ключова роль переходить до державних інститутів, тобто системи запобіжників, стримувань та противаг. У цьому сенсі популізм подібний до вірусів, проти яких не існує ефективних препаратів прямої дії та які спричиняють негативні наслідки за сприятливих для себе обставин. І коли негативний сценарій стартував, організму доводиться мобілізувати відповідні системи, котрі забезпечують процес одужання.
Утім, така метафора має відомі обмеження, бо насправді популізм супроводжує масову політику завжди й усюди. В цьому сенсі «епоха популізму» — це просто фігура мовлення, оскільки популізм у тих чи тих формах існує всюди, де державне управління бодай частково виходить за межі келійних форм. Питання лише в тому, чим є популізм у такому разі: одним із засобів комунікації з виборцями чи головним орієнтиром під час прийняття державницьких рішень. І якщо в першому випадку дозований популізм може бути виправданим, то у другому він становить реальну загрозу для країни. Бо як суспільства стають заручниками популістів, так і популісти є заручниками власного успіху, базованого на ризикованій грі з колективними почуттями. І ця гра вимагає дедалі вищих ставок.
11 листопада відбудеться онлайн-дискусія «Ліки від популізму: Коли розум здобуде перемогу над емоціями?», яку організовує український PEN-клуб. Тиждень опитав учасників заходу:
Чи можлива сучасна політика без популізму?
Чи погоджуєтесь ви з думкою, що ускладненіше з точки зору технологій і розвитку науки життя породжує у суспільства примітивні страхи і, як наслідок, — запит на політиків-популістів?
Чи є нині, на ваш погляд, бодай одна країна, де популісти не мають шансів?
Оксана Форостина, письменниця, журналістка, видавчиня
1. Звісно, електоральний успіх популістів і надалі надихатиме політиків. Так, популізм — це хвороба, яка з часом мине. Питання — якою ціною. Зараз ми озираємося на нацизм і комунізм як на жахливі уроки історії, але в 1930-х вони були політичним мейнстримом і багатьом не найдурнішим людям того часу видавалися чимось безальтернативним. Наслідки були жахливими, з деякими маємо проблеми досі.
Можливо, уникати подібних наслідків доведеться ціною зміни тих чи тих усталених норм і практик, які за інших обставин ми вважали би непорушними.
2. А хіба в суспільствах, які мають обмежений доступ до технологій і науки або й геть його не мають, менше примітивних страхів? Хіба менше примітивних страхів, скажімо, у віддалених регіонах Афганістану? Річ не у складності життя, а у ставленні до цієї складності. Раніше доступ до благ цивілізації передбачав певний рівень знань і навичок. Неписьменні селяни оперували примітивними знаряддями праці, доступ до складніших засобів виробництва передбачав певний вишкіл (у майстра або в училищі). Навіть користування найпримітивнішими комп’ютерними програмами ще порівняно нещодавно потребувало певного рівня розуміння, як вони працюють. Зараз людям, які ставлять пробіли перед комами, доступні такі потужні інструменти поширення інформації, якими раніше могли оперувати хіба найвпливовіші у світі редактори.
3. Не можна нічого гарантувати, хіба припускати, що найбільшу опірність матимуть маленькі країни або країни з інтенсивними зв’язками всередині громад, тобто ті, де люди багато спілкуються безпосередньо. Важко бути популістом там, де виборці знають тебе з дитинства, а наслідки хибних політичних рішень стають очевидними дуже швидко.
Валерій Пекар, викладач Києво-Могилянської та Львівської бізнес-шкіл
1. Колись Томас Фрідман зазначав, що виборець є підлітком (а це було ще задовго до Трампа) і шукає прості рішення складних проблем. Тож найкращий президент Америки мусить обманювати свій народ: обіцяти йому прості рішення складних проблем, щоб виграти вибори, а потім ретельно впроваджувати складні рішення, необхідні для могутності й величі своєї країни. Схоже, світ перейшов у ту фазу, коли порада Фрідмана слушна для всіх.
2. Світ постав на великому роздоріжжі, коли життя раптом суттєво ускладнилося, а проблеми посерйознішали і почали загрожувати самому існуванню людства. Це роздоріжжя передбачає два шляхи, два сценарії — умовно назвімо їх «Нове Просвітництво» та «Нова Інквізиція». Вони про складність і простоту, про дорослість і дитинність. Примітивні страхи породжені не розвитком науки й техніки, а нерозвинутістю людського мислення. Елвін Тоффлер називав адаптаційний зрив такого масштабу футурошоком, тобто шоком від майбутнього. Типовою реакцією на футурошок є голосування за політиків, які обіцяють, що майбутнє не настане.
3. Безумовно. Це країни, які вже почали проходити наступний фазовий перехід, — країни, в яких значна частка населення має мислення нового рівня і внаслідок цього вони подолали суперечність між правою та лівою, між соціальною та ліберальною політикою. Скандинавські країни, Канада, Австралія, Нова Зеландія. До речі, поцікавтеся, як ці країни долають нинішню кризу.
Андрій Любка, письменник
1. Як на мене, можлива, але проблема в тому, що популізм — як коронавірус, поширюється дуже швидко й непомітно. Вчора ми вважали, що популізм – це сценарій для Африки чи Венесуели, потім побачили, як президентом США став Трамп і як Британія вийшла з ЄС. А згодом і самі обрали коміка на свою голову. Інтернет і масова культура пропагують життя в розкошах і нескінченні розваги, тож не дивно, що людям хочеться наслідувати зірок і жити на широку ногу. Аж раптом хтось приходить і каже, що це можливо не через двадцять років, а вже завтра. Як на таке не клюнути?
2. Думаю, ці страхи завжди жили в людині. Ми ж насправді трохи тварини, а трохи боги, і в цьому сенсі людська сутність не змінилася з часів Давньої Греції. Під впливом певних чинників у людях розвиваються зло, агресія, кровожерливість, тоді як в інший час ті самі люди можуть бути гуманними добродіями. Завдання еліт — спонукати людей відкривати й розвивати «світлий бік». Але, на жаль, для еліт простіше і швидше апелювати до тваринних інстинктів і вести за собою виборців за принципом зграї, моделюючи образи загроз і ворогів навколо.
3. Бачу в такій ролі скандинавські країни й Канаду. Ризикну навіть ствердити, що північні країни менш схильні до популізму і «легких рішень». Можливо, через те, що в них клімат суворіший, зима довша, і право на помилку може їм занадто дорого коштувати. Але, знову ж таки, не факт, що вірус популізму не заразить і їхні суспільства.