Політика

  ▪   Максим Віхров

Вибори і пастки популізму

Що, крім бажання влади, змушує кандидатів у президенти загравати з виборцями та чим це небезпечно для України
Матеріал друкованого видання
№ 49 (577)
від 6 грудня, 2018

До президентських виборів лишилося ще чотири місяці, але передвиборчі кампанії вже тривають. Щоправда, рейтинги досить низькі навіть у фаворитів, тож здобути симпатії електорату буде непросто. До того ж застосовувати відпрацьовані політичні стратегії в сучасних обставинах стає дедалі важче.


Період історичної невизначеності, який тривав практично всі роки незалежності, був для виборів дуже зручним. Спочатку держава балансувала між дерадянізацією та консервацією залишків соціалізму, пізніше — між деколонізацією та «русским миром». Брак чіткої державної відповіді на фундаментальні питання (не лише щодо мови чи історії, а й модусу існування України взагалі) тримав суспільство в напруженні, що виливалося у відповідні політичні запити. Політичний простір структурувався практично сам собою, і кандидатам було достатньо зайняти своє місце по той чи інший бік ідеологічних барикад.

 

Читайте також: Кандидати в президенти - зміна позицій

 

Причому йшлося не про сталі доктрини, а про ситуативне позиціонування. Якщо в 1991-му екс-номенклатурникові Кравчукові опонував націонал-демократ Чорновіл, то в 1994 році виборці останнього вже підтримали Кравчука проти Кучми, оскільки той загравав із проросійським електоратом. Але 1999-го вони підтримають Кучму на противагу радикально проросійському комуністу Симоненку. За аналогічним сценарієм минули вибори 2004 та 2010 років: свої рейтинги кандидати-антагоністи черпали із самого протистояння, а тому не обтяжували себе ґрунтовними програмами, не гребуючи заповнювати змістовні лакуни цілком шаблонним соціальним популізмом.


Євромайдан починався як наступний етап протистояння, що мало завершитися черговими або достроковими виборами за стандартним сценарієм, у якому кандидат від націонал-демократичної опозиції зійшовся б із регіоналом. Однак режим Януковича впав, поховавши під собою рейтинг Партії регіонів, і за відсутності сильного внутрішнього антагоніста вчорашні опозиціонери були змушені змагатися між собою. Через анексію Криму та окупацію Донбасу перегони 2014-го за своїм змістом були кастингом на роль того, хто поверне Україні мир і безпеку.

в Україні склалася дещо парадоксальна ситуація, у якій навіть для втілення антипопулістських програм доведеться йти на вибори під популістськими гаслами


Відтоді ситуація дещо змінилася. Проросійські сили вийшли з нокауту й наступного року можуть розраховувати на поліпшення результатів як на президентських, так і на парламентських виборах. Утім, перспектива їхнього реваншу видається малоймовірною: хоч у східних та південних регіонах вони мають свою аудиторію (і можливість її нарощувати), але без електорату, що лишився в окупованих Криму та ОРДіЛО, шанси повторити успіх 2010-го вкрай невеликі. Тож застосувати давній план передвиборчої баталії не вийде, і президентські перегони 2019 року стануть змаганням кандидатів із «патріотичними» програмами, між якими не існуватиме явного (принаймні для пересічного виборця) ідеологічного антагонізму. Найімовірніше, обидва головні претенденти будуть одностайні в питаннях щодо НАТО та ЄС, Криму й Донбасу, статусу української мови. А отже, бути «своїм» виявиться недостатньо, кандидатам доведеться представити суспільству конкретніші відповіді на найболючіші питання. І проблема в тому, що легких (читай: електорально вигідних) відповідей на них не існує.

 

Читайте також: Президент-парламент: приспане протистояння


Про які питання йдеться? За даними опитувань, цієї осені найважливішими проблемами України суспільство вважало війну на Сході (66%), корупцію у владі (43%), безробіття (30%), низькі зарплати та пенсії (30%), підвищення комунальних тарифів (27%) (КМІС, 2018). У рейтингу проблем, що стосуються їх особисто, українці переважно зазначали підвищення тарифів (59%), низький рівень зарплат і пенсій (52%), зростання цін та інфляцію (42%), а лише потім війну на Сході (28%), корупцію у владі (19%) та безробіття (18%) (КМІС, 2018). Цілком очевидно, що жоден із цих негараздів не має швидкого, безболісного та ефективного рішення. Повернення Криму та звільнення Донбасу — це формула, у якій забагато невідомих, а тому гарантувати якийсь результат (особливо досяжний протягом каденції) неможливо. Перехід до ринкових цін на енергоносії є об’єктивною необхідністю, низькі пенсії — закономірною похідною від неефективної пенсійної системи, а обсяг зарплат і стан ринку праці загалом відповідають станові української економіки. Та й подолати корупцію навіть за максимального напруження політичної волі не так просто, зокрема через залежність політичного керівництва країни від консенсусу олігархічних еліт.


Теоретично ключем до електорального успіху могла б стати стратегія, спрямована на відверте та серйозне обговорення нагальних проблем — такий кандидат міг би вигідно вирізнити себе з-поміж популістів, які обіцяють прості рішення й моментальні результати. Але в українських реаліях ефект буде зворотним, принаймні якщо йдеться про президентські перегони. У тому, що стосується реформ, більшість українців вимагає якраз таки швидких результатів. Навесні поточного року лише 33% населення заявляли про готовність терпіти зниження рівня життя заради кінцевого успіху реформ, причому 24% з них були згодні миритися з тим не більше ніж рік. Тимчасом 62% не могли або не бажали терпіти взагалі («Демократичні ініціативи», 2018). Звичайно, соціально-економічні питання належать переважно до компетенції уряду, а не президента, проте суспільство не надто чітко усвідомлює це розмежування, покладаючи відповідальність на «владу» загалом, персоніфікацією якої є тримач булави. А раз оминути соціалку кандидатам у президенти не вийде, то доведеться вдаватися до популізму, щоб не втратити завойований із такими труднощами електорат. Судячи з поточних рейтингів, битва відбуватиметься буквально за кожен голос.

 


До того ж змагатися доведеться за вибір не лише прибічників заявлених реформ, а і їх противників, яких у суспільстві чимало. Найактивніше з цим сегментом виборців нині працюють екс-регіонали, але й проукраїнські кандидати прагнутимуть якщо не сісти на два стільці, то хоча б не відлякати тих, хто бажає не так реформ, як посилення державної опіки. Останні, до речі, становлять сьогодні абсолютну більшість, і їхня кількість потроху зростає. Так, згодних із тим, що держава повинна надавати максимум безплатних послуг, у 2017–2018 роках зросла з 62,7% майже до 65%, тим часом кількість противників практично не змінилася (23,5 та 22,6% відповідно) («Демократичні ініціативи», 2018). Звичайно, на українську владу, крім того, тисне прогресивна громадськість, яка вимагає не відступати від європейського курсу й не загравати із соціалізмом, проте драматизм ситуації полягає в тому, що без цих загравань здобути владу, тобто можливість провадити європейські реформи, буде неможливо.

 

Читайте також: Президентські вибори: друга ліга кандидатів

 

Таким чином, в Україні склалася дещо парадоксальна ситуація, у якій навіть для втілення антипопулістських програм доведеться йти на вибори під популістськими гаслами. Але це тільки поверховий шар проблеми. Ефективний передвиборчий популізм може привести кандидата до булави, але водночас закладає міну під його майбутній рейтинг. Що вище буде піднято планку суспільних очікувань, то швидше настане розчарування й вразливішим буде становище майбутнього президента. Причому в найгірших обставинах опиниться якраз той, хто використовуватиме популізм лише як вимушений передвиборчий прийом і не намагатиметься втілювати фантастичні обіцянки в життя, приміряючи на себе лаври Ципраса, Мадуро чи ще якогось «захисника простих людей».

 


Проте популізм є пасткою не тільки для окремих кандидатів, а й для всього суспільства. Виборець, привчений до того, що влада комунікує з ним виключно в такому стилі, стає нечутливим до серйозного та відвертого обговорення проблем. Безвідповідальних політичних ділків це цілком влаштовує, однак вразливими до популізму українці стали через тоталітарну спадщину, помножену на брак живих демократичних традицій. У радянські часи в колективній свідомості закарбувалося уявлення про майже божественну всесильність влади, яка буквально тримає ключі від життя й смерті, не кажучи про матеріальні блага.

 

Через це несподівано отримані механізми демократії були сприйняті не як спосіб артикуляції та реалізації власних інтересів, а як важіль для зміни чинного божка в надії, що його заступить щедріший та прихильніший до народу. Саме в цих невисловлених уявленнях, а зовсім не в соціалістичних переконаннях залягає коріння українського патерналізму: він народжується там, де невір’я громадянина у власні сили зустрічається з вірою у всесильність влади. І в ситуації, де треба боротися за симпатії мільйонів, політикум намагатиметься не так перевиховати маси, як відповідати їхнім очікуванням, вдаючи із себе тих, хто може «покращити життя вже сьогодні» одним помахом булави.

 

Читайте також: Спецтема. Популізм убиває


У міру формування навичок справжньої демократії та розвитку громадянського суспільства запит на популізм падатиме, хоча й народів, абсолютно нечутливих до нього, не існує. Нині ж оптимістичний сценарій є таким: тим, хто сформує українську владу протягом 2019 року, доведеться вести подвійну гру. Щоб дістати важелі управління державою, вони вдаватимуться до популізму й гратимуть на очікуваннях патерналістськи налаштованого масового виборця. Але потім для здійснення болісних реформ і підтримання стабільності протягом кризового періоду владі доведеться спертися на активну меншість — тих, хто прагне системних змін і готовий терпіти економічні негаразди заради майбутнього. Однак куди реальнішим здається песимістичний сценарій, коли на популізмі засновуватиметься не лише передвиборча стратегія нової влади, а і її політика після виборів.

 

У кращому разі це будуть ефектні символічні жести та гучні, але беззмістовні заяви, у гіршому — непродумані кроки на кшталт волюнтаристського підвищення пенсій і мінімальної зарплати, а в найгіршому влада спробує відкотити започатковані реформи, щоб «купити» в такий спосіб підтримку мас. У довгостроковій перспективі наслідки цього будуть тяжкими, але в короткостроковій може з’явитися певний результат. Хоча б тому, що першою ознакою незворотності позитивних змін 46% українців вважатимуть зростання достатку в їхніх родинах: у 2015–2017 роках кількість тих, хто так вважає, зросла з 35% до 46% (GfK Ukraine, 2017). І це «покращення» можна буде організувати, хай навіть на короткий термін, завдяки інфляції. З огляду на таку перспективу залишається покладатися на те, що для політичних сил, здатних на цю безвідповідальність, передвиборчі обіцянки значать ще менше, ніж для решти.