Якби референдум щодо проголошення незалежності України проводився сьогодні, 84,4% українців проголосували б “за”, і лише 15,6% “проти”. Про це свідчать дані опитування, проведеного 14-19 серпня 2020 року Фондом “Демократичні ініціативи” спільно з соціологічною службою Центру Разумкова. Для порівняння, у 2010 році за незалежність проголосували б 59,1% українців, у 2015 році — 72,2% (Центр Разумкова). Таким чином, підтримка незалежності поступово відновлюється до рівня 1991 року. Нагадаємо, на референдумі 1991 року незалежність підтримали 90,3% українців, а 7,5% проголосували проти.
Сьогодні, як і у 1991 році, прибічники незалежності сьогодні переважають в усіх регіонах, причому на Заході, у Центрі та на Півдні вони становлять абсолютну більшість. На Сході прибічники незалежності становлять 45%, противники — 29,6%. У політичному розрізі, найбільшу підтримку незалежності демонструють виборці “Європейської солідарності” (92,6%), “Слуги народу” (81%) та “Батьківщини” (80,8%). Серед виборців “Опозиційної платформи — За життя” вони становлять 41,3% (їхні опоненти — 37,2%). Таким чином, попри внутрішні відмінності, можна стверджувати, що незалежність стала частиною загальнонаціонального консенсусу. Причому з року в рік, попри усі політичні перипетії, до нього долучається все більше громадян.
Читайте також: Ідеологія: зміна локомотива
Так само зростає підтримка курсу на євроатлантичну інтеграцію України. Якби референдум щодо вступу України до ЄС відбувався у липні 2020 року, 57,9% громадян проголосували б “за” і 26,9% — “проти” (Центр Разумкова, SOCIS). Рівень підтримки євроінтеграції коливається, але з 2014 року її прибічники становлять абсолютну більшість в межах 57-64%, натомість частка прихильників Митного союзу залишається маргінальною (10-16%) (“Демократичні ініціативи”). Станом на кінцець 2019 року, прибічники євроінтеграції переважали в усіх регіонах.
Також у липні 2020 року відносна більшість підтримала б вступ України до НАТО: 47,7% проголосували б “за”, 32,8% — “проти” (Центр Разумкова, SOCIS). Так само, як і у випадку зі ставленням до євроінтеграції, можна відзначити позитивну тенденцію. У 2012 році прибічники НАТО складали лише 13%, натомість прибічники військового союзу з Росією — 26,2%, а позаблоковість підтримували 42% громадян. Однак, з 2014 року прибічники союзу з Росією остаточно маргіналізувалися. Наприкінці 2019 року позаблоковість підтримували лише 26,1% українців, тимчасом вступ до НАТО — 51,2%. Лише на Півдні та Сході прибічники позаблоковості переважали над прибічниками НАТО (“Демократичні ініціативи”).
Таким чином, євроатлантичний напрям зовнішньої політики поступово перестає бути предметом внутрішніх дискусій. І якщо на початку десятиліття вагому роль у цих суперечках займали прибічники союзу з Росією, то тепер з національного порядку денного це питання зняте.
Читайте також: Дали йому рік
Також в українському суспільстві формується консенсус з приводу українізації. Станом на липень 2020 року, 64,5% громадян вважали, що українська мова має бути єдиною державною. Прибічники надання російській мові статусу регіональною становили 17,7%, прибічники другої державної мови — 15,2% (Центр Разумкова, SOCIS). Закон “Про забезпечення функціонування української мови як державної”, навколо котрого постійно виникають політичні спекуляції, також користується підтримкою більшості громадян. 66,5% українців згодні з тим, що держава повинна провадити цей закон у життя, не згодні — 19,8%. Причому прибічники закону складають абсолютну більшість в усіх регіонах (КМІС). Наприкінці 2019 року 80% українців вважали, що керівники держави та держслужбовці мають спілкуватись у робочий час українською. Майже стільки ж (79%) вважали, що контент ЗМІ має бути наполовину україномовним (Центр Разумкова, “Демократичні інціативи”). Це дає підстави припустити, що і “мовне питання” з національного порядку денного фактично зняте.
Дещо неоднозначним залишається ставлення до декомунізації. Заборону комуністичної символіки сьогодні підтримує 32%, не підтримує 34%, а близько 26% ставиться до цього байдуже. Найбільшою підтримкою декомунізація користується на Заході країни, найменшою — на Півдні та Сході, тимчасом у Центрі склався приблизний паритет. Перейменування населених пунктів та вулиць в рамках декомунізації підтримує 30%, не підтримує — 44%, а 20% ставиться байдуже (“Демократичні інціативи”, КМІС).
Читайте також: Нелюбов
Втім, неоднозначне ставлення до декомунізації не свідчить про домінування ностальгії за СРСР. Сьогодні 49% громадян вважають розпад СРСР позитивною історичною подією, 32% — негативною (“Демократичні інціативи”). Тенденція загалом позитивна. У 2010 році не шкодували про розпад СРСР 36% і 46% шкодували. Однак, вже у 2014-2016 роках співвідношення стало зворотним: близько 50% перестали жалкувати за СРСР, а частка тих, хто відчував ностальгію, коливалась в межах 30-35% (“Рейтинг”).
Ностальгія за СРСР має чітку вікову кореляцію і найбільш виражена серед громадян віком від 50 років, а найменше — серед молоді. У політичному розрізі, ті, хто жалкує за СРСР, переважають лише серед виборців “ОПЗЖ” (68,7%). Серед виборців “Слуги народу” (57,1%), “ЄС” (82,6%) та “Батьківщини” (53,5%) переважають ті, хто вважає розпад СРСР позитивною історичною подією (“Демократичні інціативи”). Таким чином, є підстави припустити, що у майбутньому неприйняття комуністичного минулого стане такою ж частиною загальнонаціонального консенсусу, як підтримка незалежності, євроатлантичного курсу та українізації.