Люблю свій балкон, який зумисне не відгороджувала склом, щоб не втратити дивовижного відчуття безмежності. У цій частині квартири, що на карантині стала майже робочим місцем, зараз щодня наочно переконуюся, що Земля таки кругла: якщо повільно повертати голову із заходу на схід, то можна уявити себе на екскурсії у планетарії чи на інтерактивній лекції з географії. Якщо вглядатися вдалечінь, то видно Світлодарську дугу, глиняні кар’єри й вікна в’язниці, а якщо кидати погляд униз — то підгледіти дітей, які їдять морозиво й відкушують одне в одного по шматочку, молодь, що не ховається з поцілунками, й пенсіонерів, які впорядковують клумби у спеціальних масках, що їх «можна й на город одягти». Але жодного дня двір, навіть коли в нашому невеликому місті Бахмуті оголошували про чергове зараження, не залишався порожнім, а на дитячих майданчиках і футбольному полі дітей, «звільнених від роботи» у школах і дитсадках, інколи бувало навіть більше, ніж зазвичай. Мине час, і ми навіть не згадаємо, як намагалися не збожеволіти від самотності, нестачі фізичного навантаження, страху підхопити «страшну хворобу» й роботу на постійній «удальонці». Але зараз це наша реальність, на яку багато хто дивиться зі свого балкона, якщо не пощастило з власним клаптиком землі.
Читайте також: Закономірний поворот
Життя біля залізничного вокзалу — окремий успіх. Бо там не покидає відчуття невпинного руху: завжди хтось прибуває й від’їжджає. Тому швидка плинність життя не стає відкриттям у будь-якому віці. Проте зараз усі п’ять колій на моєму вокзалі стали запасними: не ходять ні електрички, ні пасажирські потяги, бо цю невеличку станцію використовують як відстійник для вантажних вагонів. Деякі з них наповнені глиною — а отже, в сусідів, у Курдюмівці та Новгородському, попри карантин і далі працюють хімічні виробництва. Інші вагони порожні, й час від часу можна почути скрегіт і гучний стукіт, коли їх з’єднують або роз’єднують. Але зараз тут тиша: єдиним голосом залізниці є поодинокі оголошення про маневри. І лише одна колія періодично звільняється: вона потрібна для військових, які заїжджають на ротацію або їдуть із неї. Мій вокзал не виглядає таким апокаліптичним, як це було у 2014 році, коли колії починали заростати травою, бо по нашій гілці підірвали міст через Сіверський Донець, а тому понад півроку її взагалі не використовували. Зараз основна незручність полягає в тому, що доводиться вибиратися на пішохідний міст, щоб перейти в іншу частину міста. Але через карантин люди похилого віку все ж здебільшого залишаються у власних районах, а молодь, яка поспішає на роботу, може вважати це додатковим фізичним навантаженням, поки тренажери й навіть вуличні бігові доріжки на стадіоні, який також видно з мого балкона, не працюють.
Моє місто прихильне до релігійних споруд. Здається, їх зараз навіть більше, ніж було понад сто років тому в давньому повітовому містечку. Тільки з мого балконного краєвиду, якщо знати, куди дивитися, можна нарахувати три православні храми, одну капличку у дворі в’язниці й будинок для молебнів баптистів. Тому я не дуже здивувалася, коли почула церковний спів, бо за сильного вітру звуки служби з найближчого храму й раніше долинали часто. Але цього разу у дворі відспівували літнього сусіда. Карантинне буття відбилося й на цій, здавалося б, вічній процесії: сусіди, які прийшли попрощатися, стояли на відстані одне від одного, половина з них була в масках, а на цвинтар поїхали лише кілька осіб. Проте дещо залишилося незмінним: самі служителі церкви були без масок і постійно пропонували родичам прикластися до хреста. Звичного поминального обіду не влаштовували: родина повернулася з цвинтаря додому й іще довго сиділа під тополею, де дідусь часто полюбляв відпочивати…
Читайте також: Відштовхнутися від дна
За все карантинне усамітнення були п’ять днів, коли я не виходила на свій балкон. Тоді горіло міське сміттєзвалище. Його намагалися загасити пожежники, але остаточно їдкий дим перестав стелитися над містом лише після рясного дощу. Символічно, що саме тоді міські медіа повідомили про початок будівництва сміттєпереробної станції з сортувальним обладнанням. Обіцяють, що вона запрацює вже наприкінці року, а місто отримає 35 робочих місць на цьому обласному підприємстві. Відомо, що місце розташування станції буде біля полігону, там нічого не спалюватимуть, а тільки сортуватимуть для подальшого перероблення. Цікаво, що нещодавно завершилася скандалом спроба почати будівництво заводу зі знезараження відходів біологічного походження в сусідній Костянтинівці, яка постійно потерпала від діяльності виробництва, пов’язаного з переробленням продуктів тваринництва. Мешканці Костянтинівки тепер навіть чути не хочуть про «трупний попіл», який для них нічим не кращий за сморід від скотомогильників. Схожий конфлікт наростає й у сусідньому Торецьку, який уже багато років має проблему зі зберіганням та утилізацією сміття: мешканці району, у якому планували поставити сортувальну станцію, були категорично проти, аргументуючи тим, що їм зіпсують мальовничий краєвид. Але чомусь не заперечували проти стихійного сміттєзвалища, яке самі багато років стабільно наповнюють на тому самому місці.
А ще до наших дворів дістався малий бізнес. Його рекламу чути не тільки з балкона, а й навіть тоді, коли вікна зачинені: фермери, що звикли до раннього підйому, починають стукати в залізну трубу турніка й кричати про «молоко, масло, сметану» задовго до того, як дистанційні працівники запланували собі просинання. З часом з’явилися «картопельники», «редисочники» й ті, хто продає свіжу зелень: через закриття ринків фермерам доводиться шукали покупців майже в них удома. Хтось нарікає, що навіть у такій ситуації не отримав сервісу, наприклад, із доставлення важкого мішка з картоплею хоча б до під’їзду. А хтось радіє зручному способу купити необхідний товар і навіть придумує креативні варіанти соціальної дистанції. Сусідка з другого поверху, наприклад, спустила гроші в поліетиленовому пакетику на мотузці й тим самим шляхом підняла придбаний товар: яйця й тушки перепелів. А сьогодні до нас завітав іще лодин сервіс: у вантажівці пропонували прямо на місці реставрувати подушки . За кілька хвилин біля машини утворилася черга. Здається, всі були більш ніж задоволені: господині несли додому оновлені й безпечні подушки.
Читайте також: Невраховані
Із восьмого поверху добре видно, коли хтось із сусідів вивішує випрані маски. Іноді навіть медичні одноразові. Цікаво було також стежити й за соціальними ініціативами. Бабусям нашого двору пощастило: поруч живе хлопець, представник однієї з партій, яка ініціювала допомогу літнім людям. Щоб далеко не ходити, він вирішив урятувати бабусь із власного двору, час від часу бігаючи з їхніми замовленнями в магазин. Задоволені бабусі вже впізнають молодого активіста навіть на яскравих святкових листівках, що тепер висять біля кожного під’їзду. Стареньких урятовано, і вони вдячно обговорюють «доброго хлопчика», але все одно майже щодня виходять у магазини самі і збираються біля під’їздів, бо соціальний голод переживають гірше.
На балконі можна не тільки підгледіти, а й підслухати. Адже саме там усі дуже люблять спілкуватися по телефону. Дівчинка згори ліворуч, наприклад, якось розповідала подружці, що змушена бути соціально суперактивною онлайн, бо «одна вчителька проводить зайняття у Skype, інша — у Zoom, контрольні треба надсилати у Viber, а диктанти, написані від руки і сфотографовані, — у Telegram». І дуже тішилася, коли переплутала завдання з правознавства й біології, надіславши їх не тим учителям. «Обоє поставили мені «дев’ять» і написали, що я молодець. Уявляєш, вони ж їх навіть не відкривали! Бо ж навряд чи завдання з правознавства хоч трохи схоже на домашню роботу з біології!». Сусіди поруч також опановують дистанційне навчання двох підлітків. Про досягнення дітей ми вже наслухалися багато, тому дуже співчуваємо батькові, який, схоже, працює з дому, тому водночас відповідає за успішність нащадків. Розсмішила розповідь дівчинки, яка щиро дивувалася такому «древньому артефакту», як електронна пошта, бо звикла всю інформацію отримувати через різні месенджери. «Ти ще скажи, що не знаєш, як на конверт приклеїти поштову марку», — спробував віджартуватися батько, але з несподіваної тиші у відповідь стало зрозуміло, що жарт не спрацював. Проте буває, що почути можна й інше. Наприклад, музику. В одній із сусідніх квартир дівчинка займається грою на домрі, і її репертуар уже за місяць вивчив увесь наш будинок. Ніколи не думала, що домра така гучна.
На балконі здається, що ти добре заховався: усе довкола видається мініатюрним і начебто безпечним. Поступово звикаєш, що світ десь там далеко, якщо він іще взагалі існує. З балкона можна споглядати весну й навіть удихати її аромат: у дворі вже відцвіли вишні й абрикос у центрі дитячого майданчика, а тепер красується рожева яблуня й несамовито пахне черемха, на зміну якій ось-ось розквітне бузок. Сюди прилітають голуби та бджоли, тому можна навіть не починати впадати в депресивний стан, думаючи про нікчемність світу й своє в ньому місце. Навпаки, можна звикнути, що життя стає компактним аж настільки, що для різноманітних емоцій і навіть для репортажу вже достатньо просто вийти на власний балкон. Але як же хочеться вірити, що цвітінням каштанів чи хоча би троянд можна буде помилуватися, нарешті спустившись із висоти восьмого поверху.