Щойно з Донбасу повезли перших загиблих воїнів, Юля зрозуміла, що не повинна перебувати осторонь. Тим більше що по допомогу до неї почали звертатися самі бійці. Тому Юля зібрала все, що потрібно бійцям, і поїхала на Схід. Побачивши військових, одягнених у шорти, спортивні штани й китайські гумові капці, вона довго не могла прийти до тями. Чому армія, яка захищає нас, у такому жалюгідному стані? Після цього випадку Юля стала їздити на фронт регулярно. Своїх сил, щоб покрити потреби військових, не вистачало, тому вона зверталася до всіх підприємців, яких знала особисто.
2014-го волонтерські подорожі були дуже ризикованими. Якось вона їхала до бійців у районі Лутугиного, де якраз точилися важкі бої: росіяни обстрілювали з важкої артилерії, танків. Тож Юлі не раз доводилося ховатися разом із солдатами в підвалах покинутих будинків та в окопах. Вона бачила, як ті, з ким нещодавно розмовляла, лежали розірвані осколками «Градів».
Але побачене спонукало її до подальшої боротьби. У січні 2015-го розпочалися активні бої за Донецький аеропорт, і Юля часто приїжджала до бійців ДУК «Правий сектор» у Піски, відвідувала своїх земляків з 95-ї бригади ЗСУ. Наші швидкі щодня вивозили поранених: одних відправляли в Дніпро, інших пробували оперувати в місті Селидове, розташованому за 40 кілометрів від фронту. Юля приїжджала й туди, привозила дорогі ліки, куплені з допомогою доброчинців.
Читайте також: 697 днів у російському полоні
Потім почалися бої за Дебальцеве — допомога була потрібна й там. Юля дуже добре пам’ятає 13 лютого 2015-го. Вона везла ліки в госпіталь, які просив медик з 25-ї бригади ЗСУ, і тоді розпочався мінометний обстріл. Міни падали по обидва боки дороги, якою просувалися волонтери. Одна з мін розірвалась так близько, що осколками відірвало шматок обшивки автомобіля. Юля помітила, як через цю дірку на дорогу почали випадати коробочки з ліками. «Сергію, гальмуй!» — закричала вона до водія. «Ти що, дурепа, не бачиш, що міни падають усюди!?» — кричав у відповідь він.
«Але все ж таки нам довелося зупинитися й заховатися за одним з будинків, який ще не був зовсім зруйнований, — розповідає Юля. — Нас побачили місцеві мешканці, що теж ховалися там, і підійшли до автомобіля. Одна жінка відрекомендувалася працівницею «Червоного Хреста» й спитала, чи не гуманітарну допомогу ми їм привезли. Мені довелося пояснювати, що вантаж призначений для українських бійців. «Ось я вам розкажу про ваших захисників, — стала обурюватися та жінка. — Ось там стоїть будинок, у якому живе 96-річна бабця. Вона лежить на підлозі, і до неї через вікно залізають українські військові та ґвалтують по черзі». А я, не довго думаючи, відповіла, мовляв, я лікар-гінеколог, тож ідемо перевіримо бабусю. Якщо є сліди зґвалтування, викликатимемо поліцію. Жінка одразу знітилася: каже, що не треба чіпати стареньку, хай собі лежить».
«Мені хотілося сміятися, але я стримувалася, щоб ця зазомбована росіянами дурепа не зрозуміла, що ми кепкуємо з неї, — зізнається Юля. — Потім я ще порозпитувала ту жінку. Росіян вона називала «своїми», а бійців ЗСУ — «моїми». Запевняла, що на власні очі бачила, як український танк їздив по центру Дебальцевого й розстрілював мирних жителів. А потім з танка виліз негр і почав танцювати. Тут уже ми з водієм не стримались і залилися істеричним сміхом».
Юлі вдалося тоді виїхати з Дебальцевого неушкодженою, а вже 18 лютого вона знову повернулася туди й стала свідком того, як місто покидали наші війська. Юля донині пам’ятає, як деякі автомобілі їхали на пробитих шинах. Танки й БМП були обліплені бійцями, що намагалися врятувати своє життя. Одна з машин зупинилася, і з неї почали виходити хлопці, всі брудні й у порваному одязі. Вони просили пити, але води в Юлі не було — вона роздала хлопцям йогурти, які опинилися під рукою. Проїхавши ще кілометр, вона підібрала двох поранених бійців з ремонтного батальйону, один з яких був узагалі без взуття. Хлопців трусило від холоду, їх переповняли емоції, вони постійно повторювали: «Усі загинули, нас залишилося тільки двоє».
Читайте також: Терикони і роботи
Щойно Юля повернулася додому, до неї звернулися родичі хлопців, загиблих у районі Дебальцевого, тіла яких тоді були в російських окупантів. Толмачова почала телефонувати «на той бік» — у неї ще залишилися старі зв’язки з 2014-го, відколи вона займалася пошуками українських солдатів, загиблих та зниклих безвісти під Степанівкою. Юля вийшла на одного з ватажків терористів. Два дні поспіль з неї просто насміхалися, обзивали по телефону нецензурними словами. Офіцер ЗСУ на прізвище Кокарєв, дізнавшись про ці знущання, запропонував Юлі покинути цю затію, але вона не здавалася. Потім вона викликала брата одного з убитих бійців Миколу Козака, і вони разом зібралися поїхати туди, де загинули хлопці. Командир терористів з позивним Грек наполягав, щоб Юля їхала сама, але українські бійці боялися її відпускати. Врешті, Микола поїхав у Дебальцеве сам. Російські найманці перехопили його, побили, хотіли забрати автомобіль, але згодом відпустили. Микола прибув у район, де загинув його брат, і разом з терористами розпочав пошуки. Тіла вбитих українських воїнів знайшлися: вони лежали в канаві, прикриті бронежилетами. Там же була розбита БМП, у якій лежав наш убитий. Микола таємно знімав усе на камеру й тремтів: побачене здавалося йому диким сном. Юля довго намагалася вийти з ним на зв’язок, але телефон Миколи був поза мережею. Після тривалих пошуків Микола повернувся до наших військових з порожніми руками. Як згодом виявилося, Вітя — так звали його загиблого брата — був уже в морзі Дніпра. Його та ще кількох загиблих бійців українські військові обміняли на тіла вбитих росіян, проте багато родичів про це навіть не здогадувались і вели пошуки своїми силами.
Юля дотепер згадує про ці події, які гострим цвяхом вбилися в її голову й не дають спокійно жити. Їй не було лячно дивитися на тіла загиблих, вона не боялася везти їх додому. Страшно було спостерігати, як українські військові після Дебальцевого ходили, мов зомбі. Один з бійців сидів на лавці й гойдався, при тому нічого не говорив, хоча на вулиці було за 20 градусів морозу. Інший після повернення з Дебальцевого став на коліна й, цілуючи землю, кричав: «Я живий!».
Читайте також: Небо на сірих стінах
На початку 2017-го розпочалися бої під Авдіївкою. У цьому районі перебувала 72-га бригада імені Чорних Запорожців ЗСУ, одним з батальйонів якої командував підполковник з позивним Слов’ян. Юля часто туди приїжджала, привозила форму, квадрокоптери та різні засоби спецзахисту. Першу зустріч із цим легендарним комбатом вона не може забути. Їй передали, що Слов’ян хоче з нею познайомитися, тож вона приїхала в авдіївську промзону, підійшла до нього й каже: «Ви хотіли мене бачити?». «Я?? — здивовано перепитує комбат. — Може, навпаки?» Юля — жінка горда, тому розвернулася й пішла геть, як її гукнув комбат: «Зачекайте, що ви привезли?..» Так зародилася їхня фронтова дружба. Під час боїв з росіянами наші війська зазнали чималих утрат, зокрема матеріальних. І левову частку потреб батальйону перекривала саме Юля, та й усі, хто відгукувався на її заклики про допомогу.
«Зараз важко купувати літальні апарати для військових, автомобілі, прилади нічного бачення, проте спільними надзусиллями нам удається отримати все, що потрібно бійцям на фронті, — каже Юля. — І така тенденція триває вже кілька років. Важко, але ми боремося далі. Не можу звикнути й змиритися лише з одним: коли родини чи самі воїни просять перевезти тіло вбитого бійця додому. Частими такі прохання були на початку війни. Везти загиблого в машині — це пів біди. Але несила бачити, як потім його мати ридає і рве волосся. Був випадок, коли молода дружина з маленькою дитиною кидалася під колеса автомобіля й кричала: «Верніть мого чоловіка!». Такі моменти назавжди лишаються в пам’яті, вони боляче ранять душу. Але також і нагадують, що цих хлопців убили російські окупанти. І доки ми їх не переможемо, доти в нашій країні не буде спокою. Саме тому я не втомилася й воюю на своєму фронті, щоб швидше настала Перемога. Пам’ятаю тих, хто загинув, щоб я мала можливість жити, тому й сама допомагаю зберегти життя».