6 січня 2015-го стало для Тараса особливим днем: на далекій Галичині його родина сідала за стіл до Святої вечері, а він уже був на Донбасі, у Донецькому аеропорту. Про місце своєї служби рідним не сказав, попросив лише друзів, щоб у разі чого вони розповіли це його матері. Але за кілька днів запеклих боїв він сам зателефонує мамі й розкриє їй страшну правду.
«Першим серйозним потрясінням для мене стало поранення побратима Ігоря Римаря, — згадує Тарас. — Коли все сталося, я відпочивав, лежачи на підлозі. Ігор Зінич (позивний Псих), наш легендарний медик, надавав йому допомогу за два метри від мене. Дуже важко було спостерігати, як поранений кричить і намагається зрозуміти, де його рука, чому він її не чує. Окупанти не допускали наші машини, а тому висунули умову: евакуювати пораненого тільки їхнім транспортом. Іншого виходу не було, тож Петро Поліщук та Іван Камянчин повантажили Римаря на ноші й понесли по снігу до машини росіян, яка мала передати його нашим медикам».
Потім спокою вже не було: ворог гатив по аеропорту з мінометів, кулеметів різних калібрів. На очах Тараса був важко поранений ще один побратим, якого довелося тягнути до лікаря, оскільки сам він пересуватися вже не міг. В одному бою Тараса самого зачепило, але йому пощастило: куля тільки обпекла шкіру. Та найважче було у хвилини тиші, коли росіяни не стріляли й наші бійці тривожно оглядалися, не знаючи, чого чекати від них. Потім почали лупити російські танки, під їхнім прикриттям ворожа піхота пішла в атаку. Вони розраховували, що наші бійці відійдуть під таким натиском, але хлопці витримали. Тоді окупанти застосували гази.
Читайте також: Терикони і роботи
«Через отвір у стіні я побачив, як упала одна граната й почувся запах газу. Я крикнув хлопцям, щоб вони були обережні, бо зараз щось трапиться, але ті не повірили. Через кілька секунд упала ще одна граната — і вже після неї ми не мали чим дихати. Я встиг підібрати свій автомат і, долаючи сльози та кашель, дістатися іншого посту та прийти до тями, — розповідає Тарас. — Але росіяни не додумалися кидати гранати одна за одною. Тоді ми були б змушені вийти з приміщення, і вони нас перестріляли б. Вороги кидали по одній гранаті з перервами, тому вітер устигав розганяти газ, що й урятувало нас. Наступного дня теж були атаки газом, але ми використовували вологі серветки, які трохи захищали. Дехто навіть примудрявся курити під час цього».
Хлопці розуміли, що тривають їхні останні дні в аеропорту. Тим більше що тоді окупанти вже тримали їх в оточенні з усіх боків. У деякі моменти було чути, як під першим поверхом хтось стукає по колонах, але бійці не знали, що саме відбувається. Уже потім, коли росіяни підірвали новий термінал, стало зрозуміло, що вороги закладали вибухівку, хоча самі в цей час вели переговори з нашим командуванням про припинення вогню, відвертаючи в такий спосіб їхню увагу.
Перший підрив нового термінала росіяни здійснили 19 січня. Хтось із наших саперів побачив, що вони закидають із другого поверху, через дірки, мішки з тротилом, і гукнув, щоб усі лягали. Тарас відчув, що лежить на чомусь мокрому, і щойно вирішив перелізти на сухе місце, як пролунав вибух. Його підкинуло вверх, перевернуло в повітрі, а потім гепнуло об підлогу. Тарасові знов поталанило: отямившись, він відчув, як болить рука, нога, але крові на тілі ніде не було — на щастя, він дістав лише забій. Але багатьох його побратимів поранило осколками мін і шматками бетону, який розлітався в різні боки після вибуху.
Читайте також: Небо на сірих стінах
Зранку 20 січня панувала тиша, не було стрілянини. Користуючись моментом, Тарас спав посередині зали, де розміщувалися всі бійці. Коли прокинувся, то побачив, що збоку під колонами хлопці роблять чай, каву. Він залишив автомат там, де лежав сам, і пішов до них. Тарас сів на ящик з-під патронів і завів розмову з пораненим напередодні Юрієм Ковальовим. Той витирав обличчя, запитував, де ще є залишки крові. У якийсь момент Тарас захотів піднятися, щоб узяти автомат, але якась сила потягнула його назад, і тієї миті пролунав вибух.
«Усюди було темно, пилюка піднялася вгору. Я сидів на карнизі під колоною, а всі інші перекриття рухнули вниз. Сидів би трішки лівіше — лежати мені під завалами. Важко згадувати цей жах, його неможливо описати словами. Пацани стікали кров’ю, крик стояв такий, що у вухах закладало. Убиті, поранені — усе змішалося в одне.
У ніч на 21 січня українські бійці почали групами прориватися з ДАПу до своїх, під покровом темряви покидаючи аеропорт. Тараса кликали, але він відмовлявся, бо поряд лежали важко поранені побратими, із багатьма з яких він уже встиг здружитися. До наступного дня четверо з вісьмох поранених померли. Бійці, які залишались у ДАПі, уже не могли чинити опір і просто чекали, що буде далі. Українські сили намагалися дістатися нового термінала, щоб урятувати їх, однак наші МТЛБ заблукали в тумані, і їх розбили росіяни ще на підступах. Опинившись в оточенні, українські бійці були змушені здаватись у полон.
«Нас оточили, усюди були їхні снайпери. Один з них мало не вбив мене, коли я ніс воду пораненим. Він подумав, що в моїх руках граната, і хотів стріляти. Але старший групи росіян із позивним Гном крикнув, щоб мене не чіпали, — розповідає Тарас. — Здавшись, ми врятували життя нашим пораненим. Стас Стовбан, Віктор Михальчишин могли померти, якби їм не надали медичну допомогу. Вони вже марили, не розуміючи, що відбувається з ними».
Читайте також: Сила одиниць
Коли їх — уже полонених — вели з нового термінала до старого, вони натрапили на розбиті українські бойові машини. Терористи наказали Тарасові та Любомирові Гринюку витягти із салону тіла двох убитих українців. Потім була зустріч з «деенерівським» командиром на прізвисько Гіві. «Де я тебе бачив?» — спитав він Тараса, на що той відповів, що, крім термінала, ніде не воював. «Ти мені брешеш!» — волав Гіві й стріляв над вухом у Тараса. Потім він запитав у Тараса, скільки тому років. На той момент Тарасові було 24. «Ти ще молодий, живи поки що, ми по-іншому з тобою поговоримо», — сказав Гіві.
Потім була розмова з Денисом Пушиліним, теперішнім головою «ДНР». Той почав розпитувати, хто звідки родом. Коли дізналися, що Тарас львівський, йому сказали: «Ти вже приїхав» — і звеліли ставати до стіни. Любомира, який теж був із Львівської області, підвели до Тараса й сказали конвоїрам: «Цих за окремою програмою». Стоячи поруч, хлопці вже думали, що їм кінець. Та від розстрілу їх урятував Олександр Захарченко, який не розбирався, хто звідки, а просто наказав долучити їх до загальної колони полонених, щоб провести з ними «бесіду».
Тараса й Любомира завели в підвал і поставили на коліна, після чого з ними мав говорити «большой человек», себто офіцер-росіянин. Під час чергового обшуку в полоненого Віктора Михальчука знайшли червоно-чорну стрічку. «Ти правосєк! — волали «деенерівці». — Ми тебе зараз розстріляємо!» Тим часом Віктор ледве міг дихати через поранення. Намагаючись урятувати товариша, Тарас крикнув: «Він не правосєк, а з моєї роти!» — за що дістав удар ногою в спину. Але, схоже, саме цей вигук урятував Вікторові життя.
Далі був полон, у ньому Тарас провів 697 днів і повернувся додому лише наприкінці 2016-го. Хлопець пройшов усе: тортури, моральні знущання, важке очікування обміну. Тарас зізнається, що в певні моменти переставав сподіватися на звільнення. Та, попри все, він не шкодує, що потрапив у Донецький аеропорт, бо саме там гартувалась українська армія, а головне — з’являлося розуміння, що росіян можна перемагати.