Майдан усе змінив у її житті, а далі були війна та Іловайськ, де Олена рятувала життя пораненим.
Ви корінна кримчанка, яка на момент початку Революції гідності опинилася в Києві. Що найбільше вразило?
— Якщо чесно, то не розуміла, чому не можна було дотерпіти цього клятого Януковича. Для мене не було різниці між Європейським Союзом і Митним. Мені не подобалося, що в центрі моєї країни палали шини, було брудно й тривожно. Хоча попри свою політичну інертність я завжди вважала, що Крим — це Україна й жодної Росії в нас бути не може.
На одному сайті познайомилася з хлопцем. Ми зустрілися. Він запитав про моє ставлення до Майдану. Я відповіла, що погано сприймаю це явище, невже не можна інакше вирішувати питання? Він здивувався: «Ти що, сепаратистка?». Я ж навіть слова на той момент такого не знала, тому відповіла: «Напевне». Тоді він сказав: «Ми з тобою більше не зустрічатимемося, але давай я ще тобі Майдан покажу». У центрі Києва я побачила те, що на той час і сподівалася: палаючі урни, хтось п’яний співав гімн моєї країни. Моя душа не сприймала революції. Крім того, через події в Києві не рухалася моя справа — копірайтингова агенція.
Читайте також: Шевченко молився б за Щастя
Пізніше щось стало змінюватися. І все завдяки людям, які постійно перебували поруч зі мною, адже мені була важлива їхня думка. Вони носили допомогу на Майдан. Я ж задумалася, чому вони це роблять. Може, у центрі Києва справді щось визначне відбувається?
І ви поступово долучилися до Майдану?
— Якщо чесно, я йшла на Майдан, щоб просто допомогти людям, без політичних мотивів. Склала сяку-таку аптечку й пішла в Михайлівський собор лікувати поранених. Там мене відшили, адже я не мала медичної освіти, а волонтерів таких, як я, було вже достатньо. Тоді до мене підійшов якийсь хлопець, запитав, чи я реально хочу допомагати, і відвів мене на точку біля Будинку профспілок, де медикаменти сортували відповідно до категорій.
Там працювала дівчина Аня з Білої Церкви. Вона й допомогла ввійти в курс справ. Хоча мені було дуже дико на початку віддавати ліки безплатно всім, хто просив. Мій мозок відмовлявся вірити в те, що на Майдані є люди, які просто купляють якісь шоколадки й безплатно роздають усім. Вони й мені пропонували. Я ж соромилася, бо, по-перше, не одразу на Майдані й узагалі щойно прийшла з дому. А по по-друге, гроші ще могли знадобитися. Потім усе-таки запитала волонтерів, скільки коштує «Снікерс». Дівчинка, яка роздавала шоколадні батончики, мило всміхнулася і казала, що за це грошей не потрібно давати. Мені було соромно, я почувалася гидко, що не стала частиною цієї революційної стихії. До мене стало доходити, що тут є реальна ідея і нею загорілися мільйони людей.
Читайте також: Не покидай війну
Мої «ватні» кримські мозки відмовлялися вірити в щирість людських почуттів. Саме тому я не брала теплого одягу, коли мені давали, їжу, а купляла собі сама. Щоб якось полегшити свої докори сумління, ішла на барикади в саму гущу боїв і роздавала марлеві пов’язки хлопцям, які дихали димом від горілих шин. Я переночувала на Майдані й там же зустріла ранок 20 лютого. До нас почали приводити людей, яких потравили газом. Я не знала, що робити з ними, тому промивала очі термальною водою і давала респіратори, щоб вони дихали. Коли хтось крикнув «Граната!», я запанікувала й стала чекати, поки звідкись щось прилетить. Мене зловили й силоміць повалили на землю.
Потім мене перекинули на пункт, куди приносили поранених бійців. Я була розгублена, бо до такого життя мене ніколи не готувало. Тому допомагала, максимально використовуючи свої знання та логіку. Якось туди прибігла з барикад Аня, уся збуджена. Довелося її влупити по обличчю, щоб отямилася. Вона потім мені казала, що хотіла відповісти, але стрималася, бо розуміла, що я зробила це для її добра. Ми з нею побігли до Жовтневого палацу, там я побачила, звідки працюють снайпери, які вбивали протестувальників.
Пізніше довелося йти на супровід важко пораненого Андрія Дігдаловича, який потім помер від прямого попадання в серце. Мені здавалося на той момент, що я могла б урятувати чоловіка, якби володіла більшими медичними знаннями. Коли все закінчилося, я вирішила, що тепер у мене на руках ніхто не вмиратиме. Тому записалася на медичні курси, пройшла їх дуже багато, і вони мені знадобилися в боях за Іловайськ.
Ви відвідували Крим після Майдану?
— Коли розпочався так званий референдум на півострові, я поїхала туди. Зайшла до своєї подруги дитинства, із нею був її брат, якого я теж знала змалку, чоловік і вся її родина. В якийсь момент я розповіла всім, що була на Майдані. Вони подивилися на мене вороже й запитали, що я там робила. Відповіла, що допомагала як медик усім постраждалим, без політичних міркувань. Тоді чоловік подруги запитав: «Ти в Криму житимеш чи до Києва поїдеш?». Сказала, що повернуся до столиці. Він подивився на мене й пояснив: «Ти на Майдані була? Так? Тоді в цьому домі тобі більше не раді». Подруга просила, щоб я не звертала уваги, а сідала за стіл: вони святкували приєднання Криму до Росії, навіть не дочекавшись результатів референдуму. Я відповіла їй, що в мене немає приводу для свята. Тоді вона сказала: «Усе з тобою ясно».
Мені було дуже боляче. У мене з нею пов’язано стільки приємних спогадів. Я зараз дуже за нею сумую, але між нами надто велика прірва. Я хочу побачити її, обійняти. Проте не можу пробачити їй зраду. Для мене це взагалі болюча тема.
Читайте також: Зробіть гучніше!
21 березня 2014 року я поїхала з Криму й більше туди не поверталася. Я не змогла б там жити, адже Крим — це Україна. І побачене на Майдані дало мені розуміння цього. Я не співаю Гімн України, тому що плачу, коли це роблять. Я не ношу вишиванки показово, як багато хто з тих, у кого Україна лише на одязі. Кажуть, що людина не змінюється. Не знаю, проте погляди й цінності змінюються. Я це відчула на собі. До війни й не уявляла, що так сильно люблю Україну.
Саме ця любов змусила вас піти в батальйон «Донбас»?
— Я вирішила захищати Україну, адже повернутися додому не мала змоги. Вірила в те, що таким чином поверну свій дім. Мене не дуже хотіли брати в батальйон, але я була наполеглива. На початку навіть призначили санінструктором штурмової роти, але потім звільнили. Мене замінив медик, який думав, що йод, ватка й зеленка найважливіші на війні. Він вважав себе правильним санінструктором, тому що мав медичну освіту патологоанатома. Я пішла в резервну роту, де навчала бійців виживати в разі поранення, хоча намагалася не пасти задніх і брала участь у можливих на той момент бойових виходах.
Ви надавали допомогу бійцям, самі стріляли. На той час було усвідомлення, що вас можуть убити?
— Звичайно, я бачила, як поряд зі мною лягали російські кулі. Вони пролітали близько біля мого плеча, голови. Коли все було критично, я клялася, що напишу потім рапорт і піду з війни, проте минав бій, я залишалася жива й знову йшла зі своїми побратимами. Навіть більше, із часом я стала отримувати задоволення від того, що перев’язую бійців. Можливо, скажу зараз цинічну річ, але мені хотілося ще. Кожен випадок — це був такий виклик, який ти приймав і перемагав, а це надихає. Водночас мене це лякало. Адже людині погано, і я дуже не люблю робити боляче. Але то був такий смачний коктейль із бажання допомогти, кайфу від того, що все виходить так, як треба, і самоствердження.
Були моменти, коли до мене приходили по допомогу. На кшталт «дай таблетки». Казала, що з такими питаннями до інших, я не терапевт, тому до мене звертайтеся тільки тоді, коли є «кровіща».
Читайте також: Важлива справа Банкіра
Потім з’явився комплекс Бога. Через це всі проходять, хто чогось досягнув. Треба докласти максимум зусиль, щоб не зірватися. Треба пояснити, що то було. Я вирішила, що можу тепер виграти в смерті будь-який бій. Мене ж можна посеред ночі розбудити, і я все зроблю так, як треба.
Головний ваш бій відбувся в Іловайську. Як усе розпочалося?
— 10 серпня мені не вдалося потрапити в місто разом із побратимами. Я намагалася прорватися туди, але не змогла. Мені не дозволив Філін — замкомбата на той час. Так ось, Філін сказав, щоб я узгодила свій виїзд із групою і надала йому план маршруту. Поки розбиралися з цим, у групі дехто відмовився їхати. Я аж скандалила з ним. Прийшла до Філіна й кажу, що потрібно їхати такою дорогою, проте не вистачає людей. Він сказав, що не вийде поїхати до Іловайська й назвав деякі причини. Тим більше що хлопці вже поверталися на базу.
Усе по-серйозному в мене розпочалося 19 липня 2014 року. Привезли величезну кількість поранених. Серед них був доброволець зі США Марко Паславський (Франко). Я перев’язала бійця, і його поклали в машину. У той момент стали кричати, що людині погано. Я підійшла до нього й узялася проводити серцево-легеневу реанімацію, бо за всіма ознаками він її потребував. Боєць розплющив очі й почав дихати. Я сказала, щоб його вантажили знову в машину, та йому вкотре стало погано, довелося знову відкачувати. Хоча й з’явилося розуміння, що йому настає кінець.
Я ще кричала: «Послухай, якщо ти зараз помреш, я з тобою не розмовлятиму!». Мене відтягнули, сказали, щоб заспокоїлася, адже він уже мертвий. Мені стало погано, що я дихала в уже мертву людину. Потім довго відчувала провину за його смерть, хоча мені казали, що з такими травмами не живуть.
Наступного дня ми почали створювати перев’язочний пункт за наказом того ж таки Філіна. Я ходила закинутими будинками, збирала простині, наволочки. Там, де щось брала, писала пояснювальні записки, щоб люди знали, куди діваються їхні речі. Усе було приблизно так: «Узяла простирадло на шпиталь, олівці та альбом для дітей, штани перевдягнутися. Цьомки, ваша Кошка». Не хотілося бути мародером чи злодієм.
Будучи в російському кільці, наші бійці намагалися знайти шлях з оточення. Усі хотіли вижити. Як поводилися поранені воїни, що покладалися тільки на долю, адже самотужки вони вже нічого не могли вирішити?
— Ти хочеш почути якусь романтичну історію? На кшталт: він такий лежить і ледве ворушить губами: «Я хочу, щоб ти… А-а-а!! Щоб ти…». «Мовчи, мовчи, не говори, зберігай сили», — кажу я йому. Так? Тоді я тебе розчарую, такого не було. Я говорила хлопцям теплі слова, запрошувала їх на побачення або в кіно. Казала: «Ти тільки живи, і ми обов’язково підемо з тобою на фісташкове морозиво». Думаю, що це звучало як обіцянка життя та мирної дії. Це справді заспокоює.
Очевидці розповідають, що коли наші колони їхали до Червоносельського, то російські терористи спочатку цілилися в машини, на яких був намальований червоний хрест. Тобто в ті, у яких перевозили поранених. Ти пригадуєш ті моменти?
— Усе відбувалося, як у повільній зйомці. Я майже не реагувала на те, що відбувалося навколо мене. Палала наша техніка, проте ми просто їхали до конкретної цілі. У селі розмістилися на землі, заховалися в кукурудзі. Менше всього хотілося кудись вилазити, повзти. Адже всюди розривалися снаряди, свистіли кулі.
Читайте також: Шлях до самоідентифікації
Неподалік кричали поранені наші бійці. Доводилося повзти до них, щоб надати допомогу тому, хто не міг сам цього зробити. Пригадую, як ми з Галом надавали допомогу Есту. Він був дуже здоровий, і Гал допомагав повертати його. Кругом мене здіймалися фонтани пилюки. Я розуміла, що крок ліворуч або праворуч — і мені кінець. Потім ми заховалися в курнику від обстрілів, і там були живі кури. Я страшенно боялася цих птиць. Мені доводилося довго їх ганяти, щоб вони не підходили до мене. Їм же було цікаво, що це за люди прийшли. А тоді я зрозуміла, що вони теж контужені й шоковані, тож лиха від них не буде, і підпустила їх до себе. Вони тицяли дзьобом у берці й із часом втратили цікавість до мене.
Взагалі в Іловайську, Червоносельському вимотувало саме очікування смерті. Це неможливо передати словами. Там життя текло інакше. Тобі доводилося бігти через будинки, які горіли, повзти, стрибати. Тобі не вірилося, коли казали, що когось не стало з наших. Як?? Адже він щойно був живий??
Поряд із вами перебували російські полонені. Що думали про них?
— Я дивилася на них і розуміла, що біля мене перелякані молоді російські хлопці. Ще б пак їм не бути переляканими: потрапити в полон до самих бандерівців, які можуть в самих трусиках розіп’яти. Вони казали, що прийшли сюди не спеціально. «Як не спеціально, коли ви прибули сюди вбивати мене?» — запитувала я в них.
У якийсь момент нас стали активно крити з артилерії, і один із росіян спробував утекти. Я його схопила й потрусила. «Сиди, ти куди, дебіл? — кажу до нього. — Тебе зараз уб’ють свої, а потім скажуть, що це «укропи» зробили. Він кивнув головою, мовляв, зрозумів».
Там надто багато подій було, щоб усе вмістити в одну розповідь. Я зараз пригадую і розумію, що в цих боях минуло кілька моїх життів…
Читайте також: Вдома 4.5.0
Коли ти зрозуміла, що пекло під назвою Іловайськ закінчилося для тебе?
— Певну категорію людей відпустили з полону. Зокрема, медиків і поранених. Я приїхала з ними в Курахове. Проте не хотіла віддавати своїх бійців місцевим лікарям. Боялася, щоб вони не зробили хлопцям нічого поганого. Я хотіла піти до лікарні, щоб контролювати, що з ними робитимуть. Побратими довго переконували мене, що все буде гаразд. Емоції були просто неймовірні.
Я ніколи не плакала в Іловайську. Уперше заплакала в Червоносільському, коли принесли тіла, а точніше те, що залишилося від наших бійців: Бані, Тура, Восьмого. Ми із Сергієм Міщенком, нашим парамедиком, підійшли до них, і я стала плакати. Сергій сказав: «Ану тихо. Хлопці не повинні бачити, що ти плачеш». Після цього три тижні без жодної сльози.
Утім, ні. Був один епізод. Коли ми одразу після Курахового потрапили до Дніпра, мені сказали, що загинули мої друзі Шок і Варг. Хоча тоді стверджувати до кінця, що це саме так, ніхто не міг. Крім того, бійці віддали пакунок зі згущеним молоком курсантам чи комусь там. Я його так любила, і це стало для мене останньою краплею. Я ревіла від образи, від болю за втраченими побратимами, чомусь ще…
Будучи вже в Києві, зустрілася з побратимами, щоб напитися і після цього нарешті поплакати. Тоді я випила чимало алкоголю, але не п’яніла. Хлопці подарували мені жовті й блакитні хризантеми, я прийшла додому, поклала їх у вазу й провела рукою по цих квітах. Було таке враження, що я гладжу когось по голові. То були жовті квіти, і в той момент мені пригадалися голубі очі вбитого Бані. Це було нестерпно. Я стала плакати. І саме тоді усвідомила, що більше цих хлопців не побачу. До речі, відтоді ненавиджу соняхи й не можу торкатися хризантем.