Як оманливо швидко пристосовуєшся до місцевих умов! І це не лише злодійкувата радість від того, що перед в’їздом до Китаю, ще в Таїланді, швиденько встановив додаток VPN, який попри тутешню цензуру в інтернеті й надалі уможливлює доступ до Facebook та Google. Отже, мешкаючи в готелі, не мусиш вранці вдовольнятися читанням гнітючої офіційної державної газети China Daily, тон якої супроти протестного руху в Гонконгу стає щоразу загрозливішим.
Тим часом лептоп уже зачинено в начебто надійному сейфі в номері й бачиш передовсім сяючі очі нечисленної публіки на зустрічі з читачами тут, у 14-мільйонному місті Ченду. Яка це майже збочена втіха від власної майстерності, того, що одразу знаєш, «як тут прийнято»: сісти верхи на тигра й не потрапити в його пазурі.
«Деякі відхилення»
Приїжджий із Берліна, відповідаючи на несміливе запитання про «деякі відхилення», каже про культ вождя та репресії і вказує, звісно, не на великого керманича, голову Компартії та президента Сі, а на Латинську Америку й тамтешніх каудільйо з їхнім страхом перед громадянським суспільством. Розповідає також про свої подорожі трьома процвітаючими демократіями, — Чилі, Коста-Рикою та Уругваєм, — не використовуючи прикладів, які здавалися б пропагандою того, що для стабільності та зростання не потрібні цензура й передовсім виправні табори та переслідування дисидентів. Вуаля!
Читайте також: Die Welt: Китайський напад на Європу
Пританцьовування на невидимій червоній лінії, яка водночас є білим слоном, і ця цілком недоречна втіха, що досі не сталося помилки й десь там позаду праворуч сувора на вигляд жінка із зачіскою з бічним проділом (інформаторка «відповідних установ»?) не подала жоднісінької ознаки невдоволення. Та все ж таки. Чи не нагадує все це фатальним чином тих письменників із НДР, які колись із відвертою насолодою ходили периферією, сподіваючись, що цього достатньо й що читачі в їхній країні розпізнають критичну притчу?
Захід відбувається дуже високо, в офісній будівлі з панорамним видом на хмарочоси, замшілі від спеки споруди 1960‑х років та вулиці, що рясніють червоними ювілейними прапорами, — зала для урочистих заходів Генерального консульства Німеччини в Ченду, столиці провінції Сичуань. Освіченому середньому класу місто, напевно, ще відоме з дидактичної п’єси Брехта «Добра людина із Сичуані», до послання якої — капіталізм пожирає душу — надміру розумний майстер слова після перемоги Мао в 1949-му додав вступне зауваження, що така моральна руйнація в комуністичному Китаї вже буде неможлива. Про тривале обмеження індивідів писав колишній в’язень і письменник Ляо Іу в присвячених Ченду пасажах у своїх книжках, аж поки це не стало надто небезпечно й він майже панічно шукав можливостей покинути Китай. Саме тут у 2011 році він отримав допомогу, «у Western Tower, на 25-му поверсі, у німецькому повітряному просторі завбільшки понад тисячу квадратних метрів».
Чому, відвідуючи Китай, відчуваєш внутрішній дискомфорт, хоча треба було б радіти, що взагалі потрапив сюди після нескінченної процедури отримання візи в Берліні, під час якої китайське посольство вимагало навіть «докладної самодекларації» про зміст твоїх книжок разом із питанням, чи був заявник, скажімо, членом ПЕН-клубу.
Читайте також: Китайський гамбіт
Ще раніше деякі освітні установи в Ченду, із якими були заплановані різні заходи та воркшопи, перелякано відмовили: «зараз і в цій ситуації» неможливо проводити лекції з нагоди 30-річчя падіння Берлінського муру, бо ж сам термін «30-річчя» заборонений, щоб не будити спогадів про масове кровопролиття на площі Тяньаньмень. Гаразд, напевно, і книжка з мов навмисне назвою «Дисидентське мислення» — це не те, що схвалюють для літературних читань у сучасному Китаї.
У будь-якому разі членові ПЕН-клубу тепер не соромно розповідати про свої подорожі та їхні літературні результати. Переважно молоді місцеві мешканці серед публіки, які під час німецьких пасажів швидко хапаються за свої ультрасучасні смартфони та шлють повідомлення в тутешньому месенджері WeChat, надзвичайно уважно слухають китайський переклад, а потім розповідають про власні мандрівки світом. Тож гість таки зважується говорити про мужніх дисидентів у Східному блоці та, знаючи про розрив між Пекіном і Москвою наприкінці 1950-х, про їхній послідовний антисталінізм.
Абсолютно невідоме ім’я Ляо Іу
На запитання, які книжки з Ченду йому досі доводилося читати, він тихо вітає себе з хитромудрою та водонепроникною відповіддю: «Звичайно, ті, що написав Ляо Іу, який отримав у Німеччині Премію миру німецьких книготорговців і чиї інтерв’ю з невдахами з’явилися в офіційному китайському видавництві у 2001 році». Щоправда, серед публіки втаємничено заусміхалися лише німецькі експати: навіть для китайців молодшого покоління, які цікавляться літературою, цей письменник уже давно абсолютно невідомий. Хай ти й використовуєш VPN, тобі вдасться заґуґлити тільки те, що вже раніше хоч якось та чув.
І все ж таки — наступний урок, який підготував цей тиждень, — чи не може бути так, що поширені на Заході розмови про китайських споживачів, якими начебто масово маніпулюють за допомогою цифрових даних та ідеології, радше свідчать про нас самих, ніж про значно складнішу реальність? Понад те, чи не є таке недовірливе німецьке сприйняття перетворень у Китаї, що потягнули за собою, напевно, найбільший за тисячі років історії цієї країни поштовх до індивідуалізації, свідченням вражаючого нерозуміння досі колективно конотованої китайської культури?
Читайте також: Die Welt: Вперте мовчання про масове вбивство
Гість блукає вулицями Ченду вдень і вночі, і до цієї думки його спонукають не лише яскраві точки галерей, храмових музеїв, крамниць, кав’ярень Starbucks та привабливих місць, які мов разок перлин переходять одна в іншу вздовж по-вечірньому освітленого берега річки. Майже кожна тутешня людина — елегантна жінка, яка дзвінко сміється над здивованим колегою з офісу, водій Porsche, натовпи впевнених у собі геїв, парочки коханців, які привселюдно затискаються, модно одягнуті підлітки, ба й діти з їхніми смартфонами — стала б у часи «культурної революції» жертвою вигнання з міста, приниження, «ідеологічного перевиховання» чи навіть убивства.
Риторична переоцінка
Не кажучи вже, що колосальне досягнення — виведення мільйонів китайців із принизливої бідності протягом лише трьох десятиліть через економічну лібералізацію — теж пов’язане з правами людини, а саме індивідуальними, а не тільки тими колективними, про які трубить у медіа партійна пропаганда (і якій, очевидно, вірять і на Заході).
Нещодавно під час святкування 70-річного ювілею заснування Народної Республіки 1 жовтня 1949-го риторична переоцінка сягнула свого апогею. Уряд видав Білу книгу, у якій тиранія, встановлена Мао у 1949 році, яка дуже швидко забрала багато мільйонів життів, трактується як основа сьогоднішнього добробуту рівно так само, як і права людини. Розмита балаканина про стабільність, «національні особливості та різноманітність людських цивілізацій» цілком очевидно має бути єдиною визнаною референтною та асоціаційною рамкою. Проте чи вірять у це всі китайці, за винятком деяких мужніх, проте маргіналізованих та переслідуваних дисидентів?
«Наше покоління досить добре поінформоване, але ми вичікуємо та вдаємо, наче віримо офіційним інтерпретаціям. Це стосується як трагедії 1989-го, так і протестів у Гонконгу». Місце спілкування тепер не німецьке Генконсульство чи приватна книгарня в п’ятимільйонному місті Куньмін неподалік (тобто на відстані години льоту), у якому таки відбулися публічні читання в маленькій книжковій крамничці з гарним вибором. Це клуб у Ченду. І тут не шепочуть засоромлено й не вдаються до притч, а на тлі лаунж-музики, яка поволі переходить у транс-техно, а потім у китайський реп, говорять доволі чітко. І кажуть відверто англійською те, про що зазвичай спілкуються між собою. Бо де ж, врешті, написано, що лише Китай змінює світ, а «той зовнішній світ» зовсім не має впливу?
Очевидно, ці добре поінформовані молоді люди стежать і за актуальним західним занепадницьким дискурсом. Бо чи треба робити з уже гучно похованої ілюзії, що за економічною лібералізацією автоматично послідує й політична, не менш механістичний висновок, що «ми» цілком безпорадні супроти схибнутого на спостереженні цифрового турбокапіталізму? Дуже можливо, що ті речі, які ми кажемо про Китай, стосуються більше нашого невизнаного бажання боятися і парадоксальним чином роблять те, чого навчає пекінське керівництво: нав’язують нову велику історію, а все, що їй суперечить, відкидають як «поодинокий випадок».
В останній день у Куньміні я побачив старого чоловіка, який на низенькому, напевно, саморобному візочку проїжджав по кілька метрів міським променадом над озером, занурював пензля в невеличке відро з водою і малював письмена на бруківці. Ще до їхнього зникнення перехожі встигали їх фотографувати. «Чи маєте ви Інс?» — цікавився спантеличений гість із Заходу й чув у відповідь дружній сміх, бо старий не тямив, що питали про Instagram, якого у Народній Республіці офіційно не існує.
—————————-
Марко Мартін, мандрівник-письменник, який мешкає в Берліні. Нещодавно він опублікував збірку есеїв «Дисидентське мислення. Мандрівки до свідків однієї епохи» («Dissidentisches Denken. Reisen zu den Zeugen eines Zeitalters», 2019)