Коли на вулиці Інститутській точилися бої, Таня перебувала в епіцентрі подій. Однієї ночі, коли накрапав невеликий дощ, а на вулиці настало недовге перемир’я, поміж активістами Майдану ходила дівчинка з квіткою в руках. Вона когось шукала в цьому натовпі. А потім підійшла до групи людей, серед яких була Таня, і подарувала їй цю велику червону троянду. Хоча всі були одягнуті в маскувальний одяг, на обличчях маски й по Тані не було видно, що вона жінка, ця дівчинка вибрала саме її. Коли Таня взяла квітку з рук дівчинки, то зняла балаклаву, і по її плечах розсипалося волосся. Дівчинка просто подякувала Тані й пішла.
Цю троянду активісти прив’язали до саморобної «гармати» (пристрою для запуску «коктейлів Молотова» на далеку відстань). Квітка з часом просто згоріла від гарячого металу. Але цей епізод один із найяскравіших спогадів Тетяни.
Коли розпочалися протести, вона не вагаючись поїхала в Київ. Хоча вдома зосталися три доньки, чоловік, бізнес… Для неї в той момент були важливіші пріоритети, ніж домашній затишок. Та й чи можна було спати спокійно, коли в Києві творилися жахливі речі?
«Я піднімалася з побратимами вгору по вулиці Інститутській і бачила, як униз тече ріка крові. А в ній людські мізки. Такого в жодному фільмі не побачиш. Я бачила, як несли на руках, на ношах убитих активістів, поранених», — пригадує Тетяна.
Читайте також: Зробіть гучніше!
Далі розпочалася війна. Жінка однією з перших на Буковині почала організовувати допомогу для фронту. Вона розмовляла з усіма людьми й повідомляла, що на фронт потрібні бронежилети, шоломи. Побачене й пережите на Майдані змушувало її діяти.
Коли Тетяна перебувала ще в Києві на барикадах, чоловік сказав їй, щоб вона вибирала — або протести, або він. Та вибрала перше. Коли розпочалася війна, чоловік знову поставив їй ультиматум. Жінка знову вибрала боротьбу за Україну. Проте з часом він зрозумів свою дружину й почав допомагати.
Перша поїздка на фронт у Тані була під місто Ізюм. До неї звернулися хлопці, які там перебували, і повідомили, що їм скоро в бій. Проте геть немає спорядження. Жінка приїхала з бронежилетами й шоломами саме в той час, коли бійці вирушали під Красний Лиман. Їй нічого не залишалося, як влитися в колону і їхати з ними. Тут вона вперше побачила тіла загиблих, почула ревіння танків, неприязні репліки від місцевих.
Коли Тетяна повернулася додому, то виступила перед депутатами Чернівецької обласної ради, розповіла про події на фронті, повідомила, чого не вистачає нашим воїнам. У східних регіонах країни воювало чимало чернівчан, тож після її виступу волонтерський рух у цьому краї зріс до значних масштабів.
Читайте також: Важлива справа Банкіра
Узимку 2015-го Таня поїхала до бійців 80-тої бригади під Станицю Луганську. Щойно вона почала розвантажувати привезене, як почався обстріл. Виявляється, окупанти помітили машину, яка під’їхала до будинку з нашими військовими, і відкрили вогонь з мінометів. Жінка не реагувала на це й спокійно далі розвантажувала привезені речі. Аж доки командир підрозділу вибіг і затягнув її в будівлю.
Траплялися у волонтерській практиці Тетяни й неприємні інциденти. Згодом вона дізналася, що тепловізори, які вона привозила, не доходили до бійців на передовій. Нечисті на руку офіцери торгували цими цінними приладами. «Як з’ясувалося потім, тепловізори переправлялися в Київ, де продавалися ще раз. Свідками цього безглуздя були бійці, які пішли на фронт добровільно. Коли хлопці протестували проти свавілля командирів, їх намагалися принижувати, глузували. Робили все, щоб ті звільнилися. Навіть погрожували таким воїнам розправою. На той час мені вдалося довідатися, що й деякі волонтери теж наживалися на війні. І були далеко не такими чесними, як видавалося на перший погляд», — пригадує Тетяна.
Однак це не зменшило в неї запалу боротьби. Жінка й далі як волонтер їздила на фронт до 2016 року. А потім їй зателефонували представники Добровольчого українського корпусу «Правий сектор» і запропонували піти медиком у чернівецький підрозділ добровольців, котрий мав відправлятися на фронт. ТТ дали два тижні на підготовку, і вона поїхала на Схід. Перед тим у Тані була серйозна розмова з чоловіком. Він не хотів її відпускати на фронт, попереджав, що розлучиться. Діти плакали, проте жінці вдалося переконати своїх доньок, що на війні теж треба комусь бути.
Вона деякий час перебувала на базі в Новогродівці. Як парамедик підрозділу 1-ї окремої штурмової роти ДУК «Правий сектор». Стояла на чатах, готувала хлопцям їжу… Робила все, щоб полегшити їм побут. Інколи спала по три години на добу, але не скаржилася.
Ще будучи волонтером, вона часто возила тіла загиблих бійців додому. Це найважчі спогади для неї. «Коли ти заходиш у морг, то не знаєш, кого там побачиш. Це чийсь син, брат, батько, який загинув від рук московських терористів… Везеш тіло й мовчиш усю дорогу, адже не відаєш, що тебе чекає там, де жив цей хлопець. І там батьки, які допитуються, а ти не маєш відповіді… Під’їжджаєш до будинку й чуєш їхній несамовитий крик. Прибігає мати, стукає по автобусу й кричить: «Сину мій… Навіщо ви привезли мені такого?!» Потім, коли вони заспокоюються, починається звичайна розмова. Ти залишаєшся з цією сім’єю ще на два дні. Після похоронів повертаєшся до себе додому. Тебе діти щось запитують, а ти не реагуєш. Тому що серце наповнене болем», — розказує зі сльозами на очах Таня.
Читайте також: Не мовчати
Та найбільше вразила її загибель бійця «Правого сектора» Євгена Костюка (позивний Шльоцик). Таня знала цього хлопця лишень кілька хвилин, проте він і досі стоїть у неї перед очима. Добровольці, серед яких був Євген, перебували на шахті Бутівка. Таня привезла їм питної води (а Шльоцик замовив ще й кока-колу). Коли вони потрапили на саму шахту, там усе навколо палало. Адже напередодні московські окупанти вели обстріл по цій території. Саме тоді до них підійшов хлопець, це й був Євген Костюк. Жінка дала йому дволітрову пляшку води й він половину відразу ж випив.
Коли Тетяна покидала позиції, то сказала: «Тепер ти будеш старшим». На що побратими Євгена відповіли жартома, мовляв, він іще замолодий. Женя сміявся своєю красивою посмішкою, але очі в нього були дуже сумні. Через кілька годин жінка зателефонувала бійцям на шахту й дізналася, що Шльоцика поранено. Минуло три дні, й він помер у лікарні імені Мечникова, що в Дніпрі.
Таня постійно перебувала поряд із його рідними, коли тіло привезли ховати. Бабуся Шльоцика впустила її в кімнату Євгена, а мати принесла записник із його віршами. Таня читала поезії й дивувалася: від них віяло дорослими думками людини, яка прожила на світі чимало десятків років.
ТТ довго не могла прийти в себе. У неї стався нервовий зрив. Їй довелося виїхати в гори й кілька днів там перебувати, щоб заспокоїти душу.
Сьогодні Тетяна Тучак — командир одного з медичних підрозділів ДУК «Правий сектор». Вона самовіддано й далі воює, хоча саме через перебування на фронті в неї все-таки розпалася сім’я. Немає вже й бізнесу, який годував її, улюбленого будинку, в який вона вклала стільки сил і коштів. У Тані є п’ять онучок. Коли вона приїжджає з фронту до них, дівчатка запитують: «Бабусю, коли ти повернешся до нас»? А вона не знає, що відповісти їм, адже війна триває. Проте одна з них, дев’ятирічна Ніколь, сказала жінці: «Не покидай війну. Росіяни прийдуть сюди і стрілятимуть у нас. Куди нам тікати? Я боюся».
Під час таких розмов із дівчатками Тетяна розповідає їм про героїв, які захищають Україну від окупантів, навчає українських традицій. Потім знову повертається на фронт, щоб виконати прохання Ніколь.