Впливовий німецький журналіст Ріхард Герцингер вказує на те, що німцям байдуже доля Криму. Вже минуло п’ять років з того часу як Російська Федерація захопила частину території суверенної держави, провівши приховану військову операцію. Безумовно, це було порушенням всіх норм міжнародного права. Кремль провів так званий «референдум» для того, щоб приховати факт окупації. На анексії Криму Москва не зупинилася. За тією ж моделлю росіяни почали розколювати континентальну частину України інспірувавши утворення «народних республік» центрами Донецьку та Луганську. Захід, як і очікувалося, відреагував мляво та повільно. Лише з часом були запроваджені санкції та почався Мінський процес. Але Кремль був готовий до такого розвитку подій та підготував громадську думку. Ставлення Росії до санкцій Заходу найкраще показала її поведінка в Азовському морі. Російські військові вчинили відкритий акт піратства, порушивши при цьому всі домовленості та договори. Вони напали на українських моряків та забрали катери. Захід на це все відреагував розгублено. І не в останню чергу через те, що Москві вдалося інтегрувати власну пропагандистську машину до західних суспільств. Вони буквально вбили в голову європейському обивателю, що «Крим вже давно належить Росії», тому вона змушена його захищати. Це стало для Заходу ще одним потужним викликом. На німецьких телевізійних дебатах цю сентенцію сприймають вже як реальність. Але при цьому не хочуть звертати увагу на те, що Росія перетворила півострів на військову фортецю. Там базується сила силенна військових формувань. І німецькі експерти обходять стороною той факт, що саме кримський напрямок становить для України велику загрозу. І при цьому це суттєво змінює баланс сил в чорноморському регіоні. Європі потрібно визнати, що Росія порушила її мирний порядок. Звичайно, що з точки зору виживання Захід ніколи не визнає кримінальне безчинство, але йому треба також змінити своє відношення до Криму.
Читайте також: Огляд InformNapalm: доля “вишок Бойка”, нові докази проти підрозділів ЧФ РФ і справжнє ім’я спільника Бабая
Ґіл Ярон розповідає про те, що Китай вбиває клин між союзниками. Ізраїль – найважливіший партнер США на Близькому Сході. Нині, Вашингтон виглядає стурбованим через зростаючу економічну близкість Пекіну та Тель-Авіву. Чи зможе Китай розділити старих друзів? Важко сперечатися з тим визначенням, що Ізраїлю подобається перебувати в статусі близького союзника США. Але при цьому, Тель-Авів з усіх сил намагається заручитися підтримкою Китаю. Нині, ці процеси відбуваються в економічній сфері. Вашингтону це не подобається. Не так давно стало відомо, що Пекін став другим найбільшим зовнішньоекономічним партнером юдейської держави. А та в свою чергу постачає найбільше зброї до Піднебесної. Через це неймовірне зближення з США почали лунати погрози. Те, що відбувається у відносинах з Ізраїлем не просто випадковість.
Вашингтон почав втрачати свої стратегічні здобутки на Близькому Сході і його союзники шукають підтримки в інших потужних держав. Це природній процес. І Пекін вже тут як тут. Йому потрібні технології Ізраїлю, ресурси Саудівської Аравії, Ірану та Іраку. Немає необхідності приводити цифри зростання об’ємів торгівлі Китаю з вище-означеними країнами.. Не забуває Китай і про Єгипет. Було б помилкою вважати, що Китай обмежується суто економічним розрахунком. Він нарощує свій геополітичний вплив. Так, близькі стосунки Пекіну та Тель-Авіву викликають подив, бо ця країна ворогує практично з усіма сусідами. Тут розрахунок простий – витіснити американців. Це стане такою символічною перемогою. І Пекін не шкодує для цього ресурсів. Американці та європейці побоюються, що китайці отримають доступ до ізраїльських технологій, то це призведе до суттєвих зрушень в глобальній економіці.
Читайте також: Розвідка Норвегії про загрози з боку РФ: амбіції в Арктиці, ядерна тріада і військова співпраця з Китаєм
Даніель-Ділан Бьомер та Альфред Гакенсберґер описують початок «Арабської весни 2.0». Найбільша країна Північної Африки знову переживає переломний момент в своєму існуванні. Хоча цей процес можна назвати дежа-вю. Алжир вважався стабільною автократією в арабському світі. Але цій конструкції загрожує знищення. При цьому від тієї сторони, яка вважалася стовпом режиму – альянс військових та політиків з правлячої партії. Цей конструкт забезпечив виживання країні після війни з Францією. Потужний розвідувальний апарат уберіг від внутрішніх потрясінь. Газові та нафтові прибутки дозволяли цій країні стабільно розвиватися. Ця ж система не дозволила стати реальністю військовим переворотам. Але зараз ситуація кардинально відрізняється. 82-річний президент Бутефліка, який після численних проблем зі здоров’ям став простою маріонеткою в руках своєї сім’ї. Як будуть розвиватися події далі, ніхто не береться прогнозувати. Люди розлютилися, коли дізналися, що немічний президент знову подав себе кандидатом на посаду голови держави.
Вони вийшли на вулиці. Це все нагадує початок тих подій, які відбувалися в цьому регіоні в 2011 році, названі «арабською весною». Тоді протести призвели до зміни правлячих режимів в цілому ряді країн. Але вони всі мали різне продовження – в Тунісі до виникнення молодої демократії, в Лівії та Сирії – до громадянської війни. Як це може бути в Алжирі ніхто не скаже. В одному впевнені всі – нинішній очільник повинен піти. Питання полягає в тому, як на цю вимогу відреагує його оточення. Громадяни країни вимагають змін. Вони вже не хочуть більше пасивно споглядати на закулісні ігри своїх політичних еліт. На протестах люди вимагають не просто зміни облич а більше можливостей для участі в реальному політичному житті. Поки що спротив державній системі виглядає хаотичним та неорганізованим, але зрозуміло, що скоро якась потужна політична фігура скористається ситуацією. Експерти побоюються, що до справи можуть взятися фундаменталісти тоді цей протест може стати радикальним, що призведе до неочікуваних наслідків. Але тут вже повинні спрацювати спецслужби країни, які повинні не допустити до сповзання країни в пучину громадянського конфлікту.
Читайте також: Комітет Сенату США: більше зброї для Києва та втручання РФ в українські вибори
Торстен Юнґгольт наполягає на тому, що реформа озброєння у ФРН провалилася. За свої 5 років правління Урсула фон дер Ляйєн особистим прикладом показала як за цей період можна знищити Бундесвер. Питання, яке не дає спокою, чому закупівля товарів для оборони країни не функціонує. І коли починаєш в цьому всьому розбиратися, то чітко бачиш, що зі звітів Міністерства оборони виходить, що процес військових закупівель виходить дорожчим запланованого. А це в свою чергу значить, що військові отримають менше спорядження та техніки, ніж очікувалося. І йдеться не тільки про літаки та танки, а загальні потреби війська. Генерали також нарікають на очевидну забюрократизованість процесу закупівель. Дуже часто, військові просто не встигають виконати всі нормативи. На цьому проблеми Бундесверу не закінчуються – в німецького війська проблеми з набором персоналу. Зараз незаповненими є понад 11 000 вакансій. В деяких частинах не комплектність досягає 25%. Це просто неймовірні числа. Це все наслідки бездумно неефективної політики нинішньої очільниці. Люди просто йдуть з армії. А на їх місце ніхто не хоче приходити. Урсула фон дер Ляйєн розвалює німецьку армію. В неї були всі можливості реформувати Бундесвер, для цього держава виділила значні ресурси. Але чомусь міністр вирішила спрямувати значні кошти на зовнішніх радників, які далекі від армії. Ці компанії провели десятки аудитів, досліджень, але майже все те, що вони запропонували покращити – просто не може бути ефективними рішеннями для армії. Бундесвер – це не ідеальний світ. І зараз через цю недолугу політику з залученням до реформування людей далеких від армійських буднів Бундесвер переживає тяжку кризу. Не вдалося провести жодної структурної реформи. Як тепер з цього хаосу виходити ніхто не знає.