Дебати: любительський спорт

Політика
11 Грудня 2018, 11:41

Проведення дебатів кандидатів у президенти напередодні виборів в Україні не є обов’язковою процедурою. Таку розвагу іноді практикують, щоб розрухати й змобілізувати електорат, і часом вона виявляється навіть корисною. Скажімо, дебати між двома Вікторами, Януковичем та Ющенком, претендентами на президентське крісло в третьому турі 2004 року, доволі серйозно вплинули на вподобання виборців. Можливо, не кардинально, але достатньо, щоб змінити траєкторію польоту планованого переможця в аутсайдери. Глядачі поспішали на перегляд теледвобою, як на найкасовіший блокбастер. Віктор Федорович, хоч як старався, але мав комічний і вайлуватий вигляд на тлі Віктора Андрійовича, і народ це оцінив. Та все-таки дебати — це передусім шоу, яке залежно від учасників і талантів режисера може або внести свою посильну лепту у виборчий процес і позначитися на результатах волевиявлення, або ні. Факторів, які на це впливають, чимало. Від наявності яскравого лідера перегонів і потужних опонентів, розуміння ними ролі та завдань глави держави, уміння лаконічно й переконливо довести свою думку, не скочуючись до популізму, аж до бажання конкурувати програмами. Не кажучи вже про наявність таких в кандидатському кейсі.

 

Читайте також: Вибори і пастки популізму

Чи потрібні сьогодні дебати, чи зможуть вони якось вплинути на вподобання виборців і змінити доволі непевні прогнози соціологів? Однозначно так. Ситуація в країні й той жахливий стан інформаційного простору, спотворений брехнею та маніпуляціями, який доводиться спостерігати, вказують на доволі значні ризики, із якими може зіткнутися країна після виборів. Ідеться не лише про прихід до влади якогось сумнівного персонажа, неготового брати на себе відповідальність у тих масштабах, у яких доведеться, профнепридатного, психічно нездорового, клептократичного чи від когось особисто залежного, а й про реальну загрозу державності, хоч би як це пафосно звучало. Починаючи від різкого розвороту назад і реваншу тих, які в засаді, аж до ослаблення країни та втрати нею можливості протистояти наявним загрозам. На те, що це цілком реально, вказує багато факторів. І, мабуть, найважливіший — відверті заяви Путіна про небажання спілкуватися з нинішнім керівництвом України та сподівання на зміну ситуації після виборів.

Хто ці голуби миру, на яких чекає Путін, загалом відомо. Проблема хіба в тому, що їхні імена часто зливаються й губляться у фейковому багатоманітті вітчизняного інформпростору. Або, що ще гірше, закамуфлювавшись у новий образ, узагалі не асоціюються із загрозою. Українці мають вельми паскудну пам’ять, дуже швидко забуваючи «хто є ху», і цим легко скористатися. Війна компроматів ту біду не здатна вилікувати, вона лише поглиблює недовіру та зневіру. А отже, єдиний спосіб переломити ситуацію — влаштувати очну ставку кандидатів із виборцем та дати можливість показати себе у всій красі. Висловитися, запропонувати шляхи розв’язання основних проблем, які турбують суспільство, відповісти на питання й спростувати закиди та звинувачення. Не дарма цей різновид публічної дискусії, який веде свою історію ще з часів Давньої Греції, такий популярний у багатьох демократичних країнах світу. До речі, перші телевізійні дебати відбулися в США 1960-го під час передвиборчої президентської кампанії між Джоном Кеннеді та Річардом Ніксоном і досить швидко стали популярним явищем як в Америці, так і в Європі.

 

У першому турі, найімовірніше, дебатуватимуть політики другого та третього ешелону. Передусім ті, у яких немає нормального доступу до ЗМІ, а особливо до телевізора. Для них дебати — це хороший медіа-ресурс, щоб себе якось виявити

Улітку цього року на сайті ВРУ було зареєстровано електронну петицію з пропозицією ухвалення закону, який зобов’язував і регламентував би проведення обов’язкових публічних дебатів кандидатів на посаду президента України. У ідеї знайшовся лише 71 прихильник, але це зовсім не означає, що тема нікому не цікава. Чи потрібно вводити обов’язок дебатувати в законодавче поле — питання дискусійне. Дебати не панацея. І плекати ілюзію щодо них не варто. А дебати по-українськи, особливо сьогодні, узагалі можуть стати зовсім унікальним явищем, започаткувавши цілком новий формат. Роками відшліфоване вміння деяких кандидатів і їх безумовні таланти використовувати будь-який майданчик на свою користь дадуть фору закордонним колегам.

Чого варта лише Юлія Тимошенко — геній ток-шоу, здатний наскубти вуха більшості опонентів, які їй трапляться. Її дивовижні ораторські здібності дуже знадобляться для такого рівня ведення дискусії. А талановитий популіст Олег Ляшко. Навіть коли він не притягне із собою корову або вила, чи багато кандидатів зможуть протистояти фонтану його слів і напору простонародного гумору? Так, зійдись ці двоє в студії — Ляшко гарантовано програє. Йому до Юлі Володимирівни ще рости й діяти. Не кажучи вже конкурувати (це видно з рейтингів) із її науково переконливим популізмом і вмінням загравати з мислячою аудиторією. Але попадись Олегу Валерійовичу в руки хтось менш напористий та підкований — і він труп. Політичний, звісно.

 

Читайте також: Кандидати в президенти – зміна позицій

Тому головна проблема — кого з ким зводити та як вибудовувати дискусію. Не менш важливий момент — зацікавленість кандидата в участі та роботі на власний імідж. Гарантувати, що котрийсь із них, тверезо усвідомлюючи власні нікчемні шанси на перемогу, не спробує ввійти в історію, влаштувавши примітивний скандал, не можна. Плюс уперті послідовники чи фанати того чи іншого кандидата навряд чи змінять думку, насолоджуючись акторським умінням своєї симпатії. Але для тих, хто звик мислити й аналізувати, тих, хто ще не визначився, з’явиться принаймні поле для роздумів. Якщо все правильно організувати, не дати учасникам нав’язати свої правила гри, а змусити їх діяти у встановлених межах, будьте певні, результат не забариться. Головне, щоб шоу не залишилося лише шоу, а виконало ще й суспільно корисну місію. Перетворившись на, може, і не щиру, але відкриту розмову кандидатів. На майданчик для конкуренції ідей та підходів. Зрештою, місце, де країна почує обіцянку гіпотетичного майбутнього президента про готовність брати на себе відповідальність. Це щонайменше дуже зворушливо.

Сподіватися на те, що участь у такому шоу погодяться взяти всі без винятку охочі посісти найвище в державі крісло, було б наївно. Це також на любителя. Не в усіх вистачить відваги на публічний двобій. Бо зніматися в роликах під наглядом політтехнологів, читати тексти, написані спічрайтерами й посміхатися з білбордів набагато простіше, ніж пошитися в дурні в прямому ефірі. Врешті, не всім потрібна така опція. Скажімо, топові кандидати (хоч вони цього разу сумнівні) Петро Олексійович і Юлія Володимирівна, наприклад, можуть узагалі від неї відмовитися й не прийти. Чинному президентові видасться, що йому не варто розмінюватися на дрібниці, у нього є свій порядок денний і краще максимально використати становище для підняття рейтингу. А Юля Тимошенко, наприклад, повіривши в оптимістичні прогнози, вирішить взайве не жартувати з долею і не йти на пуб­лічне шмагання. Хтозна, що там підготували конкуренти та які ще скелети із шафи вирішать викинути. Пафосних слів про те, що «не бачу суперника», «мені нема про що з ним (нею) спілкуватися, не забракне».

У першому турі, найімовірніше, дебатуватимуть політики другого та третього ешелону. Передусім ті, у яких немає нормального доступу до ЗМІ, а особливо до телевізора. Для них дебати — це хороший медіа-ресурс, щоб себе якось виявити й донести до електорату свої геніальні меседжі або просто засвітитися. Адже для більшості з них це буде роботою на перспективу, найперше на близькі парламентські вибори. Така ситуація, звичайно, додатково демотивує перший ешелон, так званих топів, не йти на дебати, бо навіщо розмовляти з лузерами, якщо я лідер, але й без них у студії буде доволі весело й цікаво.

 

Читайте також: Президент-парламент: приспане протистояння

По-перше, не всі нинішні лузери завтра опиняться на маргінесах. Дехто потрапить у парламент (для цього вони й світяться в президентських перегонах), і з їхніми фракціями майбутньому лідерові нації доведеться домовлятися. А по-друге, якщо суперечкам між опонентами пощастить надати предметності, тоді в країни з’явиться шанс дізнатися багато чого цікавого з перших уст. Наприклад, що бородаті голуби миру, які пишуть на своїх бордах «почнемо з миру», і небородаті «наші люди» — це насправді ті самі путінські маріонетки, які відпрацьовують кремлівські гроші. Навіть коли вони розповідатимуть про бідних пенсіонерів, здорожчання тарифів і боротьбу з олігархатом, за ними однаково стирчатимуть роги Путіна. Власне, хоч би що вони казали й хоч би чим крили, якщо в меседжах проступають цитати з кремлівської пропаганди, можна сміливо зараховувати кандидата до проросійського табору, що за нинішніх обставин становить реальну загрозу, і його в жодному разі не можна пустити у владу.

Очевидно, набагато цікавішими будуть дебати між першим і другим туром. Але хто ці два щасливчики, які стануть їх учасниками, поки що секрет. Можливо, ті самі топові кандидати, а може, і ні. У будь-якому разі проігнорувати участь у доленосній дискусії їм не на руку. Згадуючи дебати Януковича та Ющенка, уже сьогодні можна спрогнозувати, що в той момент відкрутитися не ризикне ніхто. Питання життя та смерті. Особливо якщо ці двоє дихатимуть одне одному в спину, тоді відсоток чи два коштуватимуть реально багато.

Якщо вірити результатам серпневого дослідження, проведеного Фондом «Демократичні ініціативи» і Центром Разумкова, від цих двох українці найдужче хотіли б почути відповіді під час дискусії на ось які запитання: як досягти миру на Донбасі, домогтися звільнення окупованих територій та їх інтеграції з Україною? Які проблеми країни кандидат вирішуватиме передусім, якщо буде обраний? Яка його програма розвитку держави на роки президентства й на дальшу перспективу? Як він збирається домогтися зростання рівня життя українців і, звісно ж, подолати корупцію? Майже на кожне з них, будьмо відверті, у більшості кандидатів вже є заготовлені відповіді. Це просто. У когось стислі, у когось розлогі, прості чи розписані в програму. Обіцяти не означає виконувати. Єдине, на що вони не здатні адекватно відповісти, це на питання про війну. Рецепту, який сподобався б електорату, був чесним і реальним, немає ні в кого. Та й не може бути. Єдиний, хто здатен похвалитися власним досвідом із цього питання, — Петро Олексійович. Він багато чого навчився за цей час і може чимало розповісти. Утім, навіть він, найімовірніше, досконало не знає, як припинити війну так, щоб не йти в наступ, не бомбити Москву й не втонути в обіймах терориста Путіна. Тому якщо той, хто претендує на лідера країни, що воює, раптом почне розповідати про Будапештський меморандум, відновлення ядерного статусу чи здачу Криму й Донбасу в оренду або просто про підняття білого прапора в обмін на щасливе й мирне завтра, є сенс засумніватися щонайменше в його профпридатності. Адже це тест на адекватність, від нього справді залежатиме майбутнє, жартувати з яким нині не варто.