Політика

  ▪   Андрій Голуб

Кандидати в президенти - зміна позицій

Чим відрізняються президентські вибори-2014 від нинішньої кампанії з огляду на заяви й обіцянки політиків
Матеріал друкованого видання
№ 49 (577)
від 6 грудня, 2018

Наприкінці березня 2014-го президент ГО «Всеукраїнський єврейський конгрес» Вадим Рабінович прийшов до Центрвиборчкому подавати документи на висунення кандидатом у президенти України. За словами політика, однією з його цілей було зруйнувати міф про антисемітську країну.


«Я, напевно, найбільш вдалий кандидат. Сьогодні необхідне об'єднання, а я об'єднуючий кандидат. У мене немає маніакальної жаги влади, я просто хочу допомогти країні», — додав тоді Рабінович.


На виборах 25 травня того ж року він показав сьомий результат із 2,25% голосів. Він і досі очолює ГО «Всеукраїнський єврейський конгрес», однак тепер у його активі ще власна партія «За життя» та президентський рейтинг на рівні 3–5% із можливостями до покращення. Хоча різниця в цифрах нібито й невелика, але за нинішніх умов із таким рейтингом можна потенційно претендувати на вихід у другий тур. Однак 15 листопада Рабінович розчарував своїх прихильників. Він заявив про відмову висуватися кандидатом на вибори. Пояснення політика фактично суперечать заяві п’ятилітньої давності. На його думку, іудей не може бути президентом України.

 

Читайте також: Президент-парламент: приспане протистояння


«Я довго думав цю ніч. І мені здається, що я, як людина, яка сповідує іудаїзм, не можу й не маю морального права бути суддею в питаннях православ'я, що є безумовним обов'язком майбутнього президента. Тому, на превеликий жаль, хочу сказати, що я знімаю свою кандидатуру. Я не балотуватимуся на президентський пост і звернуся сьогодні до нашої ради, щоб була негайно висунута нова кандидатура», — зазначив він.


Послідовність — далеко не найсильніша риса українських політиків. Водночас таку поведінку толерує більшість виборців. За даними Центру Разумкова, лише 18% громадян можуть легко або дуже легко визначити власну позицію з політичних питань. Чимала частина українців, згідно з цим опитуванням, узагалі не цікавиться політикою та не вважає за доцільне витрачати на таке час. Серед головних тенденцій партійного будівництва — регіоналізм і політсили лідерського типу. Такий висновок можна зробити, якщо поглянути на перереєстровані уже після Майдану партії: «Черкащани», «Херсонці», «Циганська партія України», «Грузинська партія України», «Українська галицька партія» і подібні. Стосовно лідерських проектів, досить згадати «радикалів» Ляшка та «Солідарність» Порошенка, хоча цей перелік можна й продовжити. Понад те, хоча за даними соціологів українці здебільшого виступають за посилення державного регулювання в різних сферах, однак вони проти державного фінансування політсил (близько 10% у 2017-му, за даними «Демократичних ініціатив») або їх фінансування з власної кишені (13%). На думку громадян, партії повинен фінансувати лідер (49%) або рядові члени (48%), якими, до слова, українці також не поспішають ставати (близько 1% станом на 2018-й).


За таких умов складно вести серйозні розмови про різницю в програмах кандидатів. Їх також читає меншість виборців. Передвиборчі кампанії перетворюються на змагання суто рекламних проектів, де обгортка значно важливіша за наповнення. Це й розв’язує руки самим кандидатам, які можуть не стримувати себе у змінах образу, акцентів та не надто стежити за суперечностями у власній позиції.

 

Читайте також: Президентські вибори: друга ліга кандидатів


Наочними доказами такої ситуації стають передвиборчі кампанії. Особливо це стосується виборів президента — головних перегонів країни в очах більшості її громадян. Популізм, про який чимало пишуть і говорять останнім часом, насправді є супутником кожних виборів. Попередні перегони 2014-го, попри особливий статус, виключенням не стали. Суттєвою відмінністю тієї кампанії стало тільки те, що вона тривала лише три місяці, як і передбачено законом. А загалом вона неофіційно починається десь за рік до виборів. Єдиним джерелом почути й зафіксувати більш-менш змістовну позицію кандидатів стають передвиборчі дебати. Головна увага зазвичай прикута до змагань напередодні другого туру голосування, де головні опоненти сходяться у словесному двобої віч-на-віч. 2014-го такого не сталося, адже вибори відбулися в один тур. Тож і дебати пройшли в урізаному форматі: рейтингові кандидати стояли не один проти одного, а поруч із маловідомими широкому загалу особами й часто відповідали на різні питання.

 

Стислість кампанії 2014 року не завадила тому, що бюлетень складався із двох десятків прізвищ. Приблизно така сама кількість висувалася на всіх інших виборах. Реєстрація кандидатів на вибори-2019 ще не розпочалася, але вже можна напевне прогнозувати, що їх буде не менше. Із головних дійових осіб кампанії-2014 у нинішній збирається взяти участь четвірка тодішніх лідерів — Петро Порошенко, Юлія Тимошенко, Олег Ляшко та Анатолій Гриценко. З великою вірогідністю до них приєднається Юрій Бойко, який на минулих виборах став лише 14-м. Про наміри висуватися заявив також Михайло Добкін, який чотири роки тому посів шосте місце. Його вважали головним кандидатом від проросійських сил. Це позначилося на тому, що політична реклама Добкіна чи не найбільше постраждала від зеленки та інших барвників. Тепер політик із Харкова значиться головою партії «Християнські соціалісти», але активної кампанії не проводить.

 

Читайте також: Невидимий електорат. Як проголосувати переселенцям та іншим мобільним громадянам

 

Одна з багатьох інтриг виборів-2019 — хто посяде місце умовного проросійського кандидата. До останнього часу головних претендентів було двоє — уже згадані Бойко й Рабінович. Однак політики об’єднали зусилля й залучили до спільної справи ще Віктора Медведчука. Це й спричинило самоусунення Рабіновича з перегонів. Водночас конкурентів у Бойка достатньо: і колишній соратник Рабіновича Євгеній Мураєв із новим проектом «Наші», й екс-однопартієць Олександр Вілкул, який активно рекламує себе з біл-бордів переважно на сході й півдні країни.


Власне, різноманіття на проросійському фланзі поки що є однією з ключових відмінностей нинішніх перегонів від кампанії 2014-го. На цьому полі простежується ще одна деталь. Добкін у 2014-му хоч і йшов на вибори як самовисуванець, але показово використав у рекламі символіку Партії регіонів поруч із гаслом «Єдина країна». Це можна було сприйняти як неприхований виклик та знущання над тією частиною країни, яка підтримала Євромайдан й минуло тільки два місяці після вбивств у Києві й анексії Криму. Результатом стали 3% голосів та програш навіть Сергієві Тігіпку, який спромігся набрати понад 5%. Цей теж асоціювався з владою Януковича, але обрав спокійніші національні кольори та просте гасло «Відновимо порядок, піднімемо економіку». Через півроку на парламентських виборах Тігіпко виступить із тріадою «Мир, економіка, майбутнє». І хоча це не принесе успіху, але нині очевидно, що його умовна стратегія перемогла стратегію Добкіна. Проросійські політики (за виключенням Медведчука) намагаються прямо не демонструвати саботаж змін, які відбулися в Україні, та не обіцяють повного відкату в минуле. Натомість ностальгія за старими часами проявляється в поздоровленнях з усіма можливими святами, а головними стали обіцянки миру, однак без зазначення його умов. Щоправда, Тігіпко під час дебатів-2014 знайшов у собі сили визнати анексію Криму Росією, чого не скажеш про більшість із нинішніх кандидатів проросійського табору.

 


Анатолій Гриценко — політик з іншого табору, але теж трохи змінив акценти порівняно з минулою кампанією. В 2014-му екс-міністр оборони дивився з біл-бордів у камуфляжі та з гаслом «Гарантую безпеку». Тепер він у діловому костюмі, а поруч написано нейтральне «Чесних більше». В інших деталях кампанія Гриценка дуже нагадує парламентські перегони п’ятилітньої давності. Тоді він обіцяв створити широку коаліцію проєвропейських сил, однак у результаті домовився про об’єднання тільки з «Демократичним альянсом» Василя Гацька. Цього разу Гриценко теж вів багато розмов про об’єднання, але наразі ключовий із його можливих партнерів Андрій Садовий вирішив висуватися окремо. Гацько, до речі, підтримав саме мера Львова. Змін зазнало й бачення Гриценком обсягу повноважень глави держави. 2014-го під час дебатів він заявляв, що слід позбавити президента частини з них, зокрема, щодо призначення кандидатур у силові органи. Гриценко зразка 2018-го вже рішуче проти урізання повноважень очільника держави й пропагує ідею «сильної руки».


Бронзовим «призером» попередньої президентської кампанії несподівано для багатьох став Олег Ляшко. Завдяки його кампаніям можемо відстежити головні проблеми, які турбують українців у той чи інший час, не згірше, ніж соціологічні опитування. Головний радикал незмінно обіцяє вирішити їх усі. 2014-го Ляшко став єдиним, хто використав тему окупованого Криму в своїй рекламі. На запитання, як повернути Крим, під час дебатів він відповів так: «У боротьбі. Всіма способами — економічний, дипломатичний, військовий. Ми віддали Крим без жодного пострілу. Я єдиний депутат, який закликав воювати за Крим. Мене називали провокатором. У тому числі партизанська війна. Ну й найголовніше — економіка. Коли вони будуть жити гірше, то самі до нас попросяться». За словами депутата, для повернення Криму необхідно чекати від трьох до семи років: «Путін відійде — розвалиться система влади. Знову заговорять Чечня, Дагестан і скажуть, чому Криму можна, а нам ні. Оцим ми й скористаємося, коли вони будуть слабкі».

 

Читайте також: Підводні рифи праймеріз

 

Нині голова Радикальної партії обіцяє українцям низькі тарифи, високі пенсії та зарплати й відмову від кредитів МВФ. Водночас повторити успіх на виборах 2019-го Ляшку буде складно. Бодай тому, що на його полі з’явилося чимало конкурентів.


Головними опонентами на попередніх виборах президента стали Петро Порошенко та Юлія Тимошенко. Існує висока ймовірність, що ситуація повториться знову. Проте стартові позиції кандидатів суттєво відрізняються від того, що було 4,5 року тому. Чинний президент у 2014 році здобув перемогу завдяки цілій низці факторів. Частково це й суспільний запит на нові обличчя, який актуальний і досі. Хоча Порошенко в українській політиці з кінця 1990-х, але ніколи не був лідером рейтингової політсили. Однак він успішний бізнесмен, який асоціювався з порядком і спроможністю ухвалювати вольові рішення. Після подій Майдану та початку війни цього конче не вистачало. Третьою складовою успіху Порошенка стало зняття з виборів на його користь Віталія Кличка. Це дало змогу здобути перемогу вже в першому турі.


Тепер ситуація набагато складніша. По-перше, Порошенку доведеться розплачуватися за невиконані обіцянки 2014-го, зокрема, продати бізнес та швидко завершити війну на Донбасі. Стосовно останнього, то він уже вибачився, а ось передача Roshen у сліпий траст замість продажу так і не отримала в очах виборців виправдання. Проте найголовніше в іншому. Основне гасло Порошенка під час тієї кампанії відоме всім — «Жити по-новому». Влучність висловлення тепер грає проти його автора. Воно було настільки хорошим, що його складно забути. Кожен уклав своє розуміння, але одним із основних бажань виборців було зниження рівня корупції та покарання злочинців у владі. У вирішенні цих питань країна поки що сильно не просунулася. Під час дебатів Порошенко пообіцяв українцям справедливий суд уже за рік, завдяки люстрації. Однак переатестація в судовій системі не завершена й досі. З іншого боку, він від початку виступав проти виборності суддів, адже це не гарантує їхньої чесності. Більшість проблем і з корупцією, і з утвердженням верховенства права мала вирішити Угода про асоціацію з ЄС. Також президент був скептиком стосовно вступу України в НАТО, натомість активно пропагує тепер: «У нинішньому статусі ніхто Україну в НАТО не прийме через територіальну суперечку. Популярність НАТО зросла, але питання безпеки теж не має розділяти країну. Сьогодні підготовлена угода, яка забезпечить безпеку держави… Я бачу, що станом на зараз умов для вступу в НАТО немає. Крапка, точніше многоточіє». Про яку угоду казав Порошенко, так і залишилося загадкою.


Свої успіхи президент уже виклав на нових плакатах: «Армія, мова, віра». Але його проблема в тому, що додати до цього переліку ще щось не вдасться. З виконаних обіцянок — перемога в Стокгольмському арбітражі, відмова від російського газу та децентралізація. Це Порошенко пообіцяв під час дебатів у 2014-му. Однак про газ навряд чи нині згадають з огляду на тарифи за комунальні послуги. У президента вже немає ресурсу у вигляді потенційних рейтингових союзників. Чимало залежатиме не тільки від того, чи висунуться в кандидати Святослав Вакарчук та Володимир Зеленський як потенційні «нові обличчя» зразка 2019‑го. Важливо й те, кого саме вони підтримають на виборах, якщо не братимуть участі в перегонах самі. Шансів на таку підтримку в президента немає.

 

Інфографіка: Хиткі лідери


Нинішній лідер рейтингів Юлія Тимошенко на попередніх виборах могла й не висунутися. Принаймні, її відмовляло чимало людей з оточення. Тоді вона провела тиху кампанію й тільки наприкінці висунула гасло «Сильний лідер для важких часів». Тоді Тимошенко аргументувала рішення тим, що політикам слід витрачатися не на рекламу, а на допомогу армії.


«Я коротко скажу про всі програми й реклами. Насправді не зовсім їх читайте й не зовсім дивіться всі ці реклами. Тому що насправді їх уже було сотні. Й «Почую кожного», і «покращу каждого» (репліка збоку: «І Український прорив»). Та все було. Але просто подивіться на життя людей і все. Я маю на увазі кандидатів у президенти. Подивіться, що вони у своє­му житті зробили й обирайте так. Нещодавно їхала й дивилася на рекламу одного із кандидатів. І там реклама перевертається й застрягла: «Головна мета», а потім уже друга: «Купити кота». Тому прохання не дуже на це орієнтуватися», — така заява Юлії Тимошенко під час дебатів кандидатів у президенти в травні 2014-го.

 

Війна досі триває, а ось реклама Тимошенко суне звідусіль. Лідерка «Батьківщини» намагається працювати на кількох полях. Вона популіст, що може затьмарити навіть Ляшка зі своєю обіцянкою знизити ціну на газ удвічі. Пропозиція продавати газ українського видобутку для потреб населення не нова й лунала від Тимошенко ще 2014-го. І тут слід визнати послідовність очільниці «Батьківщини». Що ж до високої ціни російського газу в контрактах, підписаних нею, то за словами підписанта — це плата за незалежність. Можна додати, що під час дебатів у 2014 році на незручне запитання стосовно блакитного палива вона відповіла тільки з другої спроби. Однак Тимошенко пропонує програму реформ «Новий курс» для молодшої аудиторії. Лідерка «Батьківщини» змогла повернути собі втрачені у 2014-му позиції в рейтингах завдяки постійній критиці влади. З другою складовою — продукуванням смислів — усе складніше. «Новий курс» викликав більше жартів, ніж підтримки серед молоді. Тож виникають сумніви, чи вдасться Тимошенко продовжити зростання підтримки. З іншого боку, з огляду на проблеми головного конкурента, може вистачити й того, що є.