«Україна найближчим часом може зіткнутися з різким збільшенням кількості незаконних мігрантів, які намагатимуться потрапити до нашої держави в будь-який спосіб», — заявив минулого тижня очільник Держприкордонслужби Петро Цигикал. За словами посадовця, до цього може спричинити боротьба з нелегальними мігрантами в ЄС, унаслідок якої напрям міграційних потоків змінюється. Коли перед Україною постане ця проблема та яким буде її реальний масштаб, наразі невідомо. Проте немає жодного сумніву, що вона не завжди буде осторонь глобальних міграційних потоків. Сучасний світ мігруючий: за даними ООН, у 2000 році мігрантів налічувалося 173 млн осіб, у 2017-му — вже 258 млн. За кількістю Європа посідає друге місце після Азії: у 2000-му їх там було 56,3 млн, а в 2017-му — 77,9 млн. Тож пошук моделі взаємодії з носіями інших культур рано чи пізно з’явиться й на порядку денному України.
Власне, це питання актуальне і без мігрантів, оскільки в незалежність Україна увійшла неоднорідною, маючи поміж свого населення понад 22% етнічних росіян та ще більше русифікованих українців. Рятівною альтернативою нерідко проголошується мультикультуралізм — державна політика, спрямована на підтримку культурної неоднорідності та запобігання природній асиміляції меншин у домінуючому суспільстві. Це нібито може вирішити теперішні та відвернути майбутні суперечності, пов’язані з культурним різноманіттям. Така ідея вже давно лунає в публічних та академічних дискусіях і в майбутньому її промоція ставатиме дедалі активнішою. Однак, як доводить європейський досвід, мультикультуралізм зовсім не панацея. Понад те, його застосування в специфічних українських умовах пов’язане з політичними ризиками, якими не можна нехтувати.
Мультикультуралізм чи націєтворення
Проблеми, пов’язані з націєтворенням, прийнято вважати пережитком минулого, які недоречно обговорювати сьогодні, у часи глобалізації та постання наднаціональних структур.
Однак, попри реальність глобалізації, національні держави залишаються основною формою існування суспільств, а національна ідентичність є не просто «патріотичною» цінністю, а й умовою належного функціонування цієї форми.
По-перше, національна ідентичність лежить в основі історичної легітимності держав, а по-друге, становить основу суспільної солідарності. Якщо громадянство є юридичним фактом, угодою між особою і державою щодо взаємних прав та обов’язків, то національна ідентичність формується і відтворюється завдяки національній культурі, за словами професора Лондонської школи економіки Ентоні Сміта, у процесі «неперервного відтворення та реінтерпретації структури вартостей, символів, спогадів, міфів і традицій, що становлять характерну спадщину націй».
Читайте також: Трудова міграція: там, де нас нема
В Україні вважається хорошим тоном засуджувати «спекуляції» на питаннях культури й закликати зосередитися на вирішенні економічних проблем, буцімто «національною ідеєю» може стати спільне процвітання. Але цьому суперечать факти, зокрема факти української історії. Українське мистецтво, мова, історичний наратив самоцінні, але, будучи підвалинами ідентичності, вони мають ще й великий політичний потенціал. Це не лише зовнішні атрибути самостійницького політичного руху, а й причина, з якої той рух постав і поширювався. Через це нищення та деформування української культури було для борців з українським самостійництвом не примхою, а практичною необхідністю, не меншою, ніж репресії проти українського політичного руху та придушення збройного опору.
Здобувши незалежність, Україна зіткнулася з наслідками імперської політики й опинилася на роздоріжжі. Перший шлях — домагатися українізації, відновлюючи позиції української культури, мови, створюючи власний історичний наратив тощо. Другий — мультикультуралізм, а по факту легітимізація співіснування власне української культури та її альтернативної версії (останню навряд чи можна буквально вважати російською культурою, це радше своєрідний сплав українських, російських та радянських елементів). На практиці останнє означатиме відмову від українізації, причому не лише в царині мови. Надання російській офіційного статусу (нехай навіть на регіональному рівні) гарантовано дасть імпульс до поглиблення політичної диференціації. Її масштаби можна уявити вже сьогодні. За даними Інституту соціології НАНУ, частка російськомовних у побуті 1992 року становила 29%, а до 2013-го збільшилася до 38% (за рахунок білінгвів, яких поменшало на 10%). Слідом за «власною» мовою російськомовні регіони стараннями місцевих еліт майже гарантовано обзаведуться «своєю» історією, «своїми» героями, «своїми» традиціями тощо. У який момент усе це з’єднається з вимогами економічної та, можливо, політичної автономії — питання часу.
Читайте також: Ринок праці: зміна тренду
Наскільки такий сценарій є імовірним і небезпечним для цілісності та суверенітету України, пояснювати не треба. Такий ризик був би виправданим як менша загроза перед лицем більшої: громадянської війни, розколу країни тощо. Але, як свідчать факти, українізація таки просувається, до того ж небезуспішно. Найбільші зрушення відбуваються в царині національної самоідентифікації. Якщо в 1970–1980-х, за даними переписів, українцями себе вважали 72–75% мешканців УРСР, то 2001-го цифра зросла до 77,8%. Водночас частка росіян за 1989–2001 роки зменшилася з 22,1% до 17,3%, а 2013-го, за даними Інституту соціології НАНУ, співвідношення українців і росіян становило 83,8% і 13,3%. У мовному питанні також є певні зрушення: з 1996-го по 2013-й частка прибічників надання російській офіційного статусу зменшилася з 50,9% до 36,5% (дані моніторингу НАНУ). Зміни відбуваються й у політичній сфері. Якщо на президентських виборах 1994-го відверто проросійський Леонід Кучма переміг в 11 областях та АР Крим, то 2004-го Янукович узяв лише 8 областей і Крим, а ще через 10 років за Петра Порошенка, явного націонал-демократа й «західника», проголосували навіть на Донбасі. Втрату позицій проросійським табором засвідчили й парламентські вибори 2014-го. Якою мірою це результат політики українізації, а якою є природним процесом — питання дискусійне. Але впровадження мультикультуралізму сповільнить цю тенденцію, якщо взагалі не поверне її в зворотний бік.
Заручники історичної батьківщини
Відмова від абсорбції меншин може обернутися й іншими загрозами, адже за діаспорами нерідко стоять держави, які використовують їхню ідентичність у власних геополітичних цілях. Приміром, у Німеччині мешкає близько 4 млн турків, із якими активно працює Анкара: зазвичай підтримка Ердогана серед німецьких турків на 10% вища, ніж у самій Туреччині. Своєю чергою, напередодні тамтешніх парламентських виборів Реджеп Ердоган закликав німецьких громадян турецького походження не голосувати за ХДС, СДПН та «Зелених», оскільки вони нібито є ворогами Туреччини. Щоб турки в Німеччині залишалися чутливими до меседжів з Анкари, остання через мережу громадських організацій та пропагандистські канали заграє з ісламським радикалізмом, який сповільнює їхню інтеграцію до німецького суспільства. До речі, тисяча імамів, які працюють у Німеччині, утримує своїм коштом турецький уряд. Мультикультуралізм, який досі практикує Німеччина, полегшує це завдання, оскільки дає туркам змогу зберігати власну ідентичність, живучи «на дві батьківщини» з похідними політичними наслідками для Німеччини.
Читайте також: Як впливає на Україну трудова міграція
Інший приклад — Естонія з російською меншиною. «Російські співвітчизники» опинилися там не в результаті міграції, а після розпаду СРСР. Естонія не поспішала плекати мультикультурність, але механізми асиміляції виявилися недостатньо ефективними, і в країні утворилася мультикультурна дійсність. Із 1,3 млн населення росіяни там становлять близько 300 тис. Вони компактно проживають у п’яти найбільших містах країни включно з Таллінном. За даними фахівців Тартуського університету, станом на 2011 рік частка успішно інтегрованих до естонського суспільства росіян становила лише 21%, частково інтегрованих — 28%, слабо або зовсім не інтегрованих — 51%. І Москва охоче використовує маргіналізовану російську діаспору для втручання у внутрішню політику Естонії. Показовим є 2007 рік, коли перенесення радянського монумента стало приводом для антиестонської істерії в РФ, а в самій Естонії радикалізовані «співвітчизники» синхронно влаштували вуличні протести, що закінчилися погромами, грабунком і вандалізмом. Аналогічним чином Кремль намагається інструменталізувати «співвітчизників» у більшості пострадянських країн, утримуючи для них пропагандистські ресурси (Sputnik, Baltnews тощо), підтримуючи мережу громадських організацій, фінансуючи ініціативи.
На жаль, щось подібне відбувається і в Україні. Наприклад, навколо угорської меншини. Згідно з переписом 2001 року вона налічувала близько 156 тис. осіб, які мешкали переважно на Закарпатті. Цього виявилося достатньо, щоб Угорщина, посилаючись на їхні інтереси, розгорнула цілу кампанію міжнародного шантажу України з вимогою змінити освітнє законодавство. Зокрема, погрожує накладати вето на всі двосторонні заяви НАТО й України. Раніше, у березні 2018-го, угорське МЗС висловлювало невдоволення планами українського Міноборони щодо відновлення військової частини в Береговому.
Є і яскравіший приклад. Готуючись до вторгнення в Україну, Москва не лише розбудовувала агентурну мережу, а й активно працювала з ідентичністю українських росіян і російськомовних українців на Південному Сході та в Криму. У геополітичних іграх Кремль намагався накинути їм роль дестабілізуючого чинника, а потім використати для легітимізації агресії, яка чинилася під слоганами захисту російськомовного населення. Не варто пояснювати, що згортання українізації та консервація теперішнього стану створюватимуть сприятливі умови для реалізації таких сценаріїв, причому не лише РФ, а й іншими країнами. Звичайно, не кожна меншина нелояльна до держави. Наприклад, кримські татари, плекаючи свою особливість, є однією з найлояльніших груп навіть в умовах окупації. Та й тисячі російськомовних українців, зокрема з Донбасу, пішли захищати суверенітет України. Однак це не скасовує і зворотного боку справи.
Читайте також: Зубко назвав рівень зарплати, який зможе втримати українців від трудової міграції
Соціальні деформації
Крім того, мультикультуралізм у поєднанні з недоліками міграційної політики пов’язаний із соціальними видатками — менш помітними, але не менш значущими, ніж описані вище явища. Культура містить не лише «код» національної ідентичності, а й певні соціальні моделі, що визначають способи поведінки та стандарти людських взаємин. Як слушно зазначає оксфордський економіст Пол Колльєр, ці моделі не є рівноцінними: тисячоліттями все людство було уражене бідністю та насильством, але з часом одні суспільства змогли сформувати ефективні моделі відносин, які привели їх до благополуччя, а інші — ні. Частково ті моделі «відлиті» в державних інститутах, частково в неформальних інститутах, що тримаються на мовчазних консенсусах, традиціях і звичаях, релігійних настановах тощо. Яскравий приклад такої моделі Колльєр наводить у своїй книжці «Вихід: як міграція змінює наш світ». Починаючи з ХІХ століття в Британії сформувалася ситуація, коли поліція виконувала свої стандартні функції, будучи беззбройною. Це стало можливим завдяки мовчазній взаємовигідній угоді між нею та криміналітетом. Однак наплив мігрантів із країн Карибського басейну став серйозним викликом, оскільки вони привезли із собою не лише регі, а й культуру носіння та застосування зброї, дуже поширену на їхній батьківщині.
У цьому сенсі якщо розглядати соціальні моделі як різновид суспільних благ, то мігранти є безбілетниками — користувачами благ, які не долучилися до їх створення. У міру інтеграції до суспільства їхня роль змінюється: вони стають співтворцями цих благ. Але якщо інтеграції не відбувається, соціальні моделі ризикують бути зруйнованими, від чого у підсумку постраждають усі. Мультикультуралізм, як переконливо доводить Колльєр, якраз таки перешкоджає абсорбції прибульців до домінуючого суспільства. Що більше культурних відмінностей між прибульцями та суспільством, яке приймає, а також що менш збалансована міграційна політика держави й що менш ефективні механізми інтеграції, то більший ризик виникнення негативних сценаріїв. У найгіршому випадку мігранти намагаються створити для себе паралельні інститути, привезені з батьківщини, чи навіть накинути їх суспільству. Прикладом цього є шаріатські суди, які нелегально діють у низці європейських країн, претендуючи на регламентування життя місцевих мусульман згідно з архаїчними кодексами.
Читайте також: В останні два роки 1,2 млн українців виїхали на заробітки за кордон
Однак наплив мігрантів може мати й менш очевидні наслідки. Так, гарвардський соціолог Роберт Патнем у процесі дослідження на американському матеріалі виявив: що більша кількість мігрантів, то менше довіри між ними та корінним населенням. Крім того, що більше їх у конкретній місцевості, то менш щасливим почувається корінне населення і меншою є його здатність продукувати соціальний капітал та підтримувати солідарність і з мігрантами, і між собою. Аналогічний процес відбувається і в мігрантському середовищі. Прибічники відкритих кордонів та мультикультуралізму наполягають, що це тимчасові труднощі адаптації та загалом гідна плата за позитивний економічний ефект від міграції. Але щодо останнього також є чимало контраргументів. В українських реаліях наплив мігрантів, особливо нелегальних, може спричинитися до зростання тіньової економіки та погіршення ситуації на ринку праці. Логіка проста: замість того щоб створювати ліпші економічні умови для національної робочої сили, частина працедавців може переключитися на мігрантів, користаючись їхнім становищем і заощаджуючи на оплаті їхньої праці. Як наслідок — соціальна напруженість у суспільстві лише зростатиме, соціальна несправедливість (зокрема, стосовно самих мігрантів) посилюватиметься, але водночас консервуватиметься, оскільки мігрантів примушуватиме до покори страх перед майбутнім, а українських робітників — страх утратити робочі місця.
Звичайно, практика застосування мультикультуралізму не вичерпується описаними вище загрозами й не зводиться лише до проблем. Проте вважати мультикультуралізм панацеєю, а тим більше єдино правильним «європейським» шляхом не можна. Ще в жовтні 2010-го німецький канцлер Анґела Меркель сказала, що мультикультуралізм «повністю провалився». У лютому 2011-го з аналогічною заявою виступили британський прем’єр-міністр Девід Кемерон та президент Франції Ніколя Саркозі. І хоча відтоді зроблено чимало інших заяв, практика свідчить, що ставлення Європи до мультикульти неоднозначне. І йдеться не лише про маргінальні правопопулістські сили: нещодавно питання мігрантів заледве не розкололо коаліцію в Бундестазі, та й у самому ЄС намітився серйозний розкол. Наприкінці 2017-го Єврокомісія подала до суду на Чехію, Польщу та Угорщину, які відмовилися заповнювати квоти для мігрантів. До табору «бунтівників» також примикає Словаччина. Офіційні особи цих країн практично одноголосно висловлюють побоювання, що культурні розбіжності між прибульцями та корінним населенням призведуть до конфліктів чи формування паралельних суспільств. Утім, скепсис щодо мультикультуралізму властивий не лише Східній Європі. Так, ще у 2011-му про відхід від нього на користь інтеграції оголосив уряд Нідерландів. «Це необхідно, тому що суспільство поступово розпадається і вже ніхто не почувається тут удома», — сказав міністр юстиції Піт Гейн Доннер. А зовсім недавно Данія ухвалила жорстке законодавство з боротьби із мігрантськими гетто, де паралельні суспільства утворилися в результаті багаторічної невиваженої міграційної політики та мультикультурного підходу. На щастя, Україна поки що має час на обговорення, дискусії і, головне, на підбивання балансу ймовірних вигід і ризиків, із якими пов’язане застосування мультикультуралізму на наших теренах.