Пропозиції про зміну місця переговорів у питанні Донбасу чути вже не вперше. І в Україні лунають голоси про те, що Білорусь поводиться «не по-дружньому», регулярно встромлює «ніж у спину» під час голосування з українських питань в ООН і нібито підіграє Москві. Між двома країнами розгорілася низка скандалів, зокрема й шпигунських, що не поліпшує ситуації для обох сторін. І якщо заяви українських політиків білоруська влада могла ігнорувати й ігнорувала, то тепер за перенесення майданчика висловився політичний великоваговик — очільник Казахстану Нурсултан Назарбаєв.
Під час офіційного візиту до США Назарбаєв після переговорів із Дональдом Трампом зазначив, що Мінськ-1 застопорився, відчувається потреба в новому діалозі. З огляду на це переговори з урегулювання конфлікту на Сході України можуть бути перенесені з Мінська в інше місце. За словами керівника Казахстану, з такою пропозицією виступив Дональд Трамп. Нурсултан Абішович із задоволенням підхопив цю ідею й запропонував Астану. Назарбаєв додав: «Одним словом, це від початку мало відбуватися в Казахстані. Я поїздку робив, щоб зібрати всіх, щоб зустрілися там. Домовилися, що працюватимемо в цьому напрямку».
Читайте також: Трамп запропонував перенести переговори по Донбасу з Мінська в інше місце
Пропозиція Назарбаєва (від Трампа підтвердження його слів так і не надійшло) для офіційного Мінська була доволі неприємною. Адже мінський процес дуже багато значить для білоруського керівника.
Вміло лавіруючи, Лукашенка якимось чином примудрився зберегти не безхмарні, але все ж таки непогані відносини і з Україною, і з РФ. Причому не визнаючи Крим російським. У цьому, до речі, він має великий досвід: Білорусь досі не визнала не те що «ЛНР» і «ДНР», а навіть Абхазію та Південну Осетію. І питання про визнання двох останніх уже навіть не згадується.
Провівши в білоруській столиці Мінськ-1 і Мінськ-2, Лукашенка домігся практично неможливого: він перестав бути ізгоєм у Європі, нічого не міняючи у внутрішній політиці Білорусі. З «останнього диктатора Європи» він перетворився на людину, яку вже персонально запрошують на саміти Східного партнерства (щоправда, Аляксандр Ригоравіч туди не поїхав). Європейський Союз зняв із країни економічні санкції та звільнив від них чиновників Адміністрації Лукашенки, відповідальних за порушення прав людини та фальсифікацію результатів виборів. У персональному санкційному списку ЄС лишилося тільки чотири особи, яких вважають причетними до таємних убивств політичних опонентів Лукашенки. США також заморозили санкції проти білоруських підприємств, які раніше потрапили під обмеження як
«гаманці Лукашенки».
Читайте також: Альтернатив Мінським домовленостям не існує – глава ОБСЄ
ОБСЄ, що постійно закидала білоруському очільникові порушення прав людини, влітку минулого року провела сесію Парламентської асамблеї не де-небудь, а в Мінську.
Іноді здавалося, що від таких запаморочливих успіхів у Лукашенки просто «знесло дах». Принаймні кількість його миротворчих ідей перевищила всі розумні норми.
Мінськ пропонував роль посередника в примиренні Росії й Туреччини, коли турки збили російський літак. Білорусь виступила з ідеєю миротворця в урегулюванні вірменсько-азербайджанського конфлікту. У травні 2016 року після візиту до Папи Римського у Ватикані Лукашенка озвучив свою давню ідею про зустріч у Мінську понтифіка з Патріархом Російської православної церкви Кіріллом. Але цього теж здалося мало, тож він пішов далі. «Усе в руках Господа. Якщо він благословить, то наші найвищі ієрархи католицької та православної церков зустрінуться на білоруській землі. Думаю, запросять туди і мусульман, і іудеїв, і представників інших конфесій», — заявив він. І додав: «Запросили б священиків і європейських, і українських, і російських, і наших. Сіли б, поговорили, а потім усі разом перед мільйонами паломників помолилися б в ім’я миру».
Відкриваючи сесію ПА ОБСЄ в Мінську в липні 2017-го, Лукашенка вкотре озвучив ідею перезапустити гельсінський процес, який поставив би крапку в холодній війні й визначив би мирне урегулювання конфліктів на континенті. Він запропонував провести у 2020 році нараду на майданчику ОБСЄ, а потім саміт. Ключова теза його виступу: «Ми готові стати майданчиком для початку цього процесу».
Перенесення переговорів із Мінська в інше місце болюче вдарило б по іміджу та престижу білоруського очільника. І водночас майже всі експерти погоджуються з тим, що мінський миротворчий процес радше мертвий, аніж живий. Взяти хоча б останній обмін полоненими між Україною та сепаратистами: домовленості про це досягли не в Мінську, а під час відвідання Путіним Воскресенського Новоєрусалимського монастиря 15 листопада минулого року. Тоді Медведчук звернувся до російського президента з проханням вплинути на лідерів сепаратистів, щоб ті погодилися на обмін. Мінськ тут ні при чому. Понад те, у столиці Білорусі ідею мало не завалили: сторони ніяк не могли погодити списки для обміну. 20 грудня відбулася остання сесія мінських переговорів, результату не було, тож експерти зійшлися на думці, що домовленості зірвані, а перспективи майбутнього обміну туманні.
Читайте також: США закликали РФ прискорити виконання мінських угод
25 грудня в Москві у Свято-Даниловому монастирі з Патріархом Московським і всієї Русі Кіріллом зустрілися Медведчук, Захарченко й Пасічник. І після цього було заявлено: обмін усе ж таки відбудеться 27 грудня. І відбувся. Тобто справжні рішення ухвалюються аж ніяк не в межах мінського процесу. Тоді навіщо він потрібен? Може, реально перенести переговори до Астани?
Які плюси є в Астани, щоб перехопити лаври в Мінська? У Казахстану більша міжнародна вага, хороші відносини з країнами Заходу. Там нещодавно відбулися відносно успішні переговори про врегулювання конфлікту в Сирії, тоді як Мінськ такими досягненнями похвалитися не може.
Плюс Астани експерти побачили й у непоганих відносинах зі США. У Казахстані, на відміну від Мінська, нормально функціонує посольство Штатів.
Але має Астана як переговірний майданчик і великі мінуси. Головний із них полягає в тому, що Казахстан і США не є учасниками «нормандського процесу». Тож питання про місце переговорів передусім вирішуватимуть Україна та інші його учасники: Росія, Німеччина, Франція.
Україна досі не має посла в Казахстані. Навряд чи вона погодиться вести переговори в країні, де відсутній повноцінний дипломатичний представник. Імовірно, ще й тому очільник українського МЗС Павло Клімкін сказав, що «насправді місце формату не має особливого значення, важливо, що ми не просуваємося в нашому процесі». І зазначив, що Мінськ було обрано завдяки хорошій логістиці й «відносній нейтральності».
Прохолодно ініціативу Назарбаєва оцінили в Кремлі. Не дуже позитивно відреагували представники МЗС Німеччини й Франції. Дивно, але при цьому ніхто не запитав думки головних переговірників у мінському процесі. Тих, від кого нібито й повинно залежати все, а саме керівників «ЛНР» і «ДНР», які безпосередньо беруть участь у перемовинах у Мінську. Якби хтось поцікавився їхньою думкою, вони однозначно висловилися б про перенесення місця зустрічі вкрай негативно.
Зараз вони можуть спокійно проїхати через неконтрольовані Україною кілометри українсько-російського кордону до РФ і так само спокійно без паспортного контролю (завдяки так званій Союзній державі Росії та Білорусі) перетнути російсько-білоруський кордон. І таким чином без загрози власній безпеці з’явитися на переговорах у Мінську.
Читайте також: Мінськ-2018. Пріоритети та перші результати роботи контактної групи
Чи буде в них така можливість в Астані? З Казахстаном у Росії немає «Союзної держави», натомість є паспортний контроль. Які в сепаратистів паспорти? Якщо російські, тоді як можна говорити про те, що «Росія не є учасницею конфлікту на Донбасі». Паспорти «ЛНР/ДНР»? Такий документ — фільчина грамота для будь-якого поліцейського. Дипломатичні? Дипломатами якої держави вони є? Українські? Тоді як громадян України, котрих звинувачують у тяжких та особливо тяжких злочинах, їх повинні затримати на російсько-казахстанському кордоні (або в аеропорту) й видати Україні. У будь-якому разі, якщо переговори перенесуть до Астани, існує ненульовий шанс, що переговірники від «ЛНР/ДНР» доїдуть тільки до першого казахського прикордонника.
Тож Казахстан як переговірний майданчик — це реально «холостий вистріл» Назарбаєва. Він незручний передусім для основних переговірників: сепаратистів та Києва.
Офіційний Мінськ на ініціативу Назарбаєва відреагував різко. «Варто нагадати, що не Білорусь напрошувалася на роль майданчика для проведення перемовин щодо України, а керівники країн «нормандської четвірки» попросили Лукашенку прийняти в себе учасників зустрічей з урегулювання українського конфлікту», — заявив міністр закордонних справ Білорусі Уладзімір Макей.
Макей зазначив, що Білорусь, на відміну від інших, за лаврами миротворця не женеться. «Перемовини щодо України можна перенести хоч в Антарктиду, якщо буде впевненість у їхньому успіху. Але це конфлікт у нашій сім’ї, у нашому регіоні, і ми кровно зацікавлені в його вирішенні. Ми не учасники переговорів, але керівник Білорусі не раз пропонував різні варіанти врегулювання цієї кризи, зокрема й виявляв готовність забезпечити контроль білоруськими миротворцями українсько-російського кордону та лінії зіткнення».
Читайте також: У Білорусі прокоментували пропозицію Трампа змінити місце проводення переговорів по Донбасу
Однак цікавішою в спічі очільника білоруського зовнішньополітичного відомства стала інша фраза. Як зазначив Уладзімір Макей, щоб мінські переговори були успішнішими, не перенесення їх потрібне, а «щоб усі втягнуті в цей конфлікт сторони, а також нібито «сторонні», але вельми зацікавлені держави були щиро націлені на припинення кровопролиття».
Навряд чи Макей мав на увазі США, які, за словами Назарбаєва, запропонували перенести переговори до Астани. Це радше шпилька на адресу Москви. Саме на території Росії досягаються домовленості про обмін полоненими, тоді як такого прориву можна було б досягти й у Мінську. Люди, обізнані з білоруськими реаліями, не сумніваються, що таке висловлювання міністра навряд чи є експромтом. Такі думки точно не можуть бути озвучені без благословення Лукашенки. Причому останнім часом із вуст очільника Білорусі «антиросійські» висловлювання чути дедалі регулярніше й частіше. То він, розмірковуючи про білоруський безвізовий режим, заявляє, що кордон між Білоруссю та Росією — «найдивніший кордон у Європі», й звинувачує Москву в тому, що та фактично блокувала можливість проїзду іноземців до РФ транзитом через Білорусь. То, затверджуючи рішення про охорону державного кордону органами прикордонної служби, висловлює претензії, мовляв, європейці та росіяни «могли б фінансово активніше підтримати наші зусилля в боротьбі з різними правопорушниками». То Макей прохопиться, що «нібито «сторонні», але вельми зацікавлені держави» не зовсім щиро або не зовсім націлені на «припинення кровопролиття».
Таке враження, ніби Аляксандр Ригоравіч вирішив підправити реноме «несамостійного політика» й «маріонетки Путіна». І, звісно ж, ще й таким чином зберегти Мінськ як переговірний майданчик, що приніс йому так багато вигід. У будь-якому разі альтернативи Мінську як переговірному майданчику в питанні Донбасу поки що не проглядається.