Переговори щодо Донбасу – боротьба на виснаження

Січень став черговим місяцем розчарувань для тих, хто сподівався на прогрес у плані навіть не врегулювання, а бодай якоїсь нормалізації становища на Донбасі. Замість анонсованих спочатку на 15 січня, а потім на кінець міся­­ця чергових переговорів у нормандському форматі (за участю представників України, Німеччини, Франції та Росії) на найвищому рівні насправді відбув­­ся цілковитий вихід учасників конфлікту з режимів «припинення вогню» (про нього фор­­мально домовились у вересні) й «тиші» (у грудні). Хоча цих пунктів ніколи й не дотримувалися цілком, однак повномасштабні бойові дії із застосуванням важкої артилерії та бронетанкових атак нещодавно поставили остаточну крапку в розмовах про «перемир’я».

Наразі сторони обмінюються звинуваченнями, висловлюючи дедалі більше сумнівів щодо можливості й доцільності переговорів довкола Донбасу як у нормандському форматі, так і в мінському (тобто контактної групи з неофіційних представників України, «високопосадовців» терористичних організацій «ЛНР» та «ДНР», а також офіційних делегатів РФ та ОБСЄ). Безпосередніми ініціаторами виходу з переговірного процесу (на чому активно наголошують терористи із самопроголошених «республік» та російська сторона) справді стали представники України та Європи. У серії заяв першої половини січня вони чітко зазначили, що зустрічі заради зустрічей не мають сенсу, а отже, умовою їх проведення є готовність протилежної (російсько-терорис­тич­ної сторони) виконувати попередні домовленості й чітко окреслити предмет нових. Однак готовності до цього в останньої немає. Ані терористи, ані росіяни не погодяться заморозити ситуацію на умовах нинішнього статус-кво, адже це означало б для перших початок зворотного відліку через об’єк­­тив-­
ну соціально-економічну нежит-­­
тєздатність контрольованих ни­­ми територій, а для других – утрату основного важеля тиску на Україну й підриву її державності.

Українське керівництво, схоже, не готове й навіть остерігається повернути контроль над Донбасом

Коли жодна зі сторін не готова піти на мінімально прийнятні для іншої умови тривалої нормалізації, сподіватися на результативність переговорів у нормандському або ж будь-яко­­му іншому форматі марно. Щонайменше для них потрібен поштовх, аналогічний тому, який змусив підписати перший Мінський протокол на початку вересня 2014 року.

Нагадаємо, тоді масованим вторгненням російських регуляр­­­них військ і важкої техніки в Донецьку та Луганську області, а також відкриттям «другого фрон­­ту» на маріупольському напря­мку Путін продемонстрував, що готовий збільшувати свою військову присутність на Сході такою мірою і настільки довго, як це буде потрібно, щоб переконати Україну в «неможливості вирішення проблеми силовим способом» (див. Тиждень, № 37/2014). Досягнуті у вересні домовленості лише зафіксували на певний час статус-кво, але не вирішили жодної проблеми.
Спочатку їх використовували для легітимізації та розбудови «ДНР» і «ЛНР» як підконтрольних Росії утворів на утриманні України. Такий формат був вигідний і терористам, і росіянам, бо вирішував більші­сть соціально-економічних проблем, погіршуючи фінансово-еконо­міч­­ний стан України. Однак у грудні ситуація змінилася: Київ припинив значну частину фінансування окупованих територій (зарплати, пенсії, соціальні виплати, хоч і продовжив неоплачуване постачання газу, електрики та води), почавши поступово стискати кільце блокади непідконтрольних територій. 11 січня через обстріли терористів СБУ тимчасово припинила пропуск людей і транспортних засобів на кількох дорожніх напрямках у зоні АТО. Від 19 січня перекрито автобусне й автовантажне сполучення. Ще одним дієвим інструментом блокади контрольованих російськими окупантами територій Донбасу стало запровадження режиму перепусток для перетину лінії зіткнення від 21 січня.

Читайте також: Голуби без миру

Питання утримання окупованих російськими військами районів Донбасу та зняття його блокади останнім часом стали чи не основними каменями спотикання на перемовах. Згідно з повідомленням представника «ЛНР» Владислава Дейнего, переговірна група в Мінську 16 січ­­ня не змогла зустрітися, бо терористи готові вести діалог лише за умови, що до порядку денного включать пункти стосовно скасування указів Петра Порошенка про «соціально-економічну блокаду» підконтрольних терористам територій, введення в дію законів про їх особливий статус та амністії учасникам бандформувань без виконання терористами необхідних для цього умов (як-от вибори до місцевих органів влади за українським законодавством, виведення російських військ і найманців та відновлення контролю Києва над кордоном з РФ).

Примушування  до поступок

Розвиток подій свідчить, що Путін, як і перед першим Мінським протоколом, намагається змусити Україну прийняти його варіант домовленостей із терористами. Упродовж Новорічно-Різдвяних свят підконтрольна РФ територія Донбасу активно насичувалася важкою російсь­­кою технікою, боєприпасами та збройними контингентами. Терористи почали використовувати проти українських сил важ­­­­ку артилерію включно із «Градами», а також бронетанкові війська. Спробували активно наступати на Маріуполь, на захід від Донецька в районі аеропорту, у напрямку Лисичанська вздовж траси «Бахмутка», що пролягає до нього від Луганська.

Стрімко зростала чисельність загиблих і тяжкопоранених серед мирного населення, зокрема й малолітніх дітей. Масштаби обстрілів та втрат серед українських учасників АТО почали наближатися до тих, що були перед перемир’ям. Лише за офіційними даними 17 січня були вбиті 4 й поранені 32 військовослужбовці. 18 січня – відповідно 3 та 66. З боку РФ утра­­ти названі незалежними правозахисниками, називалися знач­­но більші. Зокрема, Єлєна Васільє­­ва, яка розслідує участь солдатів своєї країни у війні на Донбасі, повідомила, що лише за три дні протистояння в районі донець­­кого аеропорту армія Росії утра­­тила 382 особи, близько 500 поранені. Загалом, за її даними, в Україні від початку війни на Донбасі загинули і зникли безвісти до 5860 російських солдатів. Однак їх активно заміняли новими силами. Скажімо, 19 січ­­ня прес-служба РНБО повідомила, що зафіксовано перетин україно-російсь­кого кордону дво­­ма батальйон­но-тактичними групами ЗС РФ. Пізніше з’яви­лася інформація про перетин кордону уже 2 тис. свіжих сил, а Україна офіційно звернулася до Росії щодо роз’я­снення причин концентрації вздовж наших кор­­донів 50 тис. російських регулярних військ.

Читайте також: Лєв Ґудков: «Аморальність і цинізм – надзвичайно важливі складові російського суспільного простору»

Після того як українська сторона перейшла до активного застосування артилерії та бронетанкових військ у відповідь на тривалі атаки російсько-теро­­ристичних підрозділів, російська сторона повідомила про звернення, надіслане напередодні Путіним Порошенкові, у якому кремлівський лідер заявив, що відновлення обстрілів населених пунктів Донецької та Луганської областей викликає в офіційної Москви «глибоку тривогу» й «фактично ставить під загрозу зриву процес мирного врегулювання на основі Мінського меморандуму від 19 вересня 2014 року». Це засвідчи­­ло: російська сторона намагається використати ситуацію, щоб виправдати «агресивністю України» й інформаційно підготувати наступ терористів, задля якого в попередні місяці вона їх накачувала важкою технікою та військами.

У своєму листі Путін вимагав «невідкладних заходів для припинення взаємних обстрілів» та негайного відведення сторонами конфлікту засобів ураження калібру понад 100 мм на відстані, визначені Мінсь­­ким меморандумом, «виходячи з фактичного пролягання лінії зіткнення, відповідно до доданої карти». Причому, як пізніше роз’яснив Лавров, йшлося про досить цинічну пропозицію: важкі озброєння мали відводитися від лінії, передбаченої вересневими домовленостями, але сама лінія зіткнення мала залишатися такою як є, тобто із урахуваннями захоплених пізніше,  всупереч цим самим домовленостям терористами населених пунктів Донецької та Луганської областей.

При цьому російське МЗС «закликало членів міжнародного співтовариства зажадати від України […] беззастережно відмовитися від курсу на силове придушення Південного Сходу України й почати повноцінну конституційну реформу з рівноправною участю всіх регіонів». Стало зрозуміло, що у стратегічному плані підходи Путіна від весни мало змінилися. Тоді, нагадаємо, керівник МЗС РФ Сєрґєй Лавров передав держсекретареві США Джону Керрі пропозиції, що передбачали «визнан­­ня права на самовизначення» Криму та ухвалення нової конституції України, що зафіксува­­ла б «федералізацію» решти регіонів, а по суті, перетворення нашої держави на конгломерат фактично неконтрольованих Ки­­євом (на відміну від Москви) регіонів-суб’єктів, статус держав­­ної для російської мови, відмову від вступу до військово-політич­них блоків (із прозорим натяком на НАТО), консервацію залежності Української православ­­ної церкви від Московського патріархату (див. Тиждень, № 12/2014).

Наразі мало що змінилося. Зовсім нещодавно спікер російської Держдуми Сєрґєй Наришкін висловив готовність «допомогти українським колегам у проведенні повноцінної конституційної реформи, без якої досягнення миру та злагоди в Україні просто неможливе». А голова комітету Держдуми РФ з конституційного законодавства і державного будівництва Владімір Пліґін пояснив, «на якій базі будувати державу»: «…це федерація або це децентралізація. Поза сумнівом, питання децентралізації повинне обумовлювати найфундаментальніші теми, пов’язані з мовою, повноваженнями в податковій та інших сферах».

У режимі очікування

Тож наразі жодна зі сторін не готова до тривалих домовленостей на засадах, прийнятних для протилежної.

Мінімумом для Путіна видається визнання анексії Криму та імплантації до України Донбасу на умовах, що аналогічні чеченським у складі РФ за Хасав’юр­тсь­­кою угодою 1996 року. Важливо перекласти на Київ фінансування понівеченого війною регіону й, наскільки це бачиться реальним, основний тягар його відбудови, що має підірвати фінансово-економічну ситуацію в Україні та наблизити її до дефолту. Росія розраховує, що Захід і насамперед ЄС не витримають тривалого періоду конфрон­­тації, особливо в умовах, коли ситуація в Україні дискредитуватиме доцільність її підтримки за високу ціну. Тріщина в транс­атлантичній солідарності дасть Кремлю змогу діяти зухваліше в сусідній державі й остаточно закріпитися в ніші протистояння США, змагаючись за вплив у Європі, як це й передбачає доктрина Путіна, опублікована ним у програмній статті в газеті «Известия» під час виборчої кампанії 2011 року (див. Тиждень, № 33/2013).

Тим часом Росія поволі обсотує Україну павутинням іще більшої енергетичної залежно­­сті, яка може спрацювати у вигляді міни сповільненої дії (див. Тиждень, № 1-2/2015). Загрозу становить і виставлення в будь-який момент Києву рахунку на погашення $3 млрд виданого у 2013 році кредиту. Паралельно банки РФ можуть висунути українським позичальникам пакет вимог на погашення заборгованості, щоб поглибити дефіцит валюти на внутрішньому ринку й викликати серію банкрутств, не виключено, фіктивних. Адже Москва має достатньо впливових внутрішніх агентів в Україні: Ахметов та Фірташ – лише верхівка айсбер­­га з великого та середнього бізнесу, або тотально залежного від російських фінансових установ, або ж прокремлівськи зорієнтованого з інших причин.

Російське керівництво очікує, що під тиском внутрішньої соціально-економічної кризи, а тим більше дефолту ще один Майдан матиме достатній потенціал коли й не для приведення в Україні до влади проросійського режиму, то бодай для розхитування ситуації. Цього має вистачити, щоб позбавити її дієвої підтримки Заходу, дестабілізувати фронт на Донбасі й, можливо, реалізувати тамтешній сценарій на ширших територіях Південного Сходу, бодай на Харківщині, південному заході Одещини.

Читайте також: Про скло та звіра

Є свої очікування і в Україні, а також у ЄС та США, де сподіваються, що під тиском фінан­сово-економічних проблем Моск­­ва зробиться поступливішою. Проблеми в соціально-еконо­мічній сфері РФ справді стрімко наростають і ставатимуть дедалі відчутніші. Вони навряд чи приведуть до влади проєвропейські ліберально-демократичні кола, але дестабілізувати й ослабити Росію цілком здатні.

14 січня заступник очільника Мінекономрозвитку РФ Алєк­­сєй Вєдєв повідомив, що зростання ВВП його країни у 2014 році, за попередньою оцінкою МЕРТ, становило 0,5–0,6%. Якщо для ослабленої бойовими діями на Донбасі України Європейський банк реконструкції та розвитку погіршив прогноз падіння валового внутрішнього продукту у 2015-му до 5%, то для РФ очікує, по суті, аналогічних збитків (4,8%) навіть без урахуван­­ня загрози додаткових санкцій чи подальшого обвалу цін на нафту до $25-30 за барель. Рейтингове агентство Moody’s прогнозує зниження ВВП Росії у 2015 році до 5,5%. Тим часом її експерти із Вищої школи економіки навіть при ціні нафти $50 за барель очікують падіння на 6,5% у 2015-му, ще на 4–5% у 2016-му та в межах 0,5–1% у 2017-му. Долар за їх прогнозами 2015-го коштуватиме до 83,5 руб.

Насправді піке може виявитися значно глибшим. Уже 14–15 січня ціна основної марки російської нафти Urals опустила­ся нижче ніж $42 проти $110–112 уліт­­ку, а потім дещо піднялась, однак і досі залишається меншою за $44. А оскільки для бездефіцитного бюджету РФ потрібна ціна 3,6 тис. руб. за барель, то курс долара мав би становити 83–85 руб./$. Схоже, російське керівництво уже змирилося, що дефіцит бюджету буде значний і наразі очікує його на рівні 3,5% при падінні ВВП на 4%. Хоча спад, як уже зазначалося, буде, найімовірніше, знач­­но глибшим, а тому проблеми з фінансуванням бюджету – гострішими.

Тим часом запас міцності Росії не такий великий, як видається. Лише за три місяці (від 26 вересня до 26 грудня) її міжнародні резерви зменшилися на $68,3 млрд, хоча до середини груд­­ня російська влада не перешкоджала падінню рубля, яке відтак стало панічним і сягало 75–78 руб./$ проти ще 35–37 руб./$ у літ­­ку. Коли в середині грудня курс вирішили штучно зміцни­­ти до 52-53 руб., ціною стала втрата лише за два передноворічні тижні (12–26 грудня) $26,1 млрд резервів. Нафта дешевшала, тож стало зрозуміло, що з такими темпами підтримки рубля 388 млрд міжнародних резервів РФ ледь вистачить на півроку, тож курсу, хоч і повільніше, все ж таки дозволили і далі рухатися вниз (у 20-х числах січня до 65–66 руб./$).

Сполученим Штатам важливо, щоб Росія не поновила відносин із ЄС, мовби нічого й не було, – за тими самими лекалами, що після своєї інтервенції в Грузії 2008-го. Врешті затягування протистояння з РФ спри­­яє зміцненню трансатлантичної солідарності й робить США та їхню присутність потрібнішими Європі.

Зрештою, як у Новому, так і в Старому світі дедалі скептичніше ставляться до спроможності нинішньої української влади проводити очікувані глибинні перетворення, а також у надійності й довготерміновості орієнтації Києва на Захід. Адже останнім часом українське керівництво демонструвало готовність укладати нові непрозорі схеми у співпраці з Росією в енергетичній сфері. Українська влада уникала запровадження бодай такого самого пакета санкцій щодо РФ і Криму, як ввели західні держави й насамперед США. Американські представники публічно нарікали на те, що Київ не квапиться накладати обмеження на Москву, вимагаючи їх посилення від Заходу. І ці нарікання справедливі.

Українське керівництво теж, схоже, не готове й навіть остерігається повернути контроль над Донбасом. По-перше, це додасть кілька мільйонів голосів під час будь-яких виборів і відповідно зміцнить позиції проросійських сил в Україні, що в умовах очікуваного спаду підтримки нинішньої влади погіршить ризики. По-друге, пацифікація навіть звільненого Донбасу й особливо його відбудова ляжуть додатковим тягарем на й так проблемний український бюджет. По-третє, відновлення контролю над регіоном без капітуляції Росії та його силового звільнення від терористів неможливе без якихось суттєвих поступок Донба­­су. Війна і кров створили надто серйозний вододіл між Україною та контрольованим терористами Донбасом, аби все минуло без наслідків. Серйозні поступки на Донбасі небезпечні для української влади з погляду внутрішньої реакції на здачу національних інтересів та капітуляцію перед терористами і Кремлем. Водночас припинення війни на Сході значно активізує протистояння дов­кола внутрішньополітичних питань.