Невивчені уроки «світлого майбутнього»

Історія
1 Лютого 2014, 11:41

У. Т.: У «Маніфесті Комуністичної партії» Маркса й Енґельса, опублікованому в 1848 році, «сухий залишок», тобто теорія комунізму, складається із 40 сторінок. У своїй книжці «Червоний виклик» ви запропонували су­спільству відповідь на «Маніфест» у 40 разів довшу…

– Суть доктрини в «Маніфесті» викладена ще коротше: «Комуністи можуть виразити свою теорію одним положенням: знищення приватної власності». Але праці, присвячені реалізації комуністичної теорії, мусять бути об’ємними, адже йдеться про життя суспільства, позбавленого приватної власності. Наступними працями Маркс і Енґельс закріпили свої імена в історії, але не вказали механізму перетворення приватної власності на колективну, суспільну, загальнонародну.

У. Т.: Тобто ви вважаєте комунізм Маркса й Енґельса так само не науковим, а утопічним, як усі попередні теорії соціалістів-утопістів? Виходить, більшовики здійснили спробу практичної реалізації утопічних настанов «Маніфесту»?

– Відповім двома своїми запитаннями на одне ваше: чи означає націоналізація засобів виробництва передачу їх у руки нації? І чи означає усуспільнення передачу в руки суспільства? Людські спільноти поділяються на дві принципово різні категорії: ієрархізовані (наприклад, церкви, партії, держави) і безструктурні (суспільства, кла­­си, нації). Нації або суспільства «рук» не мають. Заводи, залізниці, вся економіка, яка годує лю­­дей, можуть потрапити тільки до спільноти, що має «руки».

комунізм як су­спільство з молочними ріками й кисільними берегами був витвором пропаганди

Пролетарська революція, до якої закликали Маркс і Енґельс, передбачала «експропріацію експропріаторів». У «Маніфесті зазначено»: «Пролетаріат використає своє політичне панування для того, щоб вирвати в буржуазії крок за кроком весь капітал, централізувати всі знаряддя виробництва в руках держави, тобто пролетаріату, організованого як пануючий клас». Вчитайтеся в слова: «…в руках держави, тобто пролетаріату, організованого як пануючий клас». Держава (ієрархізована спільнота) ототожнюється з класом (безструктурною спільнотою)!

Читайте також: Фотошоп по-більшовицькому: Ленін + Сталін = партія

У Західній Європі марксизм став потужною ідеологічною течією, але послідовники Маркса назвали себе не комуністами, а со­ціал-демо­кратами. Там революційний марксизм після революцій 1848–1849-го став неактуальним. Інша річ Східна Європа, яка відстала щонайменше на 100 років від Західної. Ліквідувати середньовічне самодержавство еволюційним шляхом було неможливо, і тому в Російській імперії актуалізувався «Маніфест Комуністичної партії» – головний документ революційного марксизму.

У. Т.: Отже, об’єднання марксизму і лєнінізму в марксизм – лєнінізм було механічним сполученням двох різних доктрин?

– Так, хоча марксистська ідея «експропріації експропріаторів» була покладена в основу лєнінізму. На відміну від Маркса й Енґельса, Лєнін знав, як поєднати структуровану спільноту (державу) з безструктурною (суспільством). Це знання використали його послідовники, щоб уярмити на певний час третину людства. Тим часом марксизм, позбавлений революційності, й досі лишається авторитетним ученням.

У. Т.: То як же Лєнін зумів об’єднати державу із суспільством? Адже виокремлення держави із суспільства започаткувало розвиток людської цивілізації. Загнати її в суспільство означало відмовитися від магістрального напряму історичного процесу, чи не так?

– Саме так. Зверніть увагу на опубліковану в листопаді 1905 року статтю Лєніна «Наші завдання і ради робітничих депутатів». Йшлося про Петербур­зьку раду робітничих депутатів, яка готувалася до повалення самодержавства й захоплення влади в Росії. Лєнін не тільки не побачив доцільності в тому, щоб Рада «примикала цілком до однієї якої-небудь партії», а й уважав «недоцільним вимагати від Ради робітничих депутатів прийняття соціал-демокра­тич­­ної програми і вступу до РСДРП». Але ж ми не можемо повірити, що вождь міг відсторонити свою партію від державної влади, якою марив?

В умовах чи XIX, чи XXI століття «пролетаризація» су­спільства веде тільки до його поневолення державою

Отже, ще під час першої російської революції Лєнін розглядав вертикаль рад – від сільрад аж до всеросійської ради – як цілісну урядову структуру, поєднану з диктатурою його партії. З одного боку, треба було відділити ради від партії, а з другого – забезпечити цілковитий контроль останньої за радами. Інакше кажучи, по всій вертикалі витіснити з рад конкуруючі партії і наповнити їх членами своєї партії та лояльними безпартійними депутатами. Тоді партія більшовиків починала функціонувати у двох іпостасях: 1) як політична партія, що під прикриттям диктатури пролетаріату здійснювала власну диктатуру; 2) як ради, що мали управлінські функції, але були позбавлені політичного впливу. При цьому вона завжди повинна була турбуватися, щоб до рад потрапляли надійні люди, тоді ці дві її іпостасі набували вигляду, за термінологією, повторюваною тепер Симоненком і Медведчуком, «народовладдя». Поміщики й буржуазія ставали «колишніми людьми» (за термінологією чекістів), а залучені до влади робітники й селяни в такій системі могли бути лише маріонетками в руках вождів.

У. Т.: А що відбувалося з партійною вертикаллю в лєнінській системі влади?

– Лєнін називав робітничий клас «класом у собі», який у власному середовищі може виробити тільки тред-юніоністську свідомість. Перетворити робітників на «клас для себе», тобто переключити його увагу з вимог про підвищення зарплати і поліпшення умов праці на здобуття політичної влади з наступною «експропріацією експропріаторів», мог­­ла, як він запевняв, тільки організація революціонерів, керована різночинною інтелігенцією. Такого поділу пролетарів на «клас у собі» й «клас для себе» в «Маніфесті» ми не знаходимо. Лєнінський погляд на організацію революціонерів та її значення в робітничому русі ґрунтувався на ідеях російських народників. Про­­летарським авангардом Лєнін називав тільки власну партію, не визнаючи такої ролі навіть за меншовиками. Організаційно більшовики якіс­­но відрізнялися від інших партій – Лєнін не випадково назвав виплекану ним організацію революціонерів «партією нового типу»: закладений у її основу принцип «демократичного централізму» вимагав від партійної маси беззастережно коритися своїм керівникам, а від тих – вождям.

Читайте також: Станіслав Кульчицький: «Якщо опинимось у Митному союзі – законсервуємо наше комуністичне минуле»

Залишається додати, що Російська революція 1917 року спалахнула в умовах Світової війни. Ради робітничих і солдатських депутатів не випадково з’яви­лися в країні з максимально високим рівнем соціального про­тистоян­­ня, загостреним вій­­ною, – вони відкидали класовий мир. А більшовики були єдиною з-поміж соціалістичних партій Росії, що стояла на екстремістській платформі «Маніфесту». Ситуативні й доктринальні екстремісти зустрілися. Лєніну знадобвся менш як рік, щоб більшовизувати ради і пронизати всю товщу народу двома вертикалями влади: партійною і радянською. Від грудня 1917-го почала функціонувати й допоміжна вертикаль державної безпеки як утілення диктатури компартійних вождів. У завойованій країні більшовики – і в партійній іпостасі, і в радянській – взялися за комуністичне будівництво.

У. Т.: Радянські громадяни переважно вірили, що в комуністичному суспільстві всі блага розподілятимуться за потребами. Щоправда, вони сумнівалися, що доживуть до комунізму. Далася взнаки пропаганда протягом трьох поколінь?

– Справді, комунізм як су­спільство з молочними ріками й кисільними берегами був витвором пропаганди. У «Маніфесті» він бачився як суспільство без приватної власності – його й почали створювати вожді більшовиків. Ліквідація великих власників супроводжувалася громадянською війною, в якій партія Лєніна перемогла, бо сперлася на народні низи. Перетворення багатомільйонної маси дрібних влас­­ників на колгоспників або робітників промисловості було здійснене під час другого (сталінського) комуністичного штур­­му, розпочатого 1929 року. Напередодні Другої світової війни склалася та соціально-класова структура, яка не зазнала якісних змін до кінця існування СРСР.

У. Т.: То радянський лад був соціалістичним чи комуністичним?

– Ця термінологічна плутанина існувала завжди. Щоб пояснити, доведеться знову звернутися до Карла Маркса. Комунізм «Маніфесту» був однофазним. Але в 1891-му Енґельс оприлюднив працю Маркса «Критика Готської програми» (1875 рік), у якій комунізм за ознакою розподілу матеріальних благ мав дві фази: розподіл за потребами зараховувався до повного комунізму, а розподіл по труду мусив здійснюватися у першій фазі, названій популярним серед соціал-демо­к­ратів терміном «соціалізм». Але за виробництвом матеріальних благ соціалізм передбачав ліквідацію приватної власності, товар­но-грошових відносин і вільного ринку, тобто не відрізнявся від комунізму.

Перший (лєнінський) комуністичний штурм закінчився економічним колапсом і голодом. Вождь зупинився і перейшов у 1921 році до нової економічної політики, а в 1923-му навіть став закликати керівників партії переглянути погляди на соціалізм. Свій провал Лєнін замаскував терміном «воєнний комунізм», мовляв, винна громадянська вій­­на, а не наслідки реалізації утопічної доктрини. А від 1929-го почався другий (сталінський) комуністичний штурм. У 1932–1933-му Сталін наштовхнувся на той самий економічний колапс і загальносоюзний голод (не плутати з Голодомором, який був каральною акцією чекістів у головних хлібовиробних регіонах). Як і Лєнін, він був змушений визнати право власності загнаних у колгоспи селян на їхню продукцію (тобто обмежитися стягненням фіксованого податку) і непомітно переніс заміну товарообігу продуктообміном на другу фазу комунізму. Це дало йому змогу в середині 1930-х років оголосити про перемогу соціалізму і перехід до будівництва комунізму.

У 1961-му Хрущов, третій вождь Компартії, наважився назвати термін, коли настане розподіл за потребами, – 1980 рік (мабуть, він знав притчу про Ходжу Насреддіна, який упевнено пообіцяв еміру за 20 років навчити свого ішака розмовляти, а скептикам відповів, що за цей час хтось обов’язково помре: або емір, або ішак, або він сам). Четвертому вождю Брєжнєву довелося перетворювати двофазний комунізм на трифазний. Між соціалізмом і повним комунізмом з’явився «розвинутий соціалізм» тривалістю кілька десятиліть. На цю теоретичну новацію «вірменське радіо» відреагувало так: «Що означає розвинутий соціалізм? Це означає, що труднощі зростання змінилися зростанням труднощів».

У. Т.: Оскільки задум Маркса був утопічним, соціально-економічна складова соціалізму зазнала змін. Не дивно, що уявлення про первинний соціалізм, який за виробництвом матеріальних благ був комунізмом, стерлося в пам’яті поколінь. Натомість закріпилося уявлення про сумісність соціалізму з товарно-грошовими відносинами і обмеженим ринком. А чи змінювалася суспільно-політична складова лєнінсько-сталінського комуносоціалізму?

– Лєнін у «Квітневих тезах» 1917 року поставив перед однодумцями чотири завдання на період після завоювання влади:

1) перейменувати партію на комуністичну; 2) прийняти нову, комуністичну партійну програму; 3) організувати новий, комуністичний інтернаціонал; 4) створити державу-комуну. У березні 1918-го VII з’їзд оголосив російських соціал-демократів-більшо­виків комуністами, а через рік наступний з’їзд прийняв написану Лєніним комуністичну програму. Згодом Сталін скоригував її соці­ально-економічну складову, коли переконався, що уявлення про Марксів комуносоціалізм не можуть бути реалізовані. Але суспі­ль­­но-політична складова партійної програми не зазнала змін. Організації горизонтального ти­­пу були або знищені, або вертикалізовані. Партійна і радянська вертикалі влади укорінювалися в народну товщу за допомогою «передавальних пасів»: розгалуженої системи рад із виконавчими комітетами різного рівня, комсомолу з підпорядкованими йому організаціями піонерів та жовтенят, багатомільйонних проф­­спілок тощо. Партія більшовиків теж перетворилася на «передавальний пас», коли з неї виділилася номенклатура – внутрішня «партія начальників». Державна безпека, спочатку офіційно підпорядкована радянсь­кій, а фактично партійній вертикалі, перейшла під безпосередній контроль генерального секретаря ЦК ВКП(б). Як і партійна та радянська вертикалі, вона занурювалася в суспільство сотнями тисяч (в Україні) і мільйонами (по СРСР загалом) «секретных сотрудников» (сексотів). Радянське суспільство таким чином стало ієрархізованою структурою типу партії або армії, чия назва прозвучала ще в квітні 1917 року: держава-кому­­на. Але в працях Лєніна ця назва використана лише двічі. Ком­пар­­тійно-радян­ський тандем ста­­­­ли називати радянською владою.

Останній генсек Ґорбачов зробив спробу подолати системну кризу радянського ладу радикальною реформою влади. Конституційна реформа 1988 року надала радам «повновладдя», внаслідок чого зникла диктатура компартійних вождів. І відразу ж розвалилися «соціалістичний табір» у Центрально-Східній Європі та липова федерація союзних республік, які трималися на диктатурі. А потім зникли сама партія і створений нею комуністичний лад.

У. Т.: Отже, держава-комуна поглинула суспільство. Збудована за принципом «демократичного централізму», вона сама, а з нею і суспільство потрапили під цілковитий контроль купки вождів на чолі з верховним. Отже, і економічний потенціал СРСР перейшов під їхній контроль, а політична диктатура кількох людей стала економічною. Якщо доктрину комунізму можна виразити трьома словами: ліквідація приватної власності, то як назвати власність, що опинилася під контролем вождів або навіть одного вождя, як у часи Сталіна?

– У 2009 році я вперше виклав своє бачення цієї проблеми у статті «Приватна та колективна форми власності в історичному вимірі». Юристи визначають право власності як сукупність правомочностей: володіння, користування й розпорядження. Такі правомочності в різні історичні епохи по-різному розподіляються серед суспільних верств і державних структур, а тому маємо велику кількість форм власності. Усі вони, однак, зводяться до двох всезагальних: колективної та приватної. Колективна форма власності існувала в ті часи, коли людина відокремлювалася від тваринного світу. Приватна з’явилася разом із родоплемінними колектива­­ми, які знаменували собою появу суспільства. Відтоді вона визначає відносини між людьми. Приватного власника можна експропріювати, але приватна власність не піддається ліквідації.

Та моя стаття викликала дискусію. Опоненти згадали ізраїльські кібуци як безсумнівну фор­­му колективної власності. Справ­­ді, майно кібуцу не розпайоване і є колективною власністю його працівників – усіх разом і кожного зокрема. Проте майно одного кібуцу не має стосунку до майна іншого, тобто є приватним щодо нього. Дійсно колективна власність, а з нею і справжній комунізм можуть виникнути тільки тоді, коли кожна людина на планеті стане співвласником усіх земних багатств. А поки залишаються держави й кордони між ними, поки є національні, релігійні та інші відмінності між людьми, поки людство не відійшло від тваринного світу в рівні залежності від самовідтворення, комунізм неможливий. В умовах чи XIX, чи XXI століття «пролетаризація» су­спільства веде тільки до його поневолення державою і зосередження приватної власності в руках купки вождів. І не варто уявляти їх як власників заводів, залізниць та банків. Члени політбюро ЦК КПРС цілком задовольнялися тим, що двічі на рік радянські громадяни тягали їхні портрети на демонстраціях. Володіння, користування й розпорядження ресурсами країни проявлялися в їхній можливості перерозподіляти національний дохід.

У. Т.: То маємо визнати, що комунізм – наше світле майбутнє?

– Треба визнати, що базоване на приватній власності суспільство не є ідеальним. Виходячи з цього, не варто засуджувати ні соціалістів-утопістів, ні Маркса з Енґельсом, які вважали свою теорію науковою. Засуджувати треба політичних діячів, які не зупинялися навіть перед геноцидом, щоб утілити в життя утопічні схеми «світлого майбутнього», бо вони гарантували їм безмежну владу.

Уроки «світлого минулого» мусять бути засвоєні. І вони засвоюються на київських барикадах. Але про комунізм безпосередньо в Україні, а також про українське посткомуністичне суспільство поговоримо іншим разом. Це окрема і надзвичайно цікава тема.