Юрій Макаров журналіст, телеведучий, ексголовред «Тижня»

«Золотий ключик» євроінтеграції

Політика
31 Жовтня 2013, 13:35

Інтрига зберігається не гірша, ніж у першокласному голлівудському трилері… Випустять – не випустять? Домовляться – не домовляться? Підпишуть – не підпишуть? Нібито закономірні, магістральні, історичного масштабу події, як це часто трапляється, залежать від спонтанних ситуативних і вельми суб’єктивних рішень лічених гравців. Вважаймо наразі, що Україна встигне виконати категоричні вимоги Євросоюзу і, зокрема, насамперед знайде прийнятну формулу для відправки на лікування політв’язня № 1, не втративши обличчя. Що буде далі? Адже укладання документа – це не кінець, як багато хто вважає, а лише початок шляху. Зрештою, одразу після 28.11, коли буде підписано чи не підписано Угоду про асоціацію, взагалі нічого не зміниться.  

Тільки реальний тиск на владу знизу змусить верхи хоч якось, хоч потроху змінювати свої звички

Подекуди складається враження, що люди, відповідальні за долю країни, не надто усвідомлюють глибину історичного моменту. Для них європейський вибір – це, з одного боку, якісь абстрактні рядки, записані в Конституції, з іншого – наслідок поточної політичної кон’юнк­тури, вдалий маневр і не більше. І навряд чи вони потрудилися уважно, з олівцем прочитати весь текст Угоди про асоціацію, а крім цього ще й томи додатків, які накладають на Україну силу-силенну зобов’язань, що рано чи пізно доведеться виконувати (див. стор. 14-18). Схоже, що поворот на 180° відбувся без попередніх розрахунків Банкової, імпульсивно, під впливом чи то образи, чи то втоми від агресивного тиску Москви (яка діяла за принципом «куди ти дінешся»). Та хай там як, а пришвидшений марш на Європу слід вважати не так рухом до, як рухом від.

Але є ще й додатковий мотив: великий бізнес відчув, що ґрунт хитається під ногами. Нібито все в шоколаді, найбільш ласі активи розібрано, зайвих конкурентів усунуто, качай собі ренту й виводь на Кіпр! Це на перший погляд, а тим часом битва бульдогів під килимом триває, ніхто не може бути спокійним, що не стане об’єктом уваги молодих і зубатих. Крім того, економіка стагнує й занепадає, і ніхто не впевнений, що режим за таких успіхів протримається довго, а після зміни чинного порядку всі домовленості з розподілу країни обнуляться автоматично. Недарма ж один із найодіозніших олігархів днями публічно заявив від імені свого «цеху», що жадає нарешті впровадження чітких і прозорих правил. Чи то стало припікати, чи то олігархату самому набридли «дитинячі жахи капіталізму» (© Карл Маркс).

Читайте також: Початок. Аналіз Угоди про асоціацію

Інакше кажучи, як політична верхівка, так і бізнесова еліта конче потребують легітимізації свого актуального стану. Однак що стосується виконання взятих на себе зобов’язань, то скидається на те, що нинішні промоутери європеїзації ставляться до них не надто серйозно й розраховують відбутися, з дозволу сказати, бюджетним, косметичним варіантом реформ, передбачених Угодою, як це вже не раз вдавалося. Адже очевидним є ментальне протиріччя між поточними звичаями нинішньої так званої еліти й правилами, які намагається їм прищепити за посередництва Угоди Євросоюз. Зрештою, ці правила у разі їх дотримання негативно позначаться на прибутках тих, хто вибудував в Україні олігархічну модель економіки, адже вона неминуче зруйнується, якщо чітко дотримуватися європейських директив.      

Мимоволі виникає незручне запитання: чи варто сучасно налаштованим, ліберальним українцям підтримувати Угоду, якщо режим її просуває тільки з метою законсервувати надовго нинішній тип відносин у державі, економіці та суспільстві?

Останнім часом деякі (утім, нечисленні) освітні програми, створені, вочевидь, на грантові гроші, починають розповідати, наскільки сито, затишно й безпечно буде жити в єдиній Європі. Слід було б відверто сказати, що нічого корисного ця інформація українцям не несе. Байки про «поле чудес», принаймні так сприймає агітацію пересічний споживач, мовляв, європейські автомобілі тепер коштуватимуть у нас вдвічі дешевше, є відвертим спрощенням, а отже, брехнею. Щоб жити, як у Європі, треба передусім працювати, як у Європі, коритися правилам, як у Європі, поважати закон, як у Європі, довіряти ближньому, як у Європі. Без цього розраховувати на якийсь добробут і комфорт – інфантильна дурість. До того ж асоціація аж ніяк не повноцінне членство, відтак ступінь підтримки української економіки з боку ЄС (як це сталося, скажімо, із загрузлою в кризі Грецією) передбачається на порядки менший.

Інша річ, що асоціація, якщо вона таки відбудеться, рішуче й остаточно покладе край тривалому дрейфу країни в бік імперії з її хай символічними, проте вельми небезпечними декораціями на кшталт Митного союзу й наступним майже неминучим злиттям і поглинанням. Уже цей запобіжник від братських обіймів є достатньою обставиною, щоби модерний, прозахідний українець благословив угоду з легким серцем.

Але є вже згадані пункти, приховані в тисячах сторінок тексту, – різні регламенти й директиви, які, згідно з документом, наша держава має імплементувати як власні закони впродовж найближчих років (усе розписано!). Вони з німецькою детальністю, французькою прискіпливістю й британською категоричністю деталізують не лише економічні процедури, а й ширші, більш загальні відносини в організмі країни. Тобто наявність писаних законів, звісно, не гарантує їх виконання, але все ж таки суттєво полегшує боротьбу за права як громадян, так і суб’єктів підприємницької діяльності.

Поряд із їхніми правилами, які поступово мають стати й нашими, в Угоді так само ретельно розписані процедури контролю за їх дотриманням аж до відрядження штату постійних перевіряльників за напрямами. Зрозуміло, що санкції за невиконання зобов’язань будуть не такими брутальними, як кремлівські божевільні заборони на імпорт українських цукерок чи сиру, проте вельми відчутними, причому що далі наша економіка інтегруватиметься в європейський простір, то відчутніше. Влада, безумовно, сподівається традиційно сачконути всю цю бюрократичну нудоту, як досі ігнорувала власні незручні закони включно з пунктами Конституції прямої дії, а… не вдасться. Нарешті можна сподіватися, що під впливом партнерів так чи так доведеться насправді, а не на словах реформувати прокуратуру, правоохоронні органи й, головне, судову систему. Чи реальна ця перспектива, залежатиме від того, наскільки послідовно тиснутимуть конкретні європейські політики, з одного боку, й наскільки вправно викручуватимуться конкретні українські можновладці – з іншого, але можливість така є, нею не варто нехтувати. Зрештою, влада нинішніх імітаторів не вічна…

Ну й найголовніше: перебування в єдиному полі з країнами сталої демократії безумовно й безальтернативно сприятиме зростанню активності самих громадян. Потенціал громадських рухів у країні є, але в нинішній атмосфері він дуже рідко виливається в тривалі й конструктивні дії. Проте навіть лічені результативні акції з недавнього минулого на кшталт Податкового Майдану переконують, що цей шлях не є ані штучним, ані примарним. Відчуваючи підтримку європейської громадськості, політичних інституцій, бізнес-середовища, можна сподіватися на пробудження громадянського суспільства, досі деморалізованого негативним досвідом, враженого апатією та зневірою, розбещеного грантами. Тільки реальний тиск на владу знизу змусить верхи хоч якось, хоч потроху змінювати свої звички якщо не з доброї волі, то з почуття самозбереження.

Ситуація ускладнюється тим, що часу на реальні незворотні перетворення у влади не так багато: попереду вибори 2015 року, а за чарівними дверцятами нас чекає період неминучої скрути, і про це треба говорити відверто й уголос. Бар’єр на шляху українського експорту до Росії міцнішатиме, з цим нічого не вдієш. Завоювати західні ринки навіть за найсприятливіших обставин навряд чи вдасться блискавично, особливо в умовах поглиблення економічної кризи в Україні (див. Тиждень, № 38/2013), тож подальші падіння виробництва, безробіття, зменшення наповнення бюджету цілком імовірні. Втрачаючи електоральну підтримку, влада може спокуситися замість порятунку економіки перейти до витратного популізму, роздаючи мантули з панського столу. Інтеграцію в Європу це ніяк не наблизить. Навпаки. Чим може скористатися Росія, переконавши Януковича і Ко, що в умовах, коли євроінтеграція не забезпечила плебсу дешевої ковбаси, саме час здійснити черговий розворот на 180°, мовляв, саме це врятує його від поразки в 2015 році.

Тож є ще одна небезпека, до якої треба готуватися: ображені лідери братньої країни, без­умовно, кинуть шалені ресурси на дестабілізацію й без того крихкої рівноваги в українському суспільстві. В умовах ніяк не захищеного інформаційного простору, з урахуванням уже добре протоптаних пропагандистських навіть не стежечок, а автострад на нас чекає зі Сходу потужна атака на свідомість простих українців. Дарма що це відбувається наразі бездарно й неефективно, можна вдосконалитися, підтягнути креативні кадри. Тим більше в країні поки що не надто успішно, але цілком безкарно діє п’ята колона, яка вперто бажає залишитися в минулому. Це тільки поверховий список пасток, яких не уникнути, до яких варто готуватися. Але спершу треба миттєво подорослішати. Для початку хоча б усвідомити маршрут і вивчити матчастину.