Я написав цю п'єсу для традиційного літнього віденського театру, який має дуже велику аудиторію. Цей театр дотримується старого віденського стилю, на мою думку, дуже привабливого. Хоча я писав і доволі експериментальні п'єси, яким значно важче знайти свою публіку.
Іронія – типово австрійський погляд на речі. Ми тут мало що сприймаємо всерйоз. Комізм – це спосіб перетнутися зі світовим хаосом і найсильніша зброя, яка є у нас, авторів. Зайве, вдаючи з себе розумника, розповідати, що і де є неправильним, я вірю в силу сміху й людяності. Якщо ви запитаєте, чи мистецтво має якийсь вплив, я відповім: «так, але не відразу». Найперше завдання театру – розважати людей. Він має розсмішити їх до сліз, і лише після цього можна пропонувати філософські теми і дражливі формалістичні експерименти.
Я вже багато чого написав, та головними лишаються три романи, до яких ставлюся особливо тремтливо. Кожен із них має близько 500 сторінок, і я працював над кожним по п’ять років. Моя проза виростає з традиції Джойса, Набокова, Булгакова, Гармса. Я намагаюся створити віртуальний світ, фантастичний і реалістичний водночас. І обов’язково смішний. Писання подібне до комп’ютерних ігор: неможливо зупинитись, бо завжди хочеться перейти на наступний рівень. Я чекаю, що читач насолоджуватиметься словами, відчує щільність історій. Одного разу мене запитали, чи після прочитання моїх книжок буде кращим секс, я дуже на це сподіваюся.
Одна з найбільших проблем сьогодення – конкуренція між митцями. Спільну мову знаходять лише лузери. Або жінки. Я не поспішаю: ще є час, щоб дописатися до Нобелівської премії. Не можу сказати, чи існує світовий літературний процес, – я надто зайнятий своїми внутрішніми.
На австрійському книжковому ринку немає балансу між тим, на що очікують читачі, що, власне, можуть автори й чого хочуть видавці. Люди перестають читати, особливо складну літературу. Книжка в Австрії має лише один сезон на виживання. Сьогодні – це лише частина економіки, видавці хочуть якомога швидше розпродати товар, щоб звільнити місце для наступного. Тому книжки зникають дуже скоро після появи у крамницях. Змінити ситуацію зможе хіба що криза.
Люди тупішають від телебачення. Нині здебільшого лише літні люди ходять на літературні читання чи в театр: молодь або не може собі цього дозволити, або не має інтересу. Як на мене, це гнітить. Людство довго обходилося без культури, то, може, ці два тисячоліття, коли ми намагаємося протиставити творінню мистецтво, виявляться хибним шляхом? Зараз ми перебуваємо на щонайпевнішому шляху до безкультур’я. Починається епоха постійних бездумних розваг.
Подумайте лишень, якими жахливими були умови 200 чи навіть 50 років тому, які варвари керували країнами. Відтоді вже дещо змінилося. Тепер люди бояться втратити свої статки. У Центральній Європі такий острах значно сильніший, аніж у Південній Америці. Це поширюється й на світогляд. Це жахливо. Мені не імпонує такий розвиток. Сучасна Європа – це нудне гетто багатіїв, у яких забагато вільного часу й зосередженості на собі. Це музей і санаторій, але і тут потрібен персонал, щоб виносити сміття й чистити туалети. Людям із персоналу та їхнім дітям не дозволено дихати, але їм потрібен простір свободи. Втім, іще лишилося кілька віддалених місць, де немає тотального відеоспостереження і де ще трохи вирує життя.
Ми, віденці, дуже скептично до всього ставимось і принципово все заперечуємо. Якби серед віденців провели опитування, чи має їхнє місто існувати далі, вони теж були би проти. Це глибоко не по-віденськи – любити Відень. Відень – це діра, куди все падає. Однак це – чудове місто, наповнене по-дитячому наївними й душевнохворими людьми. Напевно, в цьому й полягає причина, чому саме з Відня походить так багато цікавого мистецтва. Артист має вловити дитячий погляд на світ – так можна багато чого навчитися. От віденці не дають себе шокувати, а я вважаю, що шокуватися потрібно. Це не мистецтво, якщо воно не зворушує, не пришвидшує серцебиття й не перевертає мозок.