▪   Олена Чекан

Панна Антигламур

ФОТО: Кирило Смірнов
Зірка світового кіно, найвисокооплачуваніша актриса Франції Жюльєт Бінош в юності підробляла касиркою й захоплювалася щоденниками Марії Башкирцевої
Матеріал друкованого видання
№ 16 (129)
від 23 квітня, 2010

«Не просто захоплювалася, а марила цією фантастичною постаттю. Талановита, вперта, вольова, і ця її непереборна жага життя… Коли тільки-но починалася моя акторська кар’єра, зіграти Марію Башкирцеву було найбільшою мрією. Я не знала, що вона українка… До речі, мені сьогодні сказали, що родина Тарковських теж із України. Стрічки Андрія Тарковського я вперше побачила років у 14–15, – мама порадила піти на перегляд, – і була я в цілковитому захваті… Україна з тих країн, які хочеться відкривати. Самобутня країна. Вона була для мене terra incognita, яка раптом з’явилася на мапі Європи, бо раніше все сприймалося як СРСР, як Росія…»

Розмовляємо з актрисою на подвір’ї Софії Київської. La Bi­­noche, як зазвичай називають пані Жюльєт у Франції, невисока, худорлява, не має жодного натяку на макіяж, гламур та самозакоханість. Розмовляє зосереджено, навіть трохи різкувато, проте раптом, ніби злякавшись своєї безапеляційності, вмить прохоплюється сяючою посмішкою. Пручатися імпу­­льсивній, емо­­­­­­цій­­ній атмосфе­­рі, яку во­­на миттєво створює навколо себе, – річ марна.

Три кольори: Годар, Каракс, Кєсльовський

«Зустріч з Годаром була для мене, як землетрус. Я звикла до театральних занять, коли тобі все розтлумачують. І раптом потрапила у дорослий світ, в якому почувалася беззахисною. Годар дав мені урок, якого я не очікувала: роби все сама. Тобто, якщо тобі є що сказати, тебе почують. А ще я зробила тоді неймовірне відкриття: є режисери, які не люблять акторів. Вони використовують енергію боротьби з акторами, їхній спротив…»

Жан-Люк Годар, культовий анархіст лівацьких 1960-х, фронтмен «нової хвилі» французького кіно сфільмував «Салют, Маріє!», – першу її вагому стрічку. Наприкінці зйомок режисер зізнався: «Я вражений її талантом». Після успіху в Годара на Жюльєт Бінош чекали пропозиції метрів на кшталт Еліа Казана чи Бертрана Бліє, та вона обрала початківця Леоса Каракса. Втілення всіх атрибутів «нової хвилі» – від концепції авторського кіно до самого стилю життя, Каракс на декілька років стає не лише її режисером (стрічки «Скажена кров», «Коханці з Нового мос­­ту»), він намагається відтворити ностальгійний міф nouvelle vague: кохання молодого Годара та його музи Анни Каріни.

«Ми жартували: «Ти хочеш бути Годаром, та я не хочу бути Каріною». Леос Каракс – моя юність, щоб зняти ті картини, ми мали жити разом і вірити одне одному. Ми були членами однієї групи, сім’ї, банди. Філь­­ми Леоса екстремальні, але ми не мали дублерів. Все, що на екрані, стало досвідом мого життя. І стрибки з парашутом, і кульбіти на водних лижах, і ночівлі з клошарами під мостом… Життя й творчість були тотожні».  

Жюльєт Бінош зізнається, що може годинами розповідати про режисерів, з якими працювала, але про Кшиштофа Кєсльовського їй говорити боляче, бо його вже немає. Згадує, як вони з першої ж зустрічі відчули якийсь потяг, – може, то був поклик крові, адже одна з бабусь актриси – полька. «Він із тих великих режисерів, які довіряють акторам. Мені було дуже важливо, що він весь час стояв поруч із камерою, що ми спілкувались на  філософські теми,  багато сміялись…» За роль у фільмі Кєсльовського «Три кольори: синій» акторка отримала кілька міжнародних нагород, а критики написали, що «містична краса її обличчя випромінює сяйво».

Найголовніше: тут і зараз

«Для мене не може бути іншої мрії, ніж реалізовуватися тут і тепер. І в творчості, і в коханні. Не шкодую за минулим, у мене немає амбіцій на майбутнє, я маю лише теперіш­­нє. Я людина щаслива, проте… – Жюльєт Бінош на мить замислюється, – коли ти молодий актор,  проходиш багато акторських проб, і зрештою почу­­ваєшся, як на розп’ятті. Кожне «ні», яке ти чуєш, звучить, як вирок твоїй вірі в себе…»
Дитинство акторки не було безхмарним: батьки розлучилися, коли Жюльєт було чотири роки, тож мати відправила їх із сестрою до інтернату. Подорослішавши, вона підробляла касиркою. «Ми були досить бідні. Зараз думаю, що завдяки цьому стала сильнішою, а тоді…» У школі дівчинка вчилася не дуже добре, та все змінилося, коли мати змогла подарувати їй альбоми з шедеврами найвидатніших художників світу. «Мені подобалося робити копії з тих репродукцій. А ще поталанило з учителем малювання, він навчив мене користуватися світлотінню. Потім я зрозуміла, як символічна світлотінь, адже в роботі актора теж є пошуки світлого і темного».

«Для мене багато важить етична й політична складові кіно. І не байдуже, в який бік рухається фільм, які думки і навіть дії він може викликати у глядача. Прагну зніматися в стрічках, де є чіткий громадянський меседж, де насмілюються задавати незручні, а то й заборонені питання». І це не декларація. Коли її запросив до свого фільму «В моїй країні» південноафриканський режисер Джон Бурмен, вона відмовилася від усіх інших пропозицій, бо «європейці мають знати, що відбувається в іншому світі. Я побачила там таку жорстокість й ненависть, яку неможливо й уявити».

Був у актриси й період, коли вона намагалася робити щось в соціальній сфері: співпрацювала з асоціацією, що займалася сиротами в Камбоджі. «В мене тоді народилася перша дитина – син, і я подумала, що було б добре, якби у нього був зв’язок з кимось, хто живе на іншому боці плане­­ти, кому не так поталанило в житті… Та все це закінчилося жахливо. Один із керівників цієї асоціації виявився педофілом, і я була внутрішньо спустошена, знищена…» Після того випадку актриса категорично проти, щоб знаменитості займалися такою благодійністю: вони не мають часу на постійний контроль, а за їхніми спинами можуть коїтися страшні речі. Бінош стала хрещеною ма­­тір’ю п’яти камбоджійських дітей, опікується тим, щоб у них було, де спати і що їсти, проте вважає, що свою долю вони мають вирішувати самостійно. 

Jubilations

Після Нью-Йорка, Токіо, Монреаля, Парижа та Сіднея Україна стала першою країною Східної Європи, куди Жюльєт Бінош привезла свій проект Jubilations («Радіння»). Йому вже пораділи донеччани, а після Києва імпрезу можна буде переглянути в Одесі й Харкові. Це п’ять стрічок, які актриса вважає для себе доленосними: «Рандеву», «Коханці з Нового мосту», «Три кольори: синій», «Історія кохання» та «Літній час». Цікаво, що до цього переліку не потрапили роботи «Англійський пацієнт» і «Нестерпна легкість буття», які принесли актрисі всесвітню славу. Тож Жюльєт Бінош, яка колись здивувала кіношну спільноту відмовою зніматися у головній ролі в стрічці «Парк Юрського періоду» Стівена Спілберга, вкотре продемонструвала свою незалежність від будь-яких авторитетів. Окрім фільмів, до проекту входить виставка «Портрети. В-Очах» (Portraits. In-Eyes) та її вірші, що супроводжують живопис.

«Ідея Jubilations виникла під час гастролей нашої спільної з танцівником Акрам Ханом хорео­графічної вистави. Впродовж се­­ми місяців ми відвідали 11  країн, і я була така втомлена, що втрачала свідомість. Та неочікувано надійшла пропозиція зробити ретроспективу моїх фільмів. Мені це видалося цікавим, але бути пасивною я не вмію. Тому вирішила зробити своєрідну відповідь режисерам, з якими спів­працювала. Це моя подяка їм за роботу, якою ми жили разом… Свого часу всі ці режисери направляли на мене свої камери, а я за допомогою пензля і фарби захотіла розповісти, якими я їх побачила і полюбила, якою бачу себе поряд із ними. І так сталося, що з портретами прийшли і тексти. Все, чим я займаюся: кіно, театр, танець, живопис, вірші, –  це спосіб перейти певні внутрішні межі, відповідь на якісь мої внутрішні запитання. Це не судження про режисерів, їхню роботу, насамперед, це мої відчуття від спілкування з ними».

68 монохромних вражень акторки від метрів та своїх ролей у їхніх фільмах. Жюльєт Бінош зізнається, що всі портрети розпочинала писати з очей. Кшиштоф Кєсльовський – «Па­­м’ятаю його сині очі і вічний дим сигарет», Міхаель Ханеке – начебто спокійний дідуган, і тільки погляд видає шалену вдачу, Аббас Кіаростамі, мабуть, чи не вперше без окулярів, очі Андре Тешіне, скорботно опущені долу… А поруч блискучі, безжальні й саркастичні автопортрети актриси.

 «Шкода, що так мало часу. Наступного разу приїду на довше», – Жюльєт Бінош на хви­­льку зупиняє погляд на дзвіниці Михайлівського собору, щільніше притискає до себе альбом «Софія Київська»: «Вдома з дітьми будемо роздивлятись» і зникає в супроводі охоронців, що ледь встигають за її стрімкою ходою.
[1808][1809]
Тиждень висловлює щиру подяку Посольству Франції в Україні, Французькому Культурному Центру в Києві за допомогу у підготовці матеріалу.

 
Найвідоміші стрічки

«Салют, Маріє», режисер Жан-Люк Годар, 1984

«Скажена кров», режисер Леос Каракс, 1986

«Нестерпна легкість буття», режисер Філіп Кауфман, 1988 

«Фатальна», режисер Луї Малль, 1992

«Три кольори: синій», режисер Кшиштоф Кєсльовський, 1993

«Англійський пацієнт», режисер Ентоні Мінґела, 1996

«Шоколад», режисер Лассе Халлстрем, 2000

«Історія кохання», режисер Даніель Томпсон, 2002

«Приховане», режисер Міхаель Ханеке, 2005

 
БІОГРАФІЧНА НОТА

Жюльєт Бінош, актриса, малярка


Народилася 9 березня 1964 року в Парижі.

Закінчила Національну школу драматичного мистецтва й Паризьку консерваторію.

1982 р. – дебют у кіно та на телебаченні. Знялася в понад 60 стрічках.

Нагороджена преміями «Оскар», «Сезар», Берлінського міжнародного фестивалю, Венеційського кінофестивалю, Британської кіноакадемії