Два інших, що внесені народними депутатами від опозиційних фракцій (1187-1) та народним депутатом В. Балогою (1187-2), який підготовлений групою під керівництвом ректора НУ «Київський політехнічний інститут», пропонують дещо різні, але, в принципі, схожі шляхи входження української вищої освіти у європейський освітній простір.
Однак, справжню лінію Маннергейма супроти законопроектів 1187-1 та 1187-2 почали вибудовувати… ректори українських університетів. У відомчій пресі, на засіданнях рад ректорів, у колективах вищих навчальних закладів, у зверненнях до владних інституцій позиція ректорської спільноти (за винятком окремих її представників) є, на диво, одноголосною: парламент має підтримати законопроект 1187. Чим же пояснюється така «принципова» одностайність очільників українських університетів? Маємо щонайменше шість відповідей на це питання.
Перша. Якщо проаналізувати віковий склад ректорів українських ВНЗ, які увійшли до першої тридцятки вітчизняного рейтингу університетів «Компас-2012», то, виявляється, що в середньому, він сягає 62 років, а тривалість їхнього перебування на посаді – 14 років. Однак, серед першої тридцятки є і ті, хто не може розлучитися з ректорським кріслом більше 20 років, що за європейськими та світовими вимірами уже є неподобним явищем. А є ж і такі, хто кермує університетом понад тридцять років…
Хочеш чи не хочеш, але подібна ситуацію дуже нагадує епоху пізньої брежнівщини. І не лише за віком, але і за змістом також. Можливо, саме тут і захована відповідь на важливе і болісне запитання: «Чому українська вища освіта упродовж багатьох років перебуває в колаптоїдному стані, 75% українських громадян вважають її неякісною, а дипломи вітчизняних університетів майже не визнаються за кордоном»?
Взагалі-то, ректор українського університету – постать особливого масштабу. Насамперед, він може бути пожиттєвим ректором, адже свого часу ректорське лоббі домоглося того, що Конституційний суд для них відмінив норму закону про віковий ценз – 65 років. Натомість з’явилася норма, за якою ректор після перебування на посаді два терміни поспіль у випадку звільнення може бути призначений пожиттєво радником нового ректора із збереженням кабінету та попередньої зарплати. Законопроект 1187 цю норму зберігає без особливих змін. Отже, у випадку його прийняття двохрічне кермування університетом може стати довічним і… вигідним.
Вигідність ректорської посади для того, хто її займає, є другою причиною опору ректорів прийняттю законопроектів 1187-1 та 1187-2. Візьмемо, для прикладу, заробітну плату ректора. Інформація про її розміри, на відміну від північноамериканських, європейських включно з Росією, чи азійських – таємниця, яка оберігається, не гірше ніж державна. Домогтися її від державних університетів у порядку, що передбачений законодавством про доступ до публічної інформації, неможливо, хоч інформація про бюджетні видатки не є закритою. Відсутня подібна інформацій й на сайтах університетів (хоча було б дуже дивно, якби вона там була). Тож довелося звернутися до декларацій про доходи, що їх подавали кандидати в народні депутати напередодні останніх виборів до Верховної Ради України, і які розміщені на сайті ЦВК. Виявилося, що серед кандидатів-ректорів найменша заробітна плата, вказана у деклараціях, складає в середньому 16 000 грн за місяць, а найбільша – 64 000. Мабуть, для багатьох, особливо для професорів та доцентів університетів, такі цифри є шокуючими: їхня заробітна плата не йде у жодне порівняння з ректорською. Між іншим, наведені цифри не є повними. Бо як свідчить аналіз матеріалів, що публікувалися у попередні роки в засобах масової інформації, деякі очільники українських ВНЗ отримують заплату, яка щомісяця перевищує суму в 100 тис. грн. і більше. Зрозуміло, що було б, гріхом згадувати про зарплату, якби не кілька але… По-перше, обсяги ректорської зарплати не можна порівняти із тією, яку отримують за свою працю професори та декани тих же університетів. По-друге, а за що нараховується така зарплата? Чи не за те, що українські університети фактично провалили запровадження в Україні основних положень Болонського процесу, університетська наука занедбана, а рівень організації навчального процесу в багатьох із них перетворився на дешеву оперетку, коли професори роблять вигляд, що навчають, а студенти не менш успішніше грають роль тих, хто навчається.
Між іншим, American Association of University Professors поширила інформацію, що у 2006 р. 5 із кількох сотень керівників американських університетів заробили більше $1 млн., ще 112 – більше $500 тис. (в середньому $416,7 тис.). Зважмо, що йдеться про університети, які посідають чільні місця у світових університетських рейтингах і відомі як своїми науковими досягненнями, так і звершеннями в освітній сфері. Річний прибуток від дослідницької діяльності та освітніх послуг у багатьох із них сягає більше мільярда доларів у кожному. А у нас 90-95% університетського прибутку формується за рахунок продажу освітніх послуг сумнівної якості.
Ректорська посада дає ще ряд переваг і привілеїв. Ректори чомусь (?) частіше, аніж інші науково-педагогічні працівники, «виграють» вибори державних галузевих Академій наук. Ці звання, окрім іншого, дають право на щомісячну додаткову стипендію, яка є набагато більшою від пенсії, що її отримує рядовий доцент, відпрацювавши десятки років у вищому навчальному закладі. Особлива мода в наших ректорів – гонитва за званням «Герой України». Між іншим, у тридцятці, про яку йшлося вище, кожен п’ятий це звання уже має. І це на тлі того, що українська вища школа упродовж останніх двадцяти років втрачає: імідж, якість, результативність. Натомість українські університети фактично перетворюються у такі собі акціонерні товариства закритого типу, де всі «акції», як і прибуток від них, зосереджуються в одних руках – ректорських?»
Розуміючи наскільки серйозними є подібні закиди на адресу відомих в Україні людей, ми спробували знайти відповідь на запитання: «А чи могли українські ректори в умовах, у яких їм доводиться працювати, здійснити хоча б якісь кроки до реального реформування української вищої освіти?» Немає сумнівів, що могли б. Навіть чинний закон «Про вищу освіту» та інші нормативні документи дають незначний простір для цього. Проте такими можливостями скористалися одиниці. Для решти виявилося більш зручним і більш спокійним бути у добрих стосунках з керівниками Мінмолодьспорту, не робити кадрових революцій, не ворушити затхле життя багатьох наукових лабораторій, не займатися інноваціями та продажем ліцензій на патенти, енергозбереженням та впровадженням магістерських програмам, що викладаються іноземними мовами. В цьому запорука отримання нагород, почесних звань, надбавок та інших благ в обмін на лояльне ставлення до сумнівних бюрократичних «новацій», що нав’язуються згори, запопадливість навіть перед дрібним міністерським чиновником. Чи не тому переважна більшість українських університетів в яких все ще сконцентрована основна частина інтелектуальної еліти держави, за невеликим винятком, перестали бути генераторами стратегічних ідей та осередками вільнодумства, а перетворилися у своєрідні супермаркети, де можна без особливих розумових і фізичних затрат купити товар, назва якому «Диплом». Дарма, що його споживча вартість, у більшості випадків, мізерна… На відміну від грошової. І вина в цьому не стільки професорів чи доцентів, а тих, хто очолює університети. Недарма Наполеон Бонапарт колись писав: «Немає поганих армій, а є погані полководці».
Третя причина, що примусила ректорів українських вишів стати на підтримку законопроекту 1187 полягає в тому, що вони як діти різки бояться запровадження університетської автономії. А законопроекти 1187-1 та 1187-2 (перший у більш, а другий у менш широкому варіантах) університетську автономію проголошують одним із найважливіших норм нового закону. І якщо ця норма (зокрема, у редакції законопроекту 1187-1) буде прийнята, то ректори перестануть бути сюзеренами у своєрідних феодах, у які давно перетворилися багато українських університетів. Натомість управляти університетами буде університетська спільнота та впливова наглядова рада, як то і прийнято у світі. Між іншим, відповідно до законопроекту 1187-1 університетській спільноті надається право у будь-який момент висловити недовіру ректору і власник навчального закладу такого керівника зобов’язаний звільнити. Законопроект 1187 також делегує право органу громадського самоврядування університету відкликати керівника, але… дає право власнику думку колективу сприйняти як побажання. І не більше того. Прикро констатувати, однак така ж норма закріплена і в законопроекті 1187-2.
Ведучи мову про університетську автономію, не можна не сказати, що проект 1187 про неї також не забуває. Але його автори надто захоплюються лише одним її аспектом – фінансовим: делегуванням університету можливості вільно розпоряджатися університетськими коштами, прибутками, майном, уникати тендерних закупівель… Подібне захоплення цілком зрозуміле. Адже за проектом 1187 лише ректор «вирішує питання фінансово-господарської діяльності», контроль за фінансово-господарською діяльністю покладається на вчену раду, яку призначає, очолює, а отже і контролює ректор. Таким чином, як правило, всі важелі управління у трикутнику університетські «гроші-майно-прибуток» зосереджуються в одних його руках. Що буде далі – відомо усім… Натомість, законопроект 1187-1 повноваження ректора у сфері управління фінансами і майном значно обмежує контрольною функцією наглядової ради, до складу якої не може входити жоден університетський працівник, в тому числі й ректор. Невже подібна ситуація може сподобатися тим ректорам, що так активно наполягають на прийнятті у першому читанні законопроекту 1187?
Ще одна, четверта причина, затятості очільників українських вишів полягає в тому, що законопроект 1187 зберігає існуючу модель призначення ректорів на ці посади. Головна її особливість в тому, що на посаду ректора апріорі не може потрапити «чужак», бо повинен обов᾽язково мати звання, ступінь, стаж науково-педагогічної роботи. Лише іронічну посмішку подібні критерії відбору викликають у тих, хто знає, як у нашій країні отримуються звання та ступені, чи проводяться конкурси на заміщення вакантних посад науково-педагогічних працівників. Ректору ж бо належатиме займатися зовсім іншим видом професійної діяльності – управляти великою організацією, бути ефективним менеджером. І до чого тут звання, ступені чи стаж науково-педагогічної роботи «не менше 10 років»? Чи не тому, що наші ректори мають і стаж, і звання, і ступені, але не є ефективними менеджерами, українські університети ніяк не можуть вирватися з епохи застою? Воно й не дивно – 92% їхніх керівників не мають спеціальної управлінської освіти. У цій частині буде доречним навести дані дослідження «Стан ректорів китайських ВНЗ», опублікованого інформагенцією Синьхуа, яке свідчить, що середній вік керівників китайських університетів складає 52 роки. Серед них третина навчалася за кордоном; ректори із більш високим рівнем «інтернаціоналізації» перебувають на посаді в середньому лише трохи більше чотирьох років. Читаючи ці цифри, давайте згадаємо про китайське економічне чудо…
Маємо зазначити й те, що пропонована проектами 1187 та 1187-2 система відбору кандидатів та процедура призначення ректорів – ще один удар по академічній автономії. Бо насправді, визначати критерії до претендентів на посаду ректора, як і процедуру їх обрання та призначення мало б університетське співтовариство. Між іншим, саме таку систему й пропонує законопроект від опозиції. Можливо, тоді в українській освіті з’явиться чимало ректорів, які б мали «щеплення» від міністерського сервелізму і працювали на розвиток університету.
П’ята причина опору українських ректорів прийняттю у першому читанні законопроектів 1187-1 або 1187-2, на нашу думку, полягає в тому, що любий їм проект 1187 зберігає існуючу роль ректора у вищому навчальному закладі, як повноправного начальника і вершителя доль. Він консервує імперативну роль ректора, надаючи йому практично необмежену владу в університетських стінах, оскільки не передбачає систему його підлеглості органам громадського управління чи самоврядування, насамперед наглядовій раді, як то є у більшості країн світу. У проекті 1187 наглядова рада – це лише клуб «потрібних» університету людей. Вона «надає допомогу його керівництву в реалізації державної політики у сфері вищої освіти і науки, здійснює громадський контроль за його діяльністю, сприяє ефективній взаємодії вищого навчального закладу з органами місцевого самоврядування, науковою громадськістю, громадсько-політичними організаціями та суб’єктами господарської діяльності в інтересах розвитку вищої освіти». Щоправда, автори проекту намагаються, як фіговим листком, прикритися наданням великих повноважень вченій раді. Власне, нічого погано в цьому не було б, якби не декілька «але». Так, проект 1187 передбачає, що вчену раду має очолювати ректор, який цю раду й призначає. Повірити у те, що подібна вчена рада буде приймати рішення всупереч волі ректора може лише наївна людина.
Однак, квінтесенція сутності законопроектів у цій частині полягає в розподілі повноважень між ректором університету та власником (засновником) закладу освіти. Зважаючи на те, що стосунки ректорів приватних університетів та їхніх власників у своїй основі мають інші засади, то йдеться, насамперед, про державні університети та про Міністерство освіти і науки, яке фактично й виконує функції такого власника. Законопроект 1187 консервує сьогоднішню систему підлеглості та взаємовідносин без особливих змін, до якої теперішні очільники університетів добре пристосувалися, і яка їх влаштовує. Ради справедливості зазначимо, що проект 1187-2 значно збільшує повноваження керівників університетів, забираючи їх від Мінмолодьспорту. Хоч насправді, мова йде про перерозподіл владного пирога чи, швидше за все, про «ректорську автономію».
«Ректорську автономію» та всевладдя повністю нівелює законопроект 1187-1. Адже його прийняття унеможливить авторитаризм керівника; університет самостійно буде визначати процедуру призначення ректора, а його функції звузяться лише до оперативного менеджерського управління закладом освіти. А все інше – компетенція наглядової та вченої рад, органів студентського самоврядування.
Тобто, проект 1187-1 передбачає, що ректор має виконувати роль найманого ефективного менеджера, метою діяльності якого є розвиток навчального закладу. Ну як це може сподобатися тим, хто уже сьогодні, керуючи університетами, фактично збудували собі, за словами відомого поета, «нерукотворні», а у деяких випадках і «рукотворні» пам’ятники? А що буде, якщо законопроекти 1187-1 чи 1187-2 доповнити нормами, які б передбачали відповідальність університетів, у тому числі й матеріальну, за низьку якість надання освітніх послуг та персональну відповідальність ректора за організацію його роботи; унеможливлювали партійно-політичні впливи на нього. Доречним було б, на нашу думку, положення про обов’язкове декларування доходів та видатків ректорів, проректорів, деканів державних вищих навчальних закладів, а також «прив’язку» розміру їхньої заробітної плати до середньої заробітної плати науково-педагогічних працівників університету.
Шоста причина. Законопроект 1187 пропонує ректорам українських університетів давно очікуваний і вимріяний ними «подарунок» – можливість запровадження вступних іспитів та відмову від зовнішнього оцінювання для абітурієнтів, які бажають за навчання заплатити гроші (контрактників). Навіть тяжко уявити, які молочні ріки та кисельні береги уявляються ректорам українських вишів, коли вони лише думають про це. Та ще й в умовах «фінансової автономії», в редакції законопроекту 1187. Дарма, що останні соціологічні дослідження, проведені агенцією «Демократичні ініціативи» у жовтні 2012 року засвідчили: 62% опитаних підтримують систему вступу до ВНЗ за результатами ЗНО; вимога збереження зовнішнього оцінювання у вступній кампанії є однією із основних серед тих, які висувають протестуючі студенти; рівень кореляції між результатами ЗНО та навчання упродовж першого року, як свідчать результати наукових досліджень, в університетах є дуже високими. Усім цим можна знехтувати, бо не інтереси студента чи споживача і замовника освітніх послуг є пріоритетними в діяльності українських університетів, а ректорів, які ними «успішно» керують ними упродовж багатьох років, одіозних представників професорсько-викладацького складу та чиновників від освіти.
Тож саме для того щоб зберегти існуючий стан справ ректори й почали будувати лінію опору прийняттю в першому читанні законопроектів 1187-1 та 1187-2, які передбачають справжні реформи, а не ямковий ремонт української вищої освіти. Але чи потрібні українській вищій освіті такі ректори?