Недофедерація. Регіональні реформи Путіна перетворили Росію неоімперію

Виходом із цієї ситуації мало б стати зміцнення економічної бази територій з одночасною зміною логіки міжбюджетних відносин. Одначе для виконання таких завдань Путін пропонує лише перевести на муніципальний рівень основну частину фіскальних платежів від малого бізнесу. А ще він вважає, що місцеві бюджети суттєво збагатить запровадження від 2014 року податків на нерухомість. Утім, з огляду на сировинний характер господарського комплексу Росії ці заходи навряд чи дуже змінять становище територіальних одиниць. Адже питання надр залишається цілком у федеральній компетенції.

Щодо національних суб’єктів РФ та їхньої автономії, то тут жодних змін у бік лібералізації не передбачено. Навпаки, ВВП наголошував на неабиякій загрозі державній цілісності з боку сепаратизму й етнічного націоналізму.

Сатрапії імені Путіна

Якщо за часів Боріса Єльцина регіони дістали стільки суверенітету, скільки могли, то з прихо­­дом до влади у 2000-му його наступника становище кардиналь­­но змінилося. Замість попередньої політики децентралізації та всевладдя обраних губернаторів у Росії почала вибудовуватися модель централізованої федерації. Спочатку в травні 2000-го з’явився наказ глави держави «Про повноважного представника президента у федеральному окрузі», згідно з яким РФ поділили на сім округів, межі яких збігалися з військовими. За основу територіальних реформ було взято не історико-культур­­ні чи економічні чинники, як в усьому цивілізованому світі, а мілітарно-політичні, за аналогією до сатрапій Перської держави Ахеменідів. Більшість пов­новажних представників Путіна (повпредів) були генералами силових структур – основного знаряддя його боротьби проти прихованої опозиції губернаторів централізаторському курсові Кремля. Саме вони координували діяльність силовиків у федеральних округах, виклика­­ли до себе «на килим» незгодних керівників регіонів, насилали на них орди інстанцій із перевірками у випадку відходу від курсу центру чи «неправильних» результатів виборів.

Однак цього Путіну видалось замало. Серйозною проблемою в проведенні будь-якої централізації та побудови авторитаризму є пошук внутрішніх чи зовнішніх ворогів для консолідації суспільства. Отож-бо недругами були обрані терористи й сепаратисти. Розпад СРСР та дві чеченські війни стали чудовим підґрунтям для нової ідеології. З’являлася ненависть до всього, що могло потенційно становити виклик єдності Росії. Загрозою неофіційно було визнано національні суб’єкти РФ, де-факто національно-терито­ріа­­льні автономії корінних неросійських народів.

У Кремлі вдалися до ліквідації тих суб’єктів. Це виявилось у проведенні так званої політики укрупнення. У 2003–2008 роках припинили існування Комі-Пер­­м’я­­цький, Евенкійський, Таймирський, Усть-Ординський Бурятський та Агінський Бурятсь­кий автономні округи (див. «Парад об’єднань» у РФ). Фактич­­но це було знищення національно-територіальних автономій міноритарних етносів, унаслідок чо­го кількість суб’єктів РФ зменшилася від 89 до 83.

Офіційно доцільність проведення цих об’єднань обґрунтували потребою скорочення бюрократичного апарату й ліквідації дотаційних суб’єктів за рахунок їхнього «приклеюван­­ня» до заможніших сусідніх. Та фактично через укрупнення лави чиновників тільки побільшали, а федеральний центр переклав фінансування дотаційних адміністративно-територі­альних одиниць на регіональний рівень, роблячи їх іще біднішими й периферійнішими.

Паралельно з політикою укрупнення Путін і далі тримав курс на централізацію управління суб’єктами РФ. Зокрема, використав трагедію в Беслані 1 вересня 2004 року для ліквідації виборів губернаторів, кандидатури яких почали затверджувати за поданням президента місцеві парламенти. Так само відтепер призначали, а не обирали членів верхньої палати парламенту РФ – Ради Федерації.

Полігони «керованої демократії»

Час правління Путіна можна назвати справжньою експансією центру проти регіональної самостійності. Цей процес супроводжувався надзвичайним примноженням лав федеральних чиновників. Якщо в СРСР напередодні розпаду налічувалося 400 тис. держслужбовців, то в РФ часів Путіна їхня кількість зросла до 2 млн осіб. Якщо за радянського періоду гаслом було «кадри вирішують усе», то в сучасній Росії популярнішим є афоризм «чиновники вирішили, і все».

Чисельне зростання бюрократії в Росії спричинило величезний розмах корупції. За оцінками Світового банку, її складова становить 48% валового внутрішнього продукту РФ. Цей показник претендує на місце в Книзі рекордів Ґіннесса. 

Усі згадані централізаторські заходи в регіонах проводили в 2003–2008 роках по висхідній. Однак обрання президентом Дмітрія Мєдвєдєва та розгортання світової економічної кризи призвели до перерви у тій практиці. Зокрема, це проявилось у припиненні політики укрупнення. З кожним наступним об’єднанням центр наражався на дедалі більший опір місцевих еліт. Влада не пішла на повну перебудову держави за територіальним принципом замість національно-територіального.

Однак новоутворені суб’єкти РФ стали справжнім полігоном для випробовування методів «керованої демократії». Запобіжним заходом проти губернаторської опозиції було звільнення за подачею Путіна очільника Коряцького автономного округу Владіміра Лоґінова, який виступав проти об’єднання з Камчатською областю. Це стало прецедентом усунення главою держави обраного народом лідера регіону від влади. Як наслідок – більшість губернаторів, побоюючись повторити його долю, не виступила публічно проти централізаторських заходів Кремля.

Створення Забайкальського краю, своєю чергою, призвело до ліквідації справжньої внут­рішньої офшорної зони – Агінського Бурятського автономного округу, де було створено пільгові умови для реєстрації підприємств, що зумовило багаторазове зростання надходжень до місцевого бюджету. Після ук­руп­нень такими «гаванями» залишилися тільки Москва й Санкт-Петербург.

У ході об’єднань уперше після 1991 року проводили абсолютно безальтернативні референдуми, на яких підрахунок голосів відбувався на користь провладного рішення. Опозицію не допускали до ЗМІ, забороняли мітинги, відмовляли в реєстрації ініціативних груп проти плебісцитів. Крім того, мав місце неабиякий тиск на простих виборців. На чиновників, які виступали проти референдуму, нацьковували масу інстанцій із перевірками, проти них порушували кримінальні справи. Опозиціонерів переслідували силові структури. Непокірних журналістів та редакторів звільняли з роботи. Здивувала й нечувано висока явка громадян на референдумах (до 80–90%), зумовлена як адміністративним пресингом, особливо супроти працівників бюджетної сфери, так і безконтрольністю в проведенні самих заходів волевиявлення, адже опозиціонерів до підрахун­­ку голосів не допускали. Цей досвід було використано під час інших електоральних кампаній, зокрема й нещодавніх, коли явка в деяких регіонах сягнула 140% (!).

Ліквідація автономних округів супроводжувалася значним посиленням русифікації місцевого населення. Напередодні об’єднань обіцяли не допустити таких процесів, однак насправді відбулося значне пришвидшен­­ня темпів асиміляції корінних малочисельних народів Півночі, комі-перм’яків та бурятів. Їхні мови почали буквально вимирати на очах. Це підтверджують і дані всеросійського перепису населення 2010 року, коли їх порівнювати з цифрами 2002-го (див. «Етноцид»). Місцеві громадські діячі називали цей процес не інакше як етноцидом або культурним геноцидом. Росія повернулася до імперської політики щодо нацменшин.

Читайте також: Юрій Шевчук: Сучасна Росія – корумпована бездуховна країна

Загалом згадані перетворення були стрижнем антидемократичної централізації Владіміра Путіна. Вона повністю суперечила світовим тенденціям до впровадження європейської моделі регіонального управлін­­ня, що базується на принципі субсидіарності, згідно з яким завдання слід вирішувати на найнижчому або найбільш віддаленому від центру рівні. Ідея субсидіарності, споріднена з децентралізаторською, стала частиною права ЄС як один із основ­­них механізмів стримування централізації.

Ресурси для метрополії

Якщо за Єльцина розподіл коштів між центральним та регіональними бюджетами був приблизно 50% на 50%, то із приходом до влади Путіна з’явилася пропорція 30% на 70% на кори­­сть федерального центру. Водночас на рівень автономій та областей перекинули фінансуван­­ня такої витратної реформи, як монетизація пільг. Унаслідок цього диспропорції в розвитку регіонів РФ значно увиразнилися. Фактично за Путіна відродилась імперська система управління територіями держави. Сучасна Росія – це неоімперія, де суб’єкти Федерації перетворено на внутрішні колонії, які є лише ресурсними придатками метрополії.

Регіональні реформи Путіна призвели до перетворення Росії на надцентралізовану, забюрократизовану й корумповану неоімперію, яка опинилася між зовнішньою ізоляцією та соціальним вибухом.

Певна лібералізація регіональної стратегії суттєво не змінює пригнобленого напівколоніального становища суб’єктів Федерації. Усі ці тенденції свідчать про глибоку внутрішньополітичну кри­­зу в путінській Росії, не остан­­­­ньою чергою зумовлену нераціональною регіональною політикою, шкідливі наслідки якої част­­ково почало визнавати кремлівське керівництво.