Свіжий приклад — остання сесія ПАРЄ, де провал у сесійній залі доповіді про політичних в’язнів в Азербайджані, імовірно, матиме недобрі наслідки і для України. Точніше — для тих українських опозиціонерів та їхніх симпатиків, хто сподівався обговорити під час наступної, квітневої сесії перспективи статусу політичного в’язня для Юлії Тимошенко та Юрія Луценка.
Сама доповідь “Моніторинг ситуації з політичними в’язнями в Азербайджані” мала для Парламентської Асамблеї Ради Європи засадниче значення. У жовтні 2012 міжнародна організація, першою в світі, юридично визначила термін “політичний в’язень”. На цю роботу в правників пішли три довгі роки. Планувалося, що доповідь німецького соціаліста Крістофа Штрассера дозволить запровадити термінологію на практиці. А далі за прецедентом піде розвиток: дослідження проблеми в Україні та Росії.
Але сталося несподіване. “Хто б уявив ще пару років тому, що в Раді Європи не пройде резолюція про політичних в’язнів? – дивувалася в розмові з Тиждень.ua одна з постійних працівниць організації. – Доводиться констатувати, що лобіювання офіційного Баку та, безперечно, Москви виявилося потужнішим, ніж вірність принципам прихильників загальної справедливості. Питання не в тому, як співпрацюють між собою авторитарні режими. Питання в іншому: чому бажаючих спинити політичні репресії в Європі з-поміж депутатів ПАРЄ виявилося лише 79?”
Згідно з інформацією Тиждень.ua, представники азербайджанської влади особисто обдзвонювали депутатів інших країн. Зверталися вони й принаймні до деяких представників української делегації. Аргументували, з одного боку, наявністю у списку “терористів та убивць”, з іншого — економічними інтересами України, якій могли б придатися азербайджанські нафта й газ.
“Насправді список потенційних політичних в’язнів був залізним, – заперечує Емін, активіст одної з чотирьох громадських організацій Азербайджану, яких було запрошено до напрацювання списку. – Ми дали кожен свої прізвища. За тим всі зустрілися в Берліні, – правозахисники та офіс Крістофа Штрассера. Десь 90 відсотків імен співпали. Решту прибрали. За кожним в’язнем ми колективно готували «залізні досьє». Всі разом працювали кілька днів, звіряли, уточнювали…”
Сподіваючись, що демократів у Раді Європи — залізобетонна більшість, захисники азербайджанських в’язнів, на відміну від своїх опонентів, до активної комунікації непередодні голосування не вдалися. Можливо, якби й вони обдзвонювали, переконували та розповсюджували документи, у голосуванні взяли б участь не 224 депутати, а бодай на півсотні інформованих та небайдужих політиків більше. Але цього не сталося.
Які наслідки проваленого звіту випливають для України? Їх декілька. Перший є суто процедурним. Якщо на офіційному рівні не вдалося визнати й назвати поіменно азербайджанських політичних в’язнів, важко уявити камікадзе, який би, після поразки доповідача Крістофа Штрассера, згодився ризикувати своєю репутацією успішного політика заради українців.
Процедура ж визнання політичних в’язнів наступна. Представники національної делегації країни, де ув'язнюють за політичними мотивами, – мусять звернутися з офіційним запитом до Правового комітету ПАРЄ. Комітет, згідно з жовтневою ухвалою, має розглятути це звернення, і якщо підтримає — призначити спеціального доповідача по цій країні. Далі — кілька місій, відповідні зустрічі та підсумковий звіт, котрий затверджує, після обговорення, сесійна зала ПАРЄ.
Попередньо планувалося, що черга України настане в квітні. Про таку імовірність обережно йшлося, зокрема, під час зустрічі Євгенії Тимошенко з Генеральним Секретарем Ради Європи Турбйорном Яґландом. Важлива деталь: зустріч відбалася за кілька годин до азербайджанського голосування. Нині ж у офісі пана Яґланда перспективи українських ініціатив оцінюють скептично.
Другий наслідок невизнання азербайджанських політв’язнів — календарний. Крім імовірних нових спеціальних звітів, Рада Європи вже має кілька багаторічних досліджень політичного характеру, в яких фігурує Україна. Одне з них — доповідь, яку готує нідерландський християнський демократ Пітер Омтзігт. Стосується вона відкоремлення політичної відповідальності від кримінальної.
“Доповідач вже відвідав Ісландію, де прем’єр-міністра засудили саме за політичне рішення, – розповіли Тиждень.ua в правничому комітеті ПАРЄ. – Але до України він ніяк не доїде. Вже не раз пан Омтзігт подавав відповідну заявку, але Київ не поспішає з датами.” Не навідавшись до Києва, завершити роботу над доповіддю не можливо. Час минає, підсумкового документу нема, і не виникає перспективи обговорення української ситуації в сесійній залі.
“Якби сам термін “політичний в’язень” уже почав працювати, психологічно Києву було б складніше далі за фактом відмовляти Омтзігту в можливості попрацювати в Україні, – вважають у секретаріаті ПАРЄ. – А так — азербайджанці не дали доповідачу Штрассеру візи, і це дозволило казати: раз він не був в Азербайджані, то і не знає, що відбувається.” Технологія спрацювала. Чого б то українській владі відмовитись від запозичення?
Крім доповіді про відокремлення політичної відповідальності від кримінальної, в роботі ПАРЄ є й інша — про виконання резолюцій та рекомендацій Ради Європи в Україні, Франції, Росії. Документ готує німецька лібералка Марілуїз Бек. Стосовно України, їдеться, зокрема, про справи Гонгадзе та Луценка. Якраз пані Бек в Україні працювати не перешкоджали. Але її не запрошує Росія. І знову — та сама пісня: дослідження не завершене, і до сесійної зали невідомо коли потрапить.
Україна, Росія та Азербайджан є сьогодні тими трьома країнами колишнього Радянського Союзу, яким тихою сапою вдається саботувати роботу Ради Європи з визнання політичних в’язнів. Владні структури, варто визнати, кооперуються чудово. Чи зуміють опозиційні українські, російські, азербайджанські, турецькі та інші сили співпрацювати за темою бодай тактично?
“Я переконана: якщо в Україні, Азербайджані, Російській Федерації та ще ряді держав-членів РЄ не зміниться ситуація на краще, то РЄ буде змушена повернутися до теми політв’язнів, – вважає правник та адвокат, фахівець з питань роботи Європейського суду Валентина Теличенко. – Якщо в державі мають місце ув’язнення опозиційних лідерів, це означає, що її перші особи причетні до низки злочинів проти правосуддя – притягнення до кримінальної завідомо невинуватого, примушування давати свідчення, постановлення завідомо неправосудних судових рішень, втручання в автоматизовану систему документообігу… Для України – це статті 371-376 Кримінального Кодексу. Уявити, що генпрокурор чи його заступник допустить порушення кримінальної справи проти себе, а суддя, який виконував замовлення владної верхівки, не ремствуватиме, коли його самого звинуватять у злочині, – важко. От саме тут і потрібне втручання зовнішньої сили. Ось тут і потрібна Рада Європи”.
За визнання політичних в’язнів Азербайджану проголосували лише 79 депутатів ПАРЄ. З українців документ підтримали лише двоє: свободівець Олександр Шевченко та представник УДАРу Павло Рябикін. Проте, якби всі три депутати БЮТу також проголосували “за”, це ситуацію не переломило б. Бо проти висловилися 125 осіб. З-поміж них — «народник» та доповідач по Азербайджану Педро Аргамунт, який останнім часом видається не таким вибагливим до порушення стандартів демократії, як був колись.
Якщо б гіпотетично уявити роботу з визнання українських політв’язнів у Страсбурзі, опозиції варто думати про нові якісні партнерства. Про пошук спільних стратегій на депутатському рівні, а також — про найскладніше: кандидатуру потенційного західного доповідача-термінатора, який би, попри об’єктивні обставини, кинув об землю обережність та й повірив у майже безнадійну українську справу.