Російська сторона вустами посла РФ в Україні Міхаіла Зурабова публічно донесла свою позицію: з Януковичем згодні зустрічатися лише за умови, що він буде готовий підписати потрібні Кремлю документи. В протилежному випадку чергові рукостискання Путіну не потрібні. Але, можливо, були потрібні Януковичу у грі з ЄС. Тому є два варіанти: або Путін збагнув, що жодної конкретики за результатами зустрічі не буде, або Янукович в останній момент не наважився прийняти російських умов. Кожна сторона зі свого боку організувала вилив інформації у ЗМІ з приводу того, що візит не відбувся через неготовність візаві. Помічник президента Путіна Юрій Ушаков пояснив, що заплановані до підписання документи так і не вдалося остаточно узгодити, а відтак за озвученою раніше Зурабовим логікою про зустріч не могло йтися. Джерела повідомляють, що каменем спотикання стали спроби української сторони проштовхнути таку формулу приєднання до окремих положень Митного союзу, які б не суперечили положенням Угоди про асоціацію та зону вільної торгівлі з ЄС.
На що готова була піти українська сторона, свідчить інформація, поширена напередодні візиту Януковича виданням «Комерсант-Україна» із посиланням на відомого лобіста євразійської інтеграції в українському уряді – Валерія Мунтіяна. За його словами, мало б бути схвалене політичне рішення й створено робочу групу з вивчення умов приєднання України до ЕврАзЕС. Після цього могла розпочатися поступова інтеграція до МС, із яким Україна нібито готова укласти 29 із 51 існуючих угод. В обмін на це, за словами Мунтіяна, на перемовинах ішлося про отримання Україною низки преференцій, зокрема газу по $165 за тис. м3 на 2013 рік (але із подальшим підвищенням ціни на 20% щороку до рівня «світових цін»). Причому українські представники нібито наполягали, що список цих преференцій мав бути погоджений ще до офіційного старту переговорів про членство.
Й у Москві, й у Брюсселі чудово розуміють, яку гру веде Янукович і Ко – шантаж з переорієнтацією у той чи інший бік. І там, і там не мають жодного бажання бути об’єктом маніпуляції з боку Києва, яка є очевидною. Проте і в Росії, і в ЄС насправді не готові відмовлятися від України. І це розуміє Янукович. Саме після оприлюднення у ЗМІ інформації про його можливий візит до Москви з боку ЄС почали надходити сигнали про готовність пом’якшити риторику та дати черговий аванс довіри у вигляді згоди на проведення саміту Україна – ЄС та підписання Угоди про асоціацію і ЗВТ (див. стор. 8). А безпосередньо у переддень запланованого візиту до Москви відбулася розмова Януковича із президентом Єврокомісії Жозе Мануелем Баррозу, за результатами якої оприлюднено дату саміту – 25 лютого 2013 року.
Питання насамперед полягає в тому, що ані ЄС, ані Росію не влаштовує ціна, яку їм намагається нав’язати режим Януковича. Від РФ він хоче широкого сприяння в торговельно-економічній сфері та суттєвого зниження цін на газ, пропонуючи натомість часткові поступки, насамперед політично-гуманітарні. Причому проблема, на думку Путіна, криється не так у тому, що поступки пропонуються часткові, а в тому, що всі їх будь-коли може анулювати чи ця, чи, тим більше, наступна влада. Путін недвозначно дає зрозуміти, що його цікавлять кроки, котрі, якщо не швидко, то принаймні незворотно інтегрували б Україну до його реставраційних проектів на пострадянському просторі. І програма-мінімум, здається, полягає у позбавленні України перспективи європейської інтеграції.
Від ЄС Януковичу потрібна насамперед легітимізація його режиму. Попри вдавану байдужість та демонстрацію зовнішньополітичної активності в азійському напрямку, насправді повномасштабна ізоляція на Заході є не меншою проблемою, аніж фінансова. Врешті-решт і тому, що вони між собою пов’язані. Для того щоб отримати легітимізацію на Заході, а зовсім не через реальні прагнення до європейської інтеграції (яка насправді для режиму Януковича означала б насамперед втрату реальної влади в країні), і робляться ритуальні кроки в західному напрямку. Важливим є процес, а не результат. Потрібні саміти, зустрічі, переговори, бодай у телефонному режимі. Потрібне укладання якомога більшої кількості нових угод, незалежно від їхнього змісту, і попри те, що не дотримано умов попередніх.
При цьому підсумки майже трьох років перебування при владі чинного режиму засвідчили, що він не готовий виконувати того, чого від нього чекають на Заході: створювати реальне конкурентне і правове середовище для комфортної діяльності в Україні західного й узагалі будь-якого неолігархічного бізнесу; дотримуватися європейських стандартів у політичній площині тощо. Більше того, він не готовий навіть до добровільної передачі влади за результатами чергових виборів. Натомість увесь арсенал заходів задіяний для того, щоб цього не допустити: від витончених ігор із Конституцією, законодавством до ідеї зрежисованих референдумів. Усе це відбувається на тлі репресій проти опозиції, які останнім часом почали знову набирати обертів. Природно, що це не може влаштовувати ЄС. А отже, не може влаштовувати і тривале перебування при владі режиму Януковича. Однак, як переконують останні тенденції, це аж ніяк не свідчить про те, що Україну готові здати Путіну.