Емманюелль Армандон – політолог, викладач, директор освітніх програм із міжнародних відносин паризького Інституту східних мов та цивілізацій. Досліджує закордонні ініціативи ЄС щодо найближчих сусідів, а також зовнішню політику східноєвропейських держав, зокрема й України. Регулярно її відвідує.
Тиждень.ua: У науковій розвідці, оприлюдненій Фундацією Шумана, під назвою «Відносини між Україною та ЄС: що змінилося після обрання президентом Віктора Януковича?» ви аналізуєте можливість партнерства. На якій стадії діалогу ми тепер, і якими є перспективи співробітництва після цьогорічних електоральних перегонів?
– Партнерство між Україною та ЄС видається сьогодні дуже непевним і скомпрометованим через відхід від демократичних стандартів, який ми констатуємо після приходу до влади Януковича. Це не означає, що 2010 року діалог урвався. Навпаки, контакти відбувались активно, а переговори щодо Угоди про асоціацію та зону вільної торгівлі з ЄС, розпочаті 2007-го, за ці два роки навіть добре просунулися вперед. Обговорення документів закінчилося, а текст угоди парафували в березні 2012 року. Утім, сьогодні важко уявити підписання цього документа і його ратифікацію парламентами країн ЄС, Європарламентом та Верховною Радою. Поглибленню відносин заважають численні фактори: посилення президентської вертикалі через зміни до Конституції, внесені у 2010-му, постійні утиски свободи слова, масштаби корупції, яка виявляє себе на всіх суспільних рівнях, численні порушення, зафіксовані під час місцевих 2010 року та нещодавніх парламентських виборів і, звичайно ж, доля ув’язнених опозиційних лідерів. У Франції багато говорять про Юлію Тимошенко, однак переслідувань зазнає не лише вона. Юрій Луценко, Валерій Іващенко та інші члени колишнього уряду потерпають від того, щó західні демократії називають «вибірковим судочинством». Усі ці зміни не відповідають стандартам демократії та правової держави, як їх розуміє ЄС.
Тиждень.ua: Міжнародні спостерігачі висловили чимало критичних зауважень щодо цьогорічних парламентських виборів в Україні. Багато хто каже про деградацію електоральної практики порівняно із 2007 роком. Як гадаєте, наскільки за сумнівні методи, легко впроваджені новою українською владою за ці два з половиною роки, є відповідальними західні політичні еліти, що не виявили достатньої вимогливості до Януковича у 2010 році?
– Не скажу, що західні країни були аж надто поблажливі. Справді, в перші місяці після президентських виборів нова влада в Києві дістала певний короткотерміновий кредит довіри, бо демократичні держави сподівалися, що стабілізується політична ситуація. Водночас тамтешні лідери висловлювали чимало зауваг на адресу Києва. Докорінно все змінилося після ув’язнення Юлії Тимошенко. Для ЄС у певному сенсі це стало останньою краплею. Відтоді європейські лідери чітко дали зрозуміти, що з підписанням Угоди про асоціацію виникають проблеми. В ЄС розуміють, що Юлія Тимошенко не є в’язнем сумління в класичному розумінні слова. Але в очах Брюсселя ця справа стала символом відступу нинішнього українського режиму від стандартів демократії та свідченням серйозних проблем із незалежністю судочинства в Україні.
Тиждень.ua: Мабуть, ідеться про цілком ірраціональний страх, що його навіює Януковичу його оточення. Не виключене й зведення порахунків із боку певних олігархів, серед яких, імовірно, Дмитро Фірташ. Та є ще й зворотний бік медалі. Сувора позиція ЄС стосовно вибіркового правосуддя в Україні може бути використана Києвом як аргумент до зближення з Росією. Що вже точно не зміцнить демократичних стандартів у державі…
– Якщо діалог між Україною та ЄС буде припинено, а підписання Угоди про асоціацію перенесено на невизначений термін, може статися, що лідери офіційного Києва, аби вивести державу з міжнародної ізоляції, шукатимуть тіснішого співробітництва з Росією. І Москва навряд чи відмовить у підтримці. Але пам’ятаймо важливу річ: багато кому в Росії на рівні як політичних еліт, так і населення досі важко сприймати факт незалежності України. Вони думають, ніби росіяни та українці – один народ зі спільною історією та спільним майбутнім. Таке бачення досить поширене. Влада в Києві мусить, отже, пильнувати свій інтерес. Та не забуваймо й іншого. Швидкі та відчутні зближення України з Росією вже траплялися на початку ХХІ століття. Вони так само блискавично й закінчились: у 2003-му – справою острова Тузла, та у 2004-му – Помаранчевою революцією.
Зазначу ще два важливі моменти. Європейський Союз не зацікавлений у псуванні відносин між Україною та Росією. Але чого в ЄС так само не хочуть, – то це такого собі шантажу з боку Києва: «Не підпишете Угоди про асоціацію – повернемось в обійми Москви». У Брюсселі вважають, що саме Україна й ніхто інший має робити зусилля, щоб Угоду про асоціацію було підписано.
Тиждень.ua: Усе це так, але виникає суперечлива ситуація. Нинішня влада в державі не є європейською за своєю суттю, тоді як більшість громадян зорієнтовані на євроінтеграцію. Можливо, ЄС варто було б розвивати горизонтальні зв’язки саме з цією спільнотою на перспективу?
– Я впевнена, в той чи той спосіб ЄС підтримуватиме відносини з Україною. Те, про що ви говорите, було добрим способом продовження діалогу. Думаю, варто ретельніше взятися до вирішення візового питання. Під час моїх останніх відвідин України багато хто зі співрозмовників (науковці, викладачі та ін.) розповідали, як це складно – дістати візу для поїздки в одну із країн ЄС. Спростити процедуру бодай для певної категорії – вчених, журналістів, студентів, керівників підприємств – було б, гадаю, доброю справою. Навіть якщо більшість українців, може, наразі й не мають вільних грошей на подорожі, цей жест був би символічним. Адже спрямований він не до влади, а до населення. Нові зв’язки на різних суспільних рівнях стануть базою зближення між Україною та ЄС.
Тиждень.ua: Наскільки вам бачиться ефективною європейська програма Східного партнерства, започаткована 2007 року? Чи принесла вона бодай якийсь конкретний результат?
– Ця програма показова для розуміння значення, яке ЄС надає своїм найближчим сусідам. Усі ініціативи, ухвалені Євросоюзом від початку 2000-х, доводять, що Брюссель прагне активної присутності на пострадянському просторі. У 2003-му була політика сусідства, у 2008-му – Середземноморський Союз, нарешті, у 2009-му – Східне партнерство… Україна часто закидає ЄС, що він задіює аналогічні механізми співпробітництва до країн із різним рівнем політичного та економічного розвитку й різними амбіціями стосовно євроспільноти. Хай там як, а успіх Східного партнерства дуже сильно залежатиме саме від України – найбільшого сусіда ЄС у регіоні – й за площею, і за кількістю населення, й за економічним та політичним потенціалом.
Водночас будьмо реалістами й розуміймо, що Брюссель не зможе надати Києву швидку перспективу членства. Через внутрішню кризу, що її переживає сам ЄС, через грецькі проблеми, негаразди в єврозоні… До того ж у питанні нових розширень організації країни-члени не є одностайними. Статус кандидата, отже, не на порядку денному. І варто зазначити, що українська влада робить сьогодні все можливе, щоб так воно й залишалося. На загальному рівні існує і ще одне запитання, на яке досі немає відповіді: де зупиняються європейські кордони?
Тиждень.ua: В Україні вважають, що культурно, географічно та історично вона інтегральна складова Європи і, коли Київ виявиться готовим до кандидатства ще й економічно та політично, ніщо не мало б постати на заваді поданню запиту…
– Це справді проблематичне питання. Сьогодні європейські лідери не готові уявити вступ України до ЄС. Було б цікаво провести кілька соціологічних досліджень, щоб дізнатися, якої думки населення в країнах Союзу. Перше таке опитування зробив Інститут світової політики в Києві під час Євро-2012. Соціологи розпитали громадян ЄС, які приїздили в Україну на футбольні матчі. Дослідження продемонструвало, що більшість із них загалом позитивно ставиться до перспективи європейської інтеграції Києва. Деякі навіть вважали, що Україна вже є членом ЄС! Але це тільки враження… А ось коли мова про Туреччину, то більшість французьких громадян проти вступу цієї країни.
Тиждень.ua: Сьогодні ви працюєте над дослідженням зовнішньої політики України за президента Януковича. Наскільки вона реалістична й ефективна (як невтомно наголошує міністр закордонних справ Костянтин Грищенко)?
– Віктор Янукович, прийшовши до керма, не раз декларував, що здійснюватиме зважену і збалансовану закордонну політику, дбаючи про хороші відносини водночас і з Росією, і з ЄС. Виникало враження, що він замислив провадити щось подібне до багатовекторної політики Кучми початку 2000-х. Але цього разу виникли відразу дві проблеми. По-перше, від початку правління регіоналів стало зрозумілим розходження між офіційним дискурсом (із пошуком зовнішньої системи противаг) та реальністю української зовнішньої політики. Підписання Харківських угод, проголошення позаблокового статусу й фактична відмова від орієнтації на кандидатство у НАТО, закон про регіональні мови визначили очевидну орієнтацію на Росію.
Тиждень.ua: Зближення з Москвою не зупинило політичного діалогу Києва із Брюсселем. Але для запровадження зони вільної торгівлі з Євросоюзом треба обирати: іти до Митного союзу з РФ чи створювати передумови для підписання Угоди про асоціацію з ЄС?
– Саме так. Тут і починається інша проблема. Нинішній контекст кардинально різниться від того, що склався в 1990-х. Під час першого мандата Леоніда Кучми багатовекторна політика спонукала до підписання в 1994 році угоди про партнерство з ЄС, у 1997-му – до Хартії про партнерство з НАТО, і водночас, того ж таки року, – до укладення договору про дружбу, партнерство та співробітництво з Росією і трьох угод про поділ Чорноморського флоту. Тоді така політика була можливою, бо Європейський Союз обмірковував своє майбутнє розширення на Схід. Україну сприймали як щось далеке, й західні керівники не були до неї аж так вимогливі. Нині все інакше. Вона стала безпосереднім сусідом ЄС. Брюссель пропонує Києву конкретний проект: справді поглиблене партнерство. Підписання нової угоди стане можливим лише тоді, коли Україна відповідатиме чітким критеріям та умовам.
Тиждень.ua: Росія за останні 15 років також змінилася…
– Звичайно! У 1990-ті роки вона мусила давати собі раду з великими економічними та політичними проблемами, точилася війна в Чечні… Це і змусило Єльцина піти на поступки, підписати угоду з Україною. Сьогодні РФ зовсім інша. Її політичний режим стає дедалі авторитарнішим. Економічна ситуація покращилася завдяки високим цінам на газ та нафту. Колишньої потужності Росія, щоправда, не відновила, але на міжнародну політичну сцену повернулася впевнено. І Москва також пропонує цілком конкретні речі Києву: Митну угоду з перспективою утворення Євразійського Союзу в 2015 році. У цьому контексті Україна мусить зробити свій вибір. На відміну від 1990-х років, вона більше не може робити кроків то на захід, то на схід. Це питання вибору постає дедалі гостріше. Але виникає інша проблема: чи готовий до нього Київ? Соціологічні дослідження, зокрема, свідчать: населення не одностайне стосовно геополітичних орієнтирів. Утім, цікаво, що погляд українців на відносини з Росією кардинально змінився останніми двома роками. Схоже, люди зрозуміли, що всі поступки, на які влада пішла перед Москвою (Чорноморський флот, мова, НАТО) не принесли взамін жодних здобутків. Численні опитування свідчать, що українці не хочуть нових поступок. Приміром, явна більшість громадян з усіх, без винятку, регіонів проти передання до російських рук газотранспортної мережі, що проходить територією України. Навіть за дешевші тарифи.
Коли Росія домагається знову підпорядкувати собі вашу країну, люди дедалі дужче опираються. Інше цікаве спостереження: соціологи кажуть, що наймолодше покоління українських громадян (від 18 до 30 років) бачить зовнішній світ інакше, ніж старші. Ті, хто практично не жив у Радянському Союзі, вільніші внутрішньо. Це обов’язково позначиться на майбутньому вашої країни.
Тиждень.ua: У нещодавньому інтерв’ю французькому часописові Les Echos прем’єр-міністр Микола Азаров заявив, що у відносинах із ЄС Україна зробила все можливе, і, мовляв, м’яч тепер на полі партнера. Чи не складається у вас враження, що нинішня влада держави апріорі несумісна з європейськими стандартами й адекватне спілкування з нею неможливе?
– Почувши такі заяви, можна і справді припустити, що влада у Києві не розуміє, наскільки важливі для ЄС його засадничі цінності: демократія, права людини, правова держава. Водночас і в українській політиці є те, чого досі не навчилися помічати й розуміти в Євросоюзі. Йдеться про вплив на владу, що його справляють олігархічні кола. На цю тему Центр європейських студій у Варшаві нещодавно оприлюднив цікаве дослідження під назвою «Олігархічна демократія». Воно чітко доводить, що зближення з Росією не є бажаним для українських олігархів, зокрема через апетити Москви до кількох секторів економіки сусіда. Однак вони не надто прагнуть і зближення з ЄС, бо це зобов’яже їх запровадити прозорі правила гри. Інакше кажучи, всі ці кола впливу, що сформувалися довкруж українських керманичів, найбільше зацікавлені у збереженні своєрідного статус-кво. Бо нинішня ситуація дає їм змогу вирішувати справи в Україні як заманеться. Схоже, в царині зовнішньої політики дії офіційного Києва визначають саме олігархічні кола.
Біографічна нота
Емманюелль Армандон – політолог, викладач, директор освітніх програм із міжнародних відносин паризького Інституту східних мов та цивілізацій
2008 – призначення директором з освітніх програм з міжнародних відносин паризького Інституту східних мов та цивілізацій. 2009 – захист докторської дисертації за темою
"Крим між Росією та Україною : конфлікт, якого не було" у Паризькому інституті політичних досліджень
2009 – перша наукова премія за кращу докторську дисертацію Інституту вищих студій у галузі національної безпеки Франції