З нагоди 140-ї річниці Наталії Полонської-Василенко пропонуємо добірку цитат з її знакових історичних праць про державницьку позицію жінок в українській історії, утрати гуманітаристики за радянських часів і російську імперську ідеологію від візантійського спадку до модерності.
Читайте також: Наталія Полонська-Василенко. Та, хто зруйнувала міф про «Новоросію»
Державницька історія жіноцтва
У праці «Видатні жінки України» (1969) Наталія Полонська-Василенко багато говорить про державність — її здобуття, розбудову й утрату. Це історії про жінок, готових на самопожертву заради Батьківщини, історії жінок із державницьким мисленням.
«Приклад княгині Ольги не був винятком в історії княжої доби України-Руси. З темряви віків як ясні зірки світять і далі чарівні, зворушливі силюетки жінок, і знов, як за часів Ольги зупиняється на них думка дослідника і не віриться йому: як в добу невпинної боротьби міжусобної, боротьби з постійними нападами степовиків, коли лилася кров, палали міста й села, коли брат підносив руку на брата — в родинах цих самих вояків і суворих бійців, в добу, коли за виразом Ст. Томашівського “меч був коректором права” — виростали ці князівни, які зберігали християнські ідеали, дбали за науку, мистецтво й зо свого боку — несли “коректив до меча”, коректив моралі?
В наступнім описі я хочу згадати тих жінок, що віддали своє життя батьківщині. Серед них є постать, яку згадує літопис, але на яку зверталося мало уваги: це Передслава (чи Предслава), донька Володимира Великого <…>
Силюетки українських жінок, що стали ланками в тому ланцюгу, що тягнеться від Великої Княгині Ольги, за княжу добу замикає теж має статичний образ княгині Ганни Романової, дружини великого князя Романа і матері короля Галицького Данила і князя волинського Василька. Не блідою тінню промайнула вона на пожовклих сторінках українського Волинського літопису, а заповнила своєю енергійною, самовідданою діяльністю понад 10 років найбільш трагічної доби історії України. Права її на увагу дослідника безперечні, не лише тому, що вона була дружиною і матір’ю двох найвидатніших князів XII—XIII віків, але й тому, що вона сама являла собою видатну особу».
Розказана осібно історія жіноцтва виявляється не менш значущою, а внесок жінок у розбудову України — таким, про який більше не можна не говорити.
«Жінки в Центральній Раді та Малій Раді виявили велику енергію. Вони взяли на себе побутову організацію Національного Конгресу, що було тяжкою справою в Києві з огляду на квартирне питання та харчування. Вони взяли на себе також організацію “Дня Національного Фонду” — збору коштів на Центральну Раду. Старицька-Черняхівська, як голова комісії по збору коштів, їздила по всій Україні, агітуючи за підтримку Центральної Ради».
Почавши виклад із жінок у політиці, Полонська-Василенко завершує тим самим:
«Невдача визвольних змагань привела до нового терору по всій Україні. Жінки разом з чоловіками терпіли переслідування. Ми не знаємо імен всіх тих, хто виявили себе героїнями, що захищали в катівнях Україну і тих людей, що їм загрожувала смерть, або муки. Всім добре відоме ім’я Ольги Басараб (1890–1924), що загинула смертю мучениці у Львові, не видавши своїх товаришів.
А в Східній Україні, в процесі СВУ, коли до суду було притягнено сотні українських діячів, на показовому процесі в Харкові, в самий Страсний Четвер, виступила Людмила Старицька-Черняхівська. І знов на увесь світ — бо процес передавали по радіо — пролунав мужній голос, голос української жінки. Вона не зрікалася ні від чого, і на питання прокурора — чого хоче, відповіла чітко: “Вільної Соборної України”».
Літописиця здобутків і втрат
У тексті «Історична наука в Україні за совєтської доби та доля істориків. Історична наука в Україні до кінця 1920-х років» 1962 року Полонська-Василенко пише про нищення гуманітаріїв як державну політику СРСР.
«В цій праці дано спробу підвести підсумки втрат історичної науки в Україні під радянською владою. Ці підсумки, як вже попереджалося вище, не повні. Важко було б зібрати тепер повний список репресованих істориків, але, можливо, ця спроба викличе відгуки з боку тих, хто знає ще інші імена, інші деталі. Поки що ще не було ніде дано такого списка репресованих, а тим часом відходять з цього світу люди й несуть з собою те, що знали вони й не записували.
З цього, хоч і неповного списка, видно, хто саме за віком був репресований. З цілого списка видно, що було дуже мало літніх людей, народжених в 70-их і 60-их роках ХІХ ст., себто людей, які до революції вже провадили б наукову працю, були б зв’язані, як говорили в обвинувальних вироках большевики, з дореволюційним буржуазним світом. Навпаки: це переважно люди “90-их років”, які до революції вчилися, готувалися до наукової праці; значна частина з них була на 3–4 роки відірвана від цієї праці війною 1914–1917 років. Це люди, що принесли “з старого режиму” лише наукову підготовку та методи і вступили на науковий шлях вже після революції, вступили, натхнені великою ідеєю заснування власної Української Держави; більша частина з запалом, саможертовно готові віддати свої сили власному народові. Це була доба, яка як “золота доба”, мала б увійти в історію культури України, а люди, що працювали в цю добу, дали б колосальні скарби, бо працювали вони для своєї держави та народу. Це піднесення науки в 1920-их роках було правдивим “науковим ренесансом” України, а вчені її були дійсно елітою народу.
1920-ті роки були часом, коли совєтська влада всю увагу звертала на зовнішню боротьбу, боротьбу з повстаннями та на економічні труднощі. Ідеологічні завдання тоді ще відогравали епізодичну ролю. На життя Академії Наук, університетів тощо уряд не звертав уваги й мало втручався в це життя. Наукові установи та представники науки жили в тяжких матеріяльних умовах, але користувалися відносною свободою, і це зробило можливим таке наукове піднесення 1920-их років. Але це тривало недовгий час.
Комуністична партія та радянський уряд злякалися цього піднесення вільної науки в країні примусу. Спочатку намагалися вони втиснути історичну науку в Прокрустове ліжко марксизму-ленінізму-сталінізму, а потім стали фізично нищити носіїв науки та їх твори, бо не могли знищити їх духа.
В сотнях концтаборів, на каторжних працях знищено людей, якими могла б пишатися кожна держава, створюючи найкращі умови для їх наукової праці, а після їх смерти вшановуючи відповідно їх імена. Не те бачили ми протягом 40 років: історики жили в злиденних матеріяльних умовах, житлових, не кажучи про моральні, у вічному страху арештів, заслань, в свідомості, що заслання чи страта є не тільки кара (за не виконаний злочин), але й кара для родини, яка позбавляється всього мінімального комфорту, який мала, позбавляється мінімальних прав, якими користувалася як родина науковця. Діти позбавлялися можливости вчитися в школі; дружини — знайти працю, а часто й права мешкати в своїй кімнаті, навіть у своєму місті. Кара не закінчувалася цим. Засланий вчений втрачав те, що було часто дорожче, ніж саме життя: нищили його рукописи, забороняли навіть користуватися надрукованими працями. То була наукова смерть. Вже досить багата література показує умови, в яких жили вчені на засланні: Драй-Хмара описував в листах, як на Колимі жив голодний, в наметі зимою; як безсилого підвищували його для праці. С. Підгайний описує, як на Соловках учені виконували найтяжчу працю. А якщо вчений все ж таки науково працював, — наслідки праці нищили, як було з О. Янатою. Так минали кращі роки життя, кращий час для плідної наукової праці. Але і це не все: якщо людина знаходила моральні сили перемогти ці умови й діставала звільнення — її чекало нове розчарування: вона вже не поверталася в Україну і останні роки свого життя віддавала не історії рідпого народу, а історії “старшого брата”.
Сильний духом, могутній волею, безкомпромісовий в прагненні свободи український народ не падає під ударами окупантів. На зміну загиблим борцям за волю приходять нові: навіть наша розвідка вказує, як молодші змінюють старших. Так мусить бути й далі, і коли спаде тяжкий гніт примусу, що заганяє або в рамки офіційної ідеології, або — на заслання до концтаборів істориків України, тоді настане час для об’єктивної історії Українського Народу».
Наталії Полонській-Василенко належать цінні спогади про становлення Української Академії наук, згадки про мистецькі кола в 1920-х, створені в невигодах еміграції.
«Коли стихав гамір 30-ти голосів населення залі, чути було цокання маленької машинки до писання: це Н.Д. Полонська-Василенко ставила машинку на стілець і, примостившись на валізі, друкувала свої спогади про любий Київ…»
Розвінчувачка імперської ідеології
У праці «Теорія ІІІ Риму в Росії протягом ХVІІІ та ХІХ стол.» Наталія Полонська-Василенко простежує тяглість імперської ідеї в Росії:
«Кожна доба протягом цих трьох століть вносила щось нове в еволюцію ідеї III Риму, але в той же час у висловленнях людей різних поколінь бриніли нерідко ті самі ідеї, які зародилися в Москві або Новгороді в XVI чи XVII ст. Ці ідеї переживали століття і дали кінець-кінцем свої овочі, страшні, отруйні не лише для Росії, а й для цілого Сходу, і насамперед для України, яка зв’язана протягом цих трьох століть iз Росією.
Ідея III Риму сприяла передусім утворенню тієї необмеженої абсолютної влади, яку вона виправдувала спадкоємством із Візантії божественним походженням її. Ця влада встояла перед революційними хвилями з Заходу, перед власною революцією 1905 р. і впала, але — не поступилася абсолютизмом. Ця абсолютна влада зберігала в ХХ ст. анахроністичні риси, які нагадували XVII, XVIII ст. ст. і шукала підпертя в хворобливій містиці. Характеристично, що К. Победоносцев, який все життя присвятив охороні самодержав’я, сам iз жахом побачив до чого воно прийшло. В своєму щоденнику сенатор Половцев занотував y 1901 р., це враження Победоносцева: “Серце росіянина тремтить; можливо, прийде час, коли все, про що оповідає Шільдер, може повторитися”. Так казав Победоносцев після того, як прочитав книгу Шільдера “Павел І”. Він це казав 7 літ після того, як під його диктат молодий цар Микола II назвав “безглуздими мріями” (“безсмысленными мечтаниями”) побажання представників кількох земств поширити права самоуправління. Тепер він бачив, як ця самодержавна влада перетворювалась на часи “сваволі Павла”. Імперіялізм Росії штовхав її на війни, які коштували колосальних жертв людьми, не кажучи про матеріяльні кошти. Намагання підкорити Схід призвело до невдалої російсько-японської війни, яка спричинилася до наближення революції 1905 р. Перемога теорії цезаропапізму над теорією “симфонії влад” та “богомудрої двоїці” Никона мала наслідком підкорення церкви державі, позбавлення церкви духу живого, і відштовхнула масу людей від церкви. Месіянізм російського народу підтримував безмежний імперіялізм зовнішньої політики, а в самій державі виродився на тяжкий шовінізм, від якого страждали всі народи, які були підкорені під владу російської держави, і які примушені були зрікатися власної культури, мови. Такі наслідки дала “Ідея III Риму” на московсько-петербурзькому ґрунті».