Сучасники зауважували її виняткову елегантність, врівноваженість та ерудицію. Вона тим часом пам’ятала себе маленькою дівчинкою із синичкою на плечі. Її світлини та голос випромінюють благородну поставу спадкоємиці дворянської крові, що свідомо обрала шлях української дослідниці давнини. Життєпис Наталії Полонської-Василенко дає змогу поглянути на типові сценарії та унікальні збіги обставин у долі української науковиці, що досвідчила дві світові війни, перші та другі визвольні змагання, репресії й еміграцію.
У репозитарії Колумбійського університету зберігається усне інтерв’ю 1965 року, в якому Наталія Дмитрівна з відстані часу розповідає про свою родину та пережитий досвід. Вона гордо починає з того, що її батько-військовий походив зі старшинського роду, його дядьком був відомий письменник Григорій Данилевський. Наталці пощастило мати прогресивних батьків, що дали їй добру освіту: за її плечима була Фундуклеївська Маріїнська гімназія, історико-філологічне відділення Вищих жіночих курсів Аделаїди Жекуліної й Київський університет святого Володимира.
Між археологією та археографією
У 1900-му році, закінчивши зі срібною медаллю гімназію, Наталія Полонська-Василенко (у дівоцтві Меньшова) могла стати домашньою вчителькою або зайнятися модною на той час ботанікою чи медициною, проте сталося інакше. Після її вдалої газетної публікації 1905 року (про концерт вихованців Київського училища сліпих на користь поранених у війні з Японією) їй запропонували роботу в газеті, однак і на це не дали згоду її батьки. А от заняття історією були цілком санкціоновані в родині.
Наталія Полонська-Василенко
У 1909–1910 роках разом із батьком Наталія брала участь в археологічних розкопках під керівництвом Вікентія Хвойки. Саме Київський відділ Військово-історичного товариства, одним із засновників якого був її батько Дмитро Меньшов, виділив кошти на проведення польових досліджень у Білогородці. Під час розкопок Наталія набула практичного досвіду та познайомилася з видатними науковцями. Жінок серед української археологічної спільноти межі ХІХ і ХХ століть не бракувало – згадаймо Катерину Мельник-Антонович чи Анастасію Карцову-Міклашевську. Наталія, вочевидь, була не проти поповнити їхні лави, виступаючи на всеросійських археологічних з’їздах, проте згодом доля закине її далеко від рідних теренів й унеможливить польові дослідження.
Читайте також: Звивисті шляхи українського консерватизму в Галичині
Паралельно молода історикиня цікавилася й археографією. Вивчаючи архіви Катеринослава, вона познайомилася з Дмитром Яворницьким, а згодом написала у спогадах, що хотіла поставити видатному історикові питання: «Чому Новоросію, яка постала на місці Запоріжжя, не вважають Україною?». Проте так і не зважилась.
В архівах Києва, Одеси, Сімферополя, Москви, Петербурга вона ретельно визбирувала документи, зокрема з історії розбудови Південної України XVIII століття, ордери князя Потьомкіна. Результатом активної археографічної діяльності молодої вченої став вихід у світ праці «Історико-культурний атлас з російської історії з пояснювальним текстом» (1914).
«Історико-культурний атлас з російської історії з пояснювальним текстом» (1914)
До слова, молоді жінки в епоху fin de siècle були частими відвідувачками бібліотек і архівів. Леся Українка в листі до матері від 1893 року пише: «…ніяк не бере охота бігати по Києву, і я стараюсь не ходити нікуди, хоч все-таки приходиться ходити то на Крещатік, то в бібліотеку тощо мало не щодня».
За залишковим принципом
Про жіночу академічну кар’єру того часу свідчить той факт, що у 32-річному віці Наталія Полонська-Василенко стала першою жінкою, обраною приват-доценткою Київського університету святого Володимира, а доти вже три роки вела семінари. Не менш показовою є структура інтелектуального життя початку ХХ століття: молода історикиня стає асистенткою при київській кафедрі історії Росії й методики історії (ну звісно, не України ж – хоча Емський указ уже формально скасовано), для отримання магістерського диплома складає іспит з російської історії, викладає в кількох київських гімназіях ту-таки дисципліну.
Може видатися, що їй велося непогано, буцімто вона мала певні можливості для реалізації як науковиця – але точно не українська. Тому 1917 року Полонська-Василенко була серед ініціаторів заснування Українського археологічного інституту в Києві та зрештою обрана вченим секретарем цієї інституції. Під час Визвольних змагань, коли «чоловіки пішли на фронт», два роки завідувала Музеєм старожитностей Київського університету.
Вид на Київський університет святого Володимира, ХІХ ст.
Репресій щасливо уникнула, якщо вважати репресіями лише розстріл чи арешт. Проте справа-формуляр у відповідних органах на неї, вочевидь, була заведена. Ще б пак – дружина кадета, виконувача обов’язків отамана (голови) Ради міністрів Української Держави за гетьмана Павла Скоропадського.
Читайте також: Для чого історія в часи, коли лунають гармати
За радянських часів вона не обіймала відповідних її освіченості посад, не мала змоги на повну реалізувати свої дослідницькі інтереси. У 1930-х скромно працювала в Рукописному відділі Вернадки, лише в жовтні 1940 року змогла захистити докторську дисертацію, долаючи низку перешкод, серед яких – відсутність публікацій. А звідки їм узятися в часи тотальної цензури?
Німецькі війська у Києві, вересень 1941
За радянською ієрархією професорка Київського університету не належала до цінних для держави осіб, що підлягали евакуації. Тож перед початком гітлерівської окупації Києва їй ніхто не запропонував виїхати в тил, аби потім не отримати звинувачень у співпраці з німцями. Коли знову «чоловіки пішли на фронт», їй за залишковим принципом дісталися посади директорки Археологічного інституту та Київського центрального архіву давніх актів.
Музей-архів переходової доби
Серед усього, що встигли зробити українці під час боротьби з двома тоталітарними режимами у Другій світовій війні, помітною є діяльність Музею-архіву переходової доби в Києві, до якого долучилася й Наталія Полонська-Василенкою. Заклад діяв із березня по жовтень 1942-го в одинадцятьох кімнатах будинку на Алєксандерпляц, 8 (нинішній Контрактовій площі). «Переходовою добою» тодішня влада означила відтинок часу між звільненням терену від більшовицької окупації до остаточної перемоги гітлерівської Німеччини. У музеї діяла постійна виставка про знищення пам’яток архітектури України більшовиками. Співробітники вели статистику, за якою кількість відвідувачів становила 20 осіб на день (нинішні музейні установи і в мирний час не бачили стількох відвідувачів, що вже казати про воєнний стан). Директором Музею-архіву переходової доби був міський голова Києва у вересні-жовтні 1941 року, історик Олександр Оглоблин, а науковими консультантами працювали знані науковці – Наталія Полонська-Василенко, Світозар Драгоманов, Петро Курінний.
Олександр Оглоблин
Співробітники, покликані вести антирадянську пропаганду серед населення і прищеплювати думку про справедливу визвольну місію німецької армії, по факту спромоглися здійснювати наукові дослідження історії міста періоду 1917–1941 років. Вони щотижня збиралися погомоніти про наболіле: зокрема, у серпні 1942-го Наталія Полонська-Василенко виступила з доповіддю «Київ – культурний центр часів Володимира Великого та Ярослава Мудрого», тема виступу Петра Курінного – «Історичне, археологічне і художнє значення церкви Успіння Києво-Печерської Лаври», Олександра Грузинського – «З історії Київського університету на початку ХХ століття», Микола Холостенко доповідав про київську архітектуру XVIII століття. Історики підтримували контакти з емігрантськими колами: про наукові посиденьки в Музеї-архіві писали українськомовні берлінські часописи, кияни передплачували 17 діаспорних газет і 7 журналів.
Серед працівників Музею-архіву були й художники, що працювали над проєктом історичного герба Києва. Про масштаби наукової роботи свідчать фонди Музею-архіву, що на кінець серпня 1942-го налічували 6378 експонатів: 3045 документів, 756 фотографій, 154 фотонегативи, 195 малюнків, 183 плакати, 383 листівки, 1433 номери газет, 133 журнали й 96 книжок. Українські науковці опікувались Інститутом історії, Інститутом археології та Архівом старовинних актів, а надодачу вони, сердешні, ще й просили дозволу на створення Інституту вивчення українського національно-визвольного руху. Цього вже німці не стерпіли, і установу закрили.
Київ тягнеться у снах
У біографії Наталії Полонської-Василенко чимало «чому» – і в особистому житті, і у громадянському виборі. Відповідь криється в її любові до Києва. Він був її місцем сили, яке вона довго не погоджувалася полишати ані під загрозою розлучення, ані під час епідемій, ані через страх репресій.
Власне, стосунки з першим чоловіком, поручиком Сергієм Полонським, розладналися, коли він намагався вивезти її з улюбленого Києва (з усіма його архівами, бібліотеками, викладанням та інтелектуальною спільнотою) до провінційного Житомира: «Виходячи заміж, я не збираюся стати ідеальною безликою дружиною, про яку чоловік згадує лише тоді, коли йому потрібна її послуга і все життя якої є догодження чоловіку, – ні, віддаючи своє життя, я хочу отримати те саме, думати й піклуватися про чоловіка я можу лише впевненою, що він робить те саме відносно мене, що послуги наші взаємні, що і він страждає моїми стражданнями і радується моїми радощами, бути ж вічною рабинею… я не можу», – писала Наталія в листі до чоловіка.
Взаємини з наступною її симпатією – вусатим красенем-істориком Митрофаном Довнар-Запольським – вперлися в те саме: Наталія відвідувала його історико-етнографічний гурток, мріяла вийти за професора заміж, їздила з ним у відрядження, проте коли постало питання про спільний переїзд до Баку, жінка відмовилась.
Митрофан Довнар-Запольський
Революція 1917 року застала її в Москві, куди Полонська-Василенко поїхала попрацювати в архіві. Дослідниця рвалася в Київ, ще не знаючи напевне, що відбувається, але залізниця під час революції постраждала першою, і квитка дістати було неможливо. Вона згадує у споминах, що наївно показувала свою посвідку з університету, апелюючи до того, що мусить терміново повертатися, щоб читати лекції, на що отримала відповідь: «Кому потрібні тепер ваші лєкції і університет?».
У голодному й холодному 1920-му, коли навіть київські неокласики полишили свій бастіон і рятувалися в Болотяній Лукрозі – Баришівці, Полонська-Василенко з Києва не поїхала. За цей рік 36-річна жінка перехворіла на «іспанку», сипний та черевний тиф, ендокардит.
Читайте також: Микола Крикун: «Я радий, що доля мене зв’язала з історією, хоч мені ніколи не було легко»
Не виїхала вона й у 1920-х, коли почалися арешти (власне, вони не припинялися з появою більшовиків у Києві). Не чекаючи кращих часів, у квітні 1923 року вона вийшла заміж за президента Української академії наук Миколу Василенка – її гімназійного вчителя, в якого була закохана ще зі шкільної лави. А вже у вересні його заарештували, і лише після її безкінечних клопотань відпустили хворого додому помирати.
Проте 1943 року, коли розпочалися радянські бомбардування Києва, Наталія таки змушена була залишити столицю. Її третій чоловік, економіст Олександр Моргун, зміг переконати її переїхати бодай до Львова. У руках була маленька валізка, а в Києві залишалася велика бібліотека із семи тисяч томів та майже сто тек неопублікованих праць.
Український вільний університет у Мюнхені, 1948
Попереду її чекало визнання на чужині, професорство в Українському вільному університеті у Празі та в Мюнхені. Майже 30 років Наталія Полонська-Василенко очолювала філософський факультет УВУ, майже 20 – була дійсним членом Міжнародної академії наук у Парижі.
Наукове зростання
Якщо не враховувати замітки про концерт незрячих, першою історичною роботою Наталії Полонської-Василенко стала студія «Матріархат у стародавній Греції та його відображення в оповідях про амазонок». На хвилі емансипації юна дослідниця захопилася жіночою історією. А через пів століття вона в певному сенсі повернеться до цієї теми, написавши одну з перших узагальнювальних праць про роль жінки в українській історії – «Видатні жінки України» (Мюнхен, Вінніпег, 1969). Прикметним є формулювання про відбір постатей жінок, які вирізнялися глибоким розумом і політично-державницьким хистом. При чому це не каталог поодиноких визначних постатей, а студія з гендерної історії про роль жінки в суспільстві Русі, Великого князівства Литовського, Гетьманщини, Російської та Австрійської імперій, Другої Речі Посполитої та СРСР.
«Дві концепції історії України і Росії»
Схоже, дослідниці таки не давав спокою розподіл ролей у сім’ї, позаяк навіть пишучи про пізнє Середньовіччя, вона цитує Поліський Требник XV століття, за яким священник звертався до нареченого: «Малжонку свою маєш мѣти за сполного и сердечного собѣ приятеля и товариша, не за невольницу и подножка, абовѣм не з ноги ти єси Бог створил, але з ребра, близько сердца будучого». Моральному канону паритетних взаємин цілком відповідав правно-економічний порядок: дружина приносила у шлюб посаг і одержувала віно. Натомість, веде далі Полонська-Василенко, уже Требник 1646 року замість «рівноправних членів родинного союзу» зобов’язує жінку до «послушенства». На завершення свого викладу про видатних українок Наталія Полонська-Василенко згадує про жінок у горнилі репресій: закатовану поляками Ольгу Бесараб і Людмилу Старицьку-Черняхівську, котра під час процесу СВУ на питання прокурора, чого хоче, відповіла: «Вільної Соборної України». Останні слова праці суголосні із сьогоденням, коли мільйони українських матерів у тилу та за кордоном плекають Україну в серцях своїх дітей, захищаючи їх від путінської «денаціоналізації». Буквально те саме пише й Полонська-Василенко, котра не спізнала материнства, але зазнала еміграції та загрози від Росії: «По всіх місцях, де оселилися українці… вони дбають за національне виховання дітей, охорону молодого покоління від денаціоналізації».
Історикиня Наталія Полонська-Василенко насамперед знана як дослідниця Півдня України XVIII століття. Народжена в Харкові та вихована в Києві, вона осягала цю тему не емпірично, а теоретично, під впливом тодішніх академічних реалій. Маючи протекцію губернатора, вона дістала дозвіл на організацію пересилання їй справ із Катеринославського архіву до Київського відділу Імператорського військово-історичного товариства – знову не без сприяння батька, генерал-майора Дмитра Меньшова.
Про її наукову траєкторію свідчить зміна ракурсу дослідження Півдня України. Ще 1916 року вона вбачає важливість у висвітленні «російської колонізації Тавриди» та ролі Григорія Потьомкіна. Дослідники інтелектуальної біографії Полонської-Василенко Ігор Верба та Надія Швайба зазначають, що в її ранніх студіях немає згадок про запорожців, ані спроб співвіднести історію краю з минулим українського народу, загалом її тодішні уявлення здебільшого вкладаються в загальноімперський дискурс «історії Новоросійського краю». Натомість її праці 1920-х і 1930-х присвячені саме українській колонізації порубіжжя. Зокрема дослідниця пише про втікачів у Південній Україні кінця XVIII століття, майно запорозької старшини й навіть гірничу історію Донбасу. Наталії Полонській-Василенко вдалося обіграти антиімперську радянську риторику на свою користь, і у планово-звітній документації ВУАН за 1932–1933 роки зазначена її підготовка монографії «Колоніальна політика російського царату на Запоріжжі» – замість цивілізатора імперія вже постає колонізатором.
А от тема дисертації 1940 року звучить «Нариси з історії заселення Південної України у середині ХVІІІ століття». Характеризуючи роботу, Олександр Оглоблин зауважив, що дослідниця «відвоювала Південну Україну від Москви, яка привласнила її собі, найменувавши Новоросією». Так замість імперського дискурсу «колонізації Новоросійського краю» постав національно-державницький погляд на «заселення Степової України», що на повну знайшов втілення вже в еміграційний етап наукової діяльності дослідниці.
«Історія України» Полонської-Василенко, видання 1972 року, Мюнхен. Форзац першого тому
Знаковою є праця «Дві концепції історії України і Росії». У ній задовго до Володимира Білінського і його «Країни Моксель» постульовано, що основою Київської держави є літописні слов’янські племена, а історичною основою Московії є фіно-угорські племена, що свідчить про безпідставність їхніх претензій на спадщину Русі. Дослідниця тонко і влучно означує нерозривну спадковість між російською імперською, радянською та російською еміграційною парадигмою (сьогодні це особливо відгукується, коли спостерігаємо за спробами винайдення «хороших росіян»): «Основою концепції “історії Росії”, яка з початку ХІХ ст. була обов’язуючою на всьому просторі колишньої Російської імперії, та яку успадкували й Совєцький Союз, і еміграційна російська імторіографія, було переконання в єдності великоросійського та українського народів за княжої доби, й перенесення лише осередку з півдня на північ, до Суздальщини та Москви. Твердження це не витримує наукової критики». Цікавою є студія «Теорія ІІІ Риму в Росії протягом XVIII і ХІХ століть», у якій Полонська-Василенко зауважує, що російські правителі «втрачали розуміння меж».
Читайте також: Urbs aeterna. Як гинуть і відроджуються українські міста
Працею свого життя Наталія Полонська-Василенко вважала «Історію України» у двох томах. Про масштабність роботи свідчить характеристика, дана українцем-перекладачем з Мюнхена Романом Шупером, котрий протягом шести років перекладав двотомник німецькою: «Це була така собі перша спроба в німецькій мові термінологічно дуже чітко відмежувати історію України від історії Росії чи Білорусі».
З майна – лише пам’ять
У 1945 році подружжя вже не молодих людей, змушених назавжди полишити рідні терени й починати нове життя, оселилося в баварському селищі Трасфельден. Там Наталія Полонська-Василенко почала писати свої спогади. Сидячи на невеличкій валізці, вона друкувала мемуари на збереженій друкарській машинці.
Згодом, уже після смерті третього чоловіка, під час усамітнення в німецькому будинку для літніх людей українській науковиці доводилося зігріватися лише теплими спогадами юності: про київські прогулянки з батьком, аматором історії, про дитячу дружбу з птахами, що жили в них удома. Промовистими є назви окремих спогадів: заголовок «Київ часів М. Зерова та П. Филиповича» одразу означує, хто був для неї знаковими постатями міжвоєнного періоду, а титул «Про нечисленних з-поміж незчисленних» характеризує біль втрат, започаткованих процесом СВУ. Двотомний нарис історії Української академії наук містить багато цікавого про академічне життя 1920-х.
Полонська-Василенко наприкінці життя
Про місце Наталії Полонської-Василенко в сучасному каноні опосередковано свідчить доля її праць. Дивом вцілілий машинопис спогадів, віднайдений мюнхенською бібліотекаркою Н. Холявкою посеред викинутих паперів і книжок на смітнику, опублікував у 2011 році Валерій Шевчук. Текст демонструє пильний і глибоко відрефлексований погляд дослідниці, проте відсутність глибоких фахових коментарів позбавляє інтелектуальної насолоди впізнання реалій та осіб. Статті про науковицю починають словами «штрихи до портрета» чи «невідомі сторінки». Єдина монографія за дисертацією Ігоря Верби «Життя і творчість Наталії Полонської-Василенко (1884–1973)» надрукована в Ніжині і є невловною бібліографічною рідкістю. Деякі історичні праці Наталії Полонської-Василенко, видані в 2010-х у м’яких обкладинках і без аналітичних приміток, доступні для замовлення в книгарнях, проте не відображають масштабу постаті, яку визнають однією з провідних представниць державницької школи в українській історіографії.