З великих міст, як-от Тернопіль, Івано-Франківськ, Чернівці чи Ужгород, за кордоном постійно чи тим більше на переважно сільськогосподарських сезонних роботах задіяно значно менше мешканців. Аналогічна ситуація спостерігається на Волині (Волинська та Рівненська області), де масовим явищем заробітчанство є здебільшого в північних, поліських, районах (із низькою густотою населення).
На підставі оцінок, які проводилися в західноукраїнських регіонах, зокрема на Тернопільщині, можна дійти висновку, що нині на заробітках за кордоном перебуває не більше ніж 10–15% економічно активного населення Західного регіону (0,6–0,9 млн осіб). За приблизно такої самої чисельності населення Центральна Україна (без Києва та приміської зони) має у його структурі меншу частку трудових мігрантів (які поїхали на роботу саме до іншої країни, а не, приміром, до столиці). Відтак за межами держави на постійній основі працює 0,9–1,3 млн жителів Центральної та Західної України. Попри значну кількість заробітчан (особливо тих, що в Росії) у деяких депресивних місцевостях Південно-Східної України (наприклад, у Луганській області постійне заробітчанство оцінюють до 15% економічно активного населення), це явище у відповідній частині країни все ж менш поширене.
Відтак у масштабах усієї країни загальна чисельність заробітчан, які постійно працюють за її межами, на сьогодні, ймовірно, становить не більше 1,4–1,8 млн осіб. Відповідний показник перевищує кількість усіх працюючих у Києві або зайнятих в усій системі освіти України, у півтора раза – в охороні здоров’я або у два з половиною – на сільськогосподарських підприємствах.
Українські трудові мігранти за кордоном зосереджені в порівняно невеликій кількості галузей (чисельність зайнятих у яких не перевищує 10–15% усіх працюючих у тій чи іншій країні), а також локалізовані в окремих місцевостях (кількість мешканців яких часто не перевищує 20–25% усього населення держави). Можливо, саме на основі вражень, отриманих у відповідних регіонах та галузях, і даються завищені оцінки чисельності наших співвітчизників, що працюють у певній країні. Іншою причиною може бути повторне врахування осіб, що якийсь час попрацювали, скажімо, в Польщі та/або Чехії, потім потрапили до, приміром, Португалії, а звідти вже до Італії чи Іспанії. Так, дослідження Europen Training Foundation у 2007 році зафіксувало, що в Чехії на момент його проведення працювало менш як 3% опитаних заробітчан з України, тоді як для 7,5% вона була першою в їхньому гастарбайтерському досвіді. У Польщі на цей час пропорція була протилежною – відповідно 20,2% і 12,4%.
Ще складніше визначити чисельність гастарбайтерів з України в Російській Федерації, адже не можна трактувати як заробітчан у конкретний час усіх представників нашої тамтешньої діаспори (як і в Канаді та США). Це було б так само, як зараховувати до цієї категорії в нас представників російської чи, скажімо, білоруської меншини. Натомість завищені оцінки чисельності українських заробітчан у РФ (іноді до 2 млн) та найбільша частка офіційних приватних переказів звідти можуть бути пов’язані саме з громадянами цієї країни, які мають ті чи інші (наприклад, родинні, туристичні) мотиви для надсилання коштів до України.
У будь-якому разі навіть 1,4–1,8 млн постійних заробітчан, з огляду на зазначені обсяги середньомісячних переказів, можуть щороку різними каналами передавати до нашої держави €5–10 млрд. Ще 1–2 млрд можуть ввозити українці, які виїжджають на кілька місяців для сезонних, переважно сільськогосподарських, робіт. Це свідчить, що трудові мігранти, навіть за обережної оцінки їхньої загальної чисельності, є одним з основних джерел, яке компенсує від´ємне сальдо зовнішньої торгівлі товарами (зумовлене відсутністю сприятливих умов для розвитку орієнтованих на внутрішній ринок галузей), виведення капіталів у офшори вітчизняними олігархами та сповільнення темпів приросту іноземних інвестицій унаслідок погіршення умов ведення бізнесу в Україні за нинішньої влади.
Детальніше читайте у статті «Зайві люди» у журналі «Український тиждень» №33