Було як завжди: вибухи петард, «постріли» шампанського, дзвін келихів, феєрверки, святковий передзвін, коляда, віншування. В повітрі звісно трохи пахло тривогою, але хто ж думав, що новий 2022-й видасться аж таким нестандартним. І ми відкриємо для себе стільки нових незвичних звуків: рев сирен, свист ракет, вибухи, «мопеди», генератори…
Не знаю як вам, а мені 2022-й таки найбільше асоціюється зі звуками. Не з великим переселенням зі сходу на захід, не з гігантськими руйнуваннями, навіть не з шаленою переоцінкою всього: від теоретичних цінностей до цілком реальної вартості людського життя (у тому числі й власного). От саме зі звуками.
Адже такого дивовижного та багатого їх букету ще точно ніколи не звучало на цій землі. Якби усе почуте можна було якось стиснути в один лаконічний файл, то вийшла б неймовірно руйнівна какофонія, яку неможливо сприйняти. Гул сотень тисяч вибухів нізащо не буде схожим на пісню, навіть після дуже творчої обробки. Радше на стогін з потойбіччя. А йдеться, як ми вже знаємо, не лише про вибухи.
Є ті, хто так і не почув перших розривів ракет, чи пострілів. Проспав, не впізнав, не помітив. Але не почути звуків сирен, дуже незвичних та тривожних, було не можливо. В якусь мить вони залунали всюди. І не тому, що місцева влада нарешті спромоглася обладнати відповідні комунікації для оповіщення громадян. Просто загроза обстрілів миттєво поширилася на цілу країну й вибухи ракет в Карпатських горах стали такі ж звичні, як десь на Донеччині, Миколаївщині чи Київщині. Звісно, там їх було набагато менше, але страху вони наганяли пропорційно більшого, адже свідчили, що сховатися від виродків неможливо ніде. Вже згодом більшість українців прояснила для себе, що ворог цілить переважно у військові об’єкти та об’єкти інфраструктури, тому на території де їх, начебто, не спостерігається – навряд чи щось прилетить. Це трохи зняло напругу, але і приспало пильність. Бо виявилось, що терористам не тільки байдуже куди бити, а вони ще й суттєво страждають на криворукість, тупість і садизм, тому об’єкти для ураження можуть відшукати де завгодно: хоч в центрі Вінниці, хоч в пологовому будинку Маріуполя або Херсону.
Читайте також: Схаменіться! І подумайте
Звичайно, ті хто швидко спакувавши валізи із найнеобхіднішим, зуміли перебратися за кордон у більш безпечне місце, автоматично позбавили себе можливості на власних барабанних перетинках відчути усе це звукове різноманіття. Починаючи з брязкоту зброї, дзижчання дронів, гуркоту танків, гулу бронемашин, рипіння тягачів, що тягнуть на горбах розбиту техніку, і закінчуючи танковими пострілами, криками, плачем, чи прокльонами… Навряд вони втратили щось принципово необхідне. Навпаки, більшість із нас воліли б ніколи не мати того досвіду, який отримали й ніколи не знати, як свистять «гради», шелестять і розриваються над головою «касетки» чи глухо роздовбують землю міни. Такий досвід справді ні до чого нормальній людині, але вже як є.
А втім, стукіт коліс потягу з біженцями – також особливе переживання. Він зовсім не схожий на стукіт коліс потягу, що їде з туристами до моря на відпочинок. Віддає страхом, відчаєм, приреченістю і нерозумінням. Особливо, коли понад двадцять годин доводиться стояти підпираючи двері й тримаючи на руках півторарічну дитину, а друга п’ятирічна в цей час обіймає твою затерплу ногу, бо у цілому вагоні не знайшлося, хоча б когось, хто, в ці страшні години втечі з палаючого, майже оточеного Харкова, волів би залишитися людиною. Але і це не найстрашніше, бо ти ще не знаєш, чи бомбитимуть вони потяги, колони автівок які рвуться до кордону і львівський вокзал, що перетворився на великий втікацький хаб.
Врешті, плач дітей і сварки дорослих у ті перші дні та тижні звучали також нетипово, як для цього способу виявлення емоцій: боляче і приглушено. А чого варті розмови на блокпостах чи в чергах до них. Особливо, коли тих блокпостів із пильними дядьками з мисливськими рушницями на дорозі було вже з десяток, але кожен раз на тебе дивляться, як на диверсанта, що може нести загрозу не так для цілого людства, як для цього конкретного маленького села, назви якого не знає навіть сам ґуґл.
Звичайно, рано чи пізно, усе це божевілля закінчиться і ми навіть трохи сумуватимемо за вже звичним екстримом, адже він змушує, як мінімум, до організованості й дисциплінованості. Сумуватимемо за часами, коли на багато годин, або й днів вимикали світло. Коли не можна було навіть зварити собі кави, бо в будинку не передбачено газових плит, тільки електричні. Коли прокидатися доводиться від сирени та повідомлення «увага повітряна тривога пройдіть в найближче укриття». Або просто від вибухів, які чітко навчився розрізняти крізь сон. І єдиний позитив такого «доброго ранку», що не треба поспішати на роботу чи кудись ще, бо доки орки не втихомиряться й влада не оголосить про відбій – усе скасовується. Тим паче коли над твоїм будинком час від часу і справді гудуть літаючі мопеди й ти не впевнений, що твоя панелька витримає, якщо ця зараза вріжеться у неї. На жаль, досвід земляків показує, що панельні будинки найгірше витримують удар і складаються мов карткові. Набагато ефективніші дерев’яні зруби, вони лише підстрибують від вибухової хвилі та повертаються на своє місце. Цегляні – десь посередині.
Читайте також: Савинці-Залиман. Як два села однієї громади пережили бої, опинившись по різні боки фронту
Врешті, чим далі від лінії фронту, тим менш актуальна ця проблема. У Торецьку, Бахмуті чи Вугледарі куди важливіше, яка стіна відділяє тебе від ворога. Але насправді, увесь секрет криється в іншому. Коли «бахає» щохвилини і ти сидиш та вгадуєш – до нас чи від нас, міна чи ракета, на скільки метрів від тебе, на сто, чи на півтори тисячі – значення має лише наявність, або відсутність удачі. Бо до усіх цих звуків людина, рано чи пізно, звикає та не звертає на них увагу. А її особиста міна зазвичай прилітає настільки несподівано і нечутно, наскільки це взагалі можливо.
Ну і звичайно цей спів генераторів. Віднедавна їх пісня стала ще одним свідченням нашої живучості. Завжди несподіване і довготривале відключення світла дуже демотивує та вибиває зі звичного ритму. Життя тоді складається з темряви, заряджання ліхтариків, павербанків і спроб швидкого виконання роботи, як правило, невдалих. І лише гул генераторів у ці моменти діє немов заспокійливе. Чим більше з часом стає цього гулу, чим ретельніше він заповнює собою навколишній простір (від магазину до кафе, від аптеки до офісу) тим спокійніше та впевненіше стає на душі. Тоді навіть найпотворніший песиміст здатен перетворитися в оптиміста, адже знає: їм нас не взяти. Вже хоча б із тієї простої причини, що жодні звуки нас більше не лякають, включно з тишею порожніх міст. Решта залежить лише від Бога та ЗСУ, а вони не підводять. Ніколи.