Як не втратити перемогу, заблукавши у мріях про неї.
Вакцинація України від «русского міра» відбулася більш ніж ефективно. Вакцина, запропонована кремлівськими «науковцями», спрацювала безвідмовно. Тепер українців нізащо не купити на дешеві байки про «спільну колиску», «братерство» та «дружбу народів». Навіть більше, аби не повторювати історичної помилки, вони готові битися до крові — і стільки, скільки буде потрібно, щоб врятувати свою державу та убезпечити майбутнє своїх дітей. І на це вказує не лише героїчна постава ЗСУ на полі бою, на яке перетворилась чи не вся Україна. Це також підтверджують результати недавніх соціологічних досліджень. Ще недавно в більшості своїй доволі інертне населення раптом стало Нацією з характером і бійцівською хваткою.
За даними Київського міжнародного інституту соціології (КМІС) станом на кінець липня 84% українців вважають неприпустимими будь-які територіальні поступки Росії, навіть якщо через це війна триватиме довше і будуть загрози збереженню незалежності. А за даними дослідження групи «Рейтинг», яке було проведено на замовлення Міжнародного республіканського інституту (IRI) 98% респондентів вірять, що Україна переможе у війні та підтримують дії Збройних Сил України.
Міцна віра в перемогу — це запорука успіху. Але перемога не прийде автоматично, її не можливо прикликати чи намріяти. Шлях до перемоги — важка кривава праця, й не лише на полі бою. Підбадьорювати морально українців та розповідати їм про контрнаступ, тактичні переломи й стратегічні здобутки, які от-от переростуть у звільнення країни від ординців, безумовно потрібно — це надихає і мотивує. І влада робить все правильно, коли підтримує градус оптимізму в суспільстві. Важливо лишень, щоб вона сама не задрімала від власних колискових. Не увірувала в те, що проблема вже практично вирішена і що перемога України (і, звісно ж, її власний тріумф) — це лише питання часу. Бо, на жаль, певні ознаки деякої неадекватності чи нетверезості в оцінках час від часу таки спостерігаються.
Читайте також: Доля Росії вирішена
Проявляється це по різному. І в стосунках з політичними опонентами, і в спробах самоствердитися на регіональному рівні, провокуючи до протистояння місцеві еліти, і в намаганні назавжди закріпитися у політичному просторі, скориставшись особливостями воєнного часу та рівнем підтримки лідера, котрий, за даними тих же соціологічних рейтингів, знову зашкалює. Одним словом, президент і його команда продовжують поводитись у звичному для себе стилі.
Проблема лише в тому, що перемога — це все ще мета, а не наявний результат. Не вийде «трохи почекати», поки усе «розсмокчеться до кінця року». Перемогу ще треба здобути. Пророки на кшталт Арестовича можуть сплітати усе, що заманеться — така у них робота. Насправді ж, ще близько нічого не вирішено. І сценаріїв того, як може розвиватися ситуація, безліч. Як і варіантів можливого майбутнього нашої країни. І питання, коли проводити місцеві, парламентські та президентські вибори, одночасно чи не одночасно, щоб знову відхопити якнайбільше влади в країні (схоже, про це вже думають на печерських пагорбах), насправді зовсім не пріоритетне. Може статися так, що проблема виборів взагалі стане неактуальною за певних більш чи менш песимістичних варіантах розвитку подій.
Видатним стратегам з Банкової, які навіть маючи повну розкладку даних про напад від кращих розвідок світу, все ж збиралися «на шашлики», варто було б таки збагнути, що сьогодні певні натяки на якісь наші можливі перспективи — це лише натяки. І кілька десятків HIMARS все не вирішать, бо не здолають того масиву роботи, який потрібно зробити усім миром. Навіть звільнення Півдня України, включно з Кримом, ще не означатиме остаточної перемоги. Але і до цього звільнення ще стріляти і стріляти… Недобитий ворог знову намагатиметься взяти реванш, бо для нього, як і для нас, питання звучить однаково: «бути, чи не бути». Й недооцінювати цього ворога також не варто. Тим паче, коли йдеться про таких виродків зі стажем, із якими нам доводиться мати справу зараз.
Є три проблеми, які завжди шкодили та продовжують нині шкодити реалізації української мрії про створення незалежної сильної держави: корупція, зрадники та внутрішньовидова конкуренція політиків, а точніше — безоглядна боротьба за владу. Без усунення цих патологій нам ніколи не вдасться вирватися із замкненого кола й стати самодостатніми. Ми завжди будемо змушені зважати на обставини, прислухатися до когось, враховувати чиїсь інтереси і ходити з простягнутою рукою, випрошуючи то кредити, то HIMARS, то патрони до автоматів. Саме корупція була головним чинником знищення нашого війська. Завдяки їй ми досі не маємо власного патронного заводу (той, що був, лишився у окупованому Луганську), наші ракетні програми було заморожено. Що ж, зате ми встигли побудувати ледь не ідеальні дороги.
Зрада, яка завжди допомагала ворогу перемагати українців, і цього разу грає на його боці. Вона є причиною розмінування Чонгару і швидкого захоплення Півдня. На її рахунку трагедія Маріуполя та тисяч його захисників. Вона дає підґрунтя для щоденних ракетних ударів по мирних містах країни. Але навіть сьогодні, попри гучні викриття, боротьба із цим огидним явищем та процес очищення від зрадників, як і боротьба з корупцією, не є в пріоритеті, а рішення відзначаються показовою вибірковістю — зважаючи на політичну кон’юнктуру, чиїсь приватні інтереси, чиїсь домовленості або плани…
Читайте також: Гордіїв вузол
Ходять різні чутки про те, хто, кого і як приводив до тями в перші години й дні війни, та завдяки чому вдалося зламати плани ворога. Колись, можливо, ми й дізнаємось усю правду про це. Проте наразі важливий все ж сам факт того, що влада, політики, суспільство, так чи інакше змогли себе взяти в руки, відкинути зайве і зайнятися основним, чим повинні займатися в таких випадках — обороною країни. Це тривало недовго і сьогодні темп з різних причин втрачено. І це вкрай небезпечно. Все, що повинно цікавити країну, доки існує загроза з північного-сходу — це питання виживання та перемоги. Планувати майбутнє будемо згодом — це вельми цікаве заняття, проте зараз воно не на часі. Спочатку його треба відстояти, чи й здобути. І найкраще робити це, коли ти впевнений у своїх силах та маєш хоч якийсь запас міцності.
Те, що ми віримо в перемогу — це дуже добре. Добре, що наші союзники, які нам дають зброю, також вірять у нашу перемогу. Добре, що в українців пробудився їхній лицарський дух і вони вкотре підтверджують, що є добрими вояками. Добре, що хоча б у такий спосіб, але відбувається складний процес національної самоідентифікації. Добре, що суспільство єдине, як ніколи, у своєму прагненні не лише вижити, а й перемогти і відвоювати своє. Але давайте все-таки не відволікатись від процесу, поки не довели його до переможного закінчення. Бо не судять лише переможців, з рештою обходяться інакше. І це стосується передусім представників влади, на чиї плечі сьогодні звалилась ця важка ноша (хочеться вірити, що посильна).
Все, що вам потрібно, шановні, ви обов’язково отримаєте. Своє визнання, владу на роки й можливо навіть надприбутки. Але після перемоги. І якщо ця перемога буде безумовна. Якщо заслужите. Тому працюйте на неї жертовно і не займайтесь дурницями на кшталт інтриг, закулісних перемовин, позбавлення громадянства, чи пошуку «відьом» серед опонентів. Згодом, коли все закінчиться, можна буде продовжити ваші улюблені ігрища, хоча є великий сумнів, що це вдасться. Українці все-таки змінились й ви не могли цього не помітити. Вони, схоже, надійно вакциновані не лише від «русского мира», але й від всіляких хворобливих постсовкових пережитків. В будь-якому разі, сьогодні у вас ще є прекрасна нагода записати свої імена в історію своєї країни золотими літерами. А у всіх нас є ще й унікальна можливість не лише вижити, а й фактично перезапустити розвиток нашої держави, базуючись вже на нових цінностях, справедливих правилах і за виправленим сценарієм. Доля не часто підкидає таку нагоду і її точно не варто втрачати. Схаменіться! І подумайте.