Після врочистого святкування в Росії 70-го ювілею перемоги Червоної армії над Вермахтом у вирішальній битві Другої світової – Сталінградській – та початку корінного перелому у війні на Східному фронті на користь Радянського Союзу Україна має всі шанси на два роки зануритися в епопею офіційних і неофіційних церемоній відзначення ювілейних дат звільнення від німецько-фашистських загарбників окремих міст, містечок, селищ і сіл, а також загального святкування Дня визволення (28 жовтня 1944 року).
Традиція масштабних коммеморацій такого роду, що склалась за СРСР, не має ані сучасних, ані історичних аналогів у інших країнах. Ніде у світі Другу світову (в радянській інтерпретації «Вєлікую Отєчєствєнную») не вшановують так, як на пострадянському просторі. З одного боку, це можна пояснювати характером та масштабами її ведення на Сході й, зокрема, в Україні, а з другого – наслідком глибоко вкоріненого міфу ВВВ, що відіграв і відіграє надалі для імперських амбіцій Кремля легітимізувальну роль. У нашому вимірі такі практики репрезентації минулого, що досі залишаються важливою частиною публічного простору, заважають успішному подаланню спадку совка й відверто грають проти незалежності держави. Скажімо, за весь 21 рік самостійного існування України Харків, дата «визволення» якого припадає на 23 серпня, як і багато інших східноукраїнських міст, практично не відзначали 24 серпня як національного свята. Водночас «визвольна» коммеморативна традиція тією чи тією мірою характерна і для інших регіонів України, зокрема й західних.
За підрахунками радянських істориків, Червона армія у 1943–1945 роках «визволила» 727 міст у Радянському Союзі, 484 – в дев’яти країнах Центрально-Східної Європи (Польщі, Румунії, Угорщині, Чехословаччині, Німеччині, Болгарії, Югославії, Албанії, Австрії), а також у двох східноазійських країнах – Китаї та Кореї. Однак ніде, окрім пострадянського простору (та ще Албанії і Кореї), ці дати бойового календаря Червоної армії не розглядають як щось епохальне в історії країни, як такі, що саме після них розпочалося справді мирне й цивілізоване життя. Одним словом, заміна Бухенвальда чи Освенцима на табори ГУЛАГу не означала для країн Центрально-Східної Європи принципової зміни в плані набуття певних людських прав і свобод. Яким же чином вояки Червоної армії, позбавлені останніх, могли нести комусь якесь «визволення»? Тим більше що РСЧА була таким самим злочинним інститутом радянського тоталітарного режиму, як і Вермахт – гітлерівського Третього Рейху.
Читайте також: Криваво-червона армія
Зрештою, це питання термінології. Якщо збройні сили демократичних США, Великої Британії та Франції наприкінці війни окупували Західну Німеччину, то Радянський Союз, держава тоталітарна, таки «визволив» її східну частину разом із Берліном. Коли навіть російська царська армія у 1813–1814 роках здійснювала закордонні походи в Європу під час наполеонівських війн, то сталінський СРСР – «визволяв» країни від коричневої чуми в роки Другої світової. Чому тут дивуватись? Адже, згідно з лєнінсько-марксистською ідеологією, в разі успішної реалізації ідеї світової комуністичної революції така доля чекала й на решту людства.
Тиждень вирішив розглянути феномен радянського «визволення» України в 1943–1944 роках і визначити, чим воно було насправді для її населення. Досі як у публічному, так і в науковому дискурсі в нас спостерігається виразне «роздвоєння особистості». Якщо в 1917–1920 роках Україну окуповують жорстокі й підступні війська більшовицької Росії, які грабують, палять, розстрілюють, реквізують тощо, то в 1943–1944-му вони раптом перевтілюються в добрих, усміхнених, хоробрих і відчайдушних воїнів-миротворців, які звільняють українців від потворного фашистського режиму, словом, стають «НАШИМИ». Зненацька радянський режим, що організував у 1930-х роках штучний Голодомор-геноцид і проводив масові репресії, зокрема й на національному ґрунті, стає мало не рідним і близьким.
Тиждень уже писав про те, що комуністичний період в історії України, коли вона входила до російсько-радянської імперії, був часом окупації, і що будь-які спроби його легітимізації принципово не змінюють цього визначення (див. Тиждень, № 46/2012). Концепт «визволення», що був нав’язаний українцям, як і іншим народам СРСР, у процесі конструювання глобального міфу «Вєлікой Отєчєствєнной» мав якраз на меті легітимізувати радянський режим в очах населення (граючи на бінарному протиставленні «наші – німці»), закріпити його й остаточно зцементувати штучну спільноту під назвою «радянський народ». «Визволення» 1943–1944 років у нашому випадку стало такою собі другою «українізацією» 1920-х, засобом укорінення режиму й набуття ним рис «свого» в очах населення.
Читайте також: Парадокс «освобождения»
Як з'ясовував Тиждень цього разу, криза лояльності українців до сталінського режиму, яка масштабно проявилася на початковому етапі німецько-радянської війни під час поспішного відступу Червоної армії під натиском Вермахту, призвела до того, що понад 90% населення довоєнної УРСР залишилося на окупованій нацистами території. Зірвані мобілізаційні кампанії не тільки в Західній Україні, а й у багатьох східних регіонах (зокрема, Сталінській та Харківській областях) свідчили про те, що українці основною своєю масою не хотіли воювати за радянську владу, котру не сприймали як свою ані до війни, ані під час неї, ані в перші роки опісля, пам’ятаючи про масові більшовицькі злочини. Такою, врешті-решт, для них не стала й «нова Європа» Адольфа Гітлера, будована на терорі, репресіях і расовій теорії. Виявом цієї нелояльності до двох режимів стало розгортання в роки війни в Україні повстанського руху, очолюваного ОУН (див. Тиждень, № 41/2012).
Утім, для певної частини українського суспільства після жахіть нацистського «нового порядку» радянська влада, що поверталася, бачилася меншим злом. По-перше, населення прагнуло позбутися расового приниження, що його відчувало в умовах німецької окупації, по-друге, сподівалося на певне переформатування самого комуністичного режиму, його лібералізацію (чого не відбулося), а по-третє, повернення до мирного життя, з яким асоціювався СРСР. Попри вияви радості та оптимізму серед певних категорій населення, основна його маса була насамперед перейнята власним виживанням в умовах війни і не мислила категоріями державного престижу чи військової слави (див. стор. 42). Тим паче що більшість остерігалася помсти з боку сталінського режиму за «зраду» 1941 року. Селяни очікували реставрації колгоспної системи, партійні діячі, інтелігенція та радянські військовополонені, які залишилися на окупованій території, – репресій. Деякі розглядали повернення червоних як просту зміну окупанта. Однак, відчуваючи тяжку кривду з боку німців, багато хто прагнув помститись їм у лавах Червоної армії.
Читайте також: Між молотом і ковадлом
Для сталінського режиму процес «визволення» був не тільки засобом легітимізації своєї влади над повторно захопленою під час боїв із Вермахтом територією України. Це був також час кривавої розплати за нелояльність українців. Окрім класичних репресій і терору проти осіб, які співпрацювали чи бодай контактували з нацистами, в умовах воєнного часу новим засобом відплати стали радянські мобілізаційні кампанії, що були в багатьох випадках формою посмертної реабілітації людей, які залишилися на окупованій території і мали «спокутувати провину перед Батьківщиною власною кров’ю». Особливості радянського воєнного мистецтва, коли перемоги здобували не якістю, а кількістю й людське життя нічого не важило, передбачали «чудову» тактику, що була широко апробована в 1943–1944 роках на багатьох вихідцях із України, яких нерідко в якості гарматного м’яса після призову без належного озброєння, обмундирування та вишколу кидали в найгарячіші точки фронту на вірну загибель, особливо під час битви за Дніпро восени 1943-го. Хоча це аж ніяк не заперечує особистого й колективного внеску українців-червоноармійців у боротьбу проти нацизму.
Читайте також: Визволені на війну
Чи були радянські мобілізації цілеспрямованою репресивною акцією? На жаль, офіційних документів, які прямо про це свідчили б, немає, як, зрештою, відсутні ключові накази щодо Голодомору, однак свідчення очевидців і документи нижчого рівня говорять про те, що вони розглядалися як своєрідна форма відплати «зрадливим українцям».
Україні потрібно позбутися міфів щодо радянського «визволення» 1943–1944 років, які заважають подолати постколоніальний та постгеноцидний синдром і стати на шлях розбудови повноцінної національної держави із власною ідентичністю.