У найрозвиненіших країнах світу, особливо тих, де висока концентрація активів у руках одного власника супроводжувала сам процес індустріалізації, формування антимонопольної політики відбувалося під тиском громадськості, яка вимагала захисту споживачів від свавілля монополістів, обмеження їхньої діяльності.
Батьківщиною антимонопольного законодавства стали США, де воно з’явилося ще наприкінці ХІХ століття, а також Канада та Австралія, які наслідували американську модель. У подальшому її впровадили в країнах Латинської Америки (наприклад, Аргентині) та Азії (насамперед Японії). На противагу їй постає європейська модель антимонопольного законодавства, що сформувалася вже після Другої світової війни. Це було пов’язано, з одного боку, з порівняно незначною часткою монополізації таких висококонкурентних економік із домінуванням середнього та малого бізнесу, як британська чи французька, а з іншого – з тісною взаємодією великого бізнесу та держави в Німеччині імперської та нацистської доби.
Читайте також: Рай для олігархів. В Україні панують ідеальні можливості для процвітання монополій
Американська модель виходить із принципу шкідливості всіх монополій і передбачає широкий арсенал засобів впливу, як-от зменшення прибутків за рахунок високих податків, встановлення контролю над цінами, запровадження держуправління на ключових монополіях, а також постійна так звана антитрестівська політика, яку провадять спеціальні державні органи: антитрестівський відділ Міністерства юстиції (який має право ініціювати судові справи проти порушників) та Федеральна торгова комісія. Крім заперечення практики горизонтальних злиттів часто опротестовувались і вертикальні злиття (приміром, між автомобілебудівною компанією та концерном з виробництва покришок).
Причому особливо прискіпливі законодавство та згадані антимонопольні органи до злиттів у галузях, що випускають одноріднішу продукцію, а також тих, де раніше було доведено існування змов між різними групами підприємців з метою монополізації ринку та ціноутворення. Так само жорсткішим є ставлення до горизонтальних злиттів різних однотипних підприємств, аніж до вертикальної інтеграції в межах одного виробничого циклу. Навпаки, поблажливішим – до концентрації активів у новітніх галузях, пов’язаних з упровадженням дорогих інновацій, які стимулюють якісний розвиток економіки країни і в яких монополізм часто є наслідком молодості тієї чи іншої сфери.
Антимонопольне законодавство європейських країн ліберальніше, монополія розглядається як така, що лише потенційно створює можливість для дій, котрі суперечать інтересам суспільства. Відтак воно передбачає насамперед регулювання діяльності монополій, щоб за можливості уникнути цього, і водночас часто не поширюється на націоналізовані підприємства, сільське та лісове господарство, видобуток вугілля, зв’язок, страхування тощо.
Наприклад, у британському законодавстві монополією вважається ситуація, коли компанія чи група компаній здійснює на ринку 25% поставок або закупівель. Згідно з «Актом про конкуренцію», антиконкурентними є дії, що мають на меті чи можуть мати своїм наслідком обмеження, спотворення конкуренції або запобігання їй. Проте на одних ринках певні дії кваліфікуються як такі, що прийнятні з погляду конкуренції, тоді як на інших вони неприйнятні.
Читайте також: Олігархічна система гальмує розвиток країни
Протягом останніх десятиліть можливості для утворення монополій шляхом злиттів і поглинань у європейських країнах були досить обмежені. У випадку ж індивідуального нарощування монополістичного капіталу перевага віддавалася посиленню антимонопольного регулювання, діючи за принципом: покарання настає не за концентрацію, а за зловживання, як-от безпідставне підвищення цін, відмова в продажу ресурсів тощо.
Совкова травма
Проте у випадку європейських держав проблема монополізму, причому олігархічного, ніколи не стояла так гостро, як вона постала у пострадянській Україні й інших країнах колишнього СРСР із російсько-совковою люмпенсько-олігархічною цивілізаційною моделлю.
Російська імперія сторіччя тому була державою запізнілої модернізації з надвисокою концентрацією в основних галузях економіки та відсутністю антимонопольного регулювання. Однак у радянський час ідея монополізації (часто до абсурду штучної та навіть примусової) стала де-факто офіційною політикою, метою якої було остаточно знищити залишки приватної власності, індивідуальної ініціативи та перетворити суспільство на люмпенізовану масу, ладну бездумно й покірно виконувати накази керівництва, по-суті, загальнодержавної монополістичної корпорації, що призначала своїх управлінців різного рівня.
У російському суспільстві відповідна модель знайшла відгук у докапіталістичних азійсько-ординських деспотичних традиціях, коли вся власність
(і навіть життя) належала царю, який міг її відібрати або «пожалувати» будь-якому своєму холопові (незалежно від його соціального статусу), не пояснюючи причин безчинств нічим, окрім власної волі. Українському ж, у якому такої традиції ніколи не існувало, а натомість жила пам’ять про дрібну приватну власність і виборність влади, монополістична олігархічно-люмпенська модель була нав’язана насильно, а опір селян-власників у 1918-му – на початку 1920-х і 1930–1933 роках придушувався зброєю та штучним голодом.
Відтак незалежність Україна здобула в умовах тотальної монополізації російсько-радянською державою всіх галузей економіки, інстинкт власника (природний для нашого народу) був атрофований або загнаний глибоко у підсвідомість, наші співвітчизники мали нав’язаний психологічний комплекс цурання приватної ініціативи. Тож подолати сприйняття монополізму як норми життя не вдалося.
При цьому українські олігархічні монополії, які з’явилися згодом, так і не стали приватними в західному європейсько-американському сенсі, а залишалися володінням тих, хто отримував (або купував) на те згоду тієї чи іншої влади. Ціною, яку сплачує за це наше суспільство, є не лише економічне відставання, спричинене об’єктивним небажанням монополістів підвищувати ефективність активів, адже в умовах перманентного переділу власності вони можуть втратити їх зі зміною влади, а й неспроможність реально впливати на керівництво, оскільки для змагальної демократії немає соціально-економічних передумов у вигляді конкурентного бізнес-середовища.
Орієнтири для України
В українських реаліях демонополізації економіки, а відтак і позбавленню фундаменту олігархії можуть посприяти лише широкий комплекс заходів та наявність політичної волі й суспільної підтримки для їх упровадження. Серед них Тиждень пропонує план дій, покликаний забезпечити демонополізацію економіки та знищити основи для постійного відтворення олігархічно-люмпенської моделі суспільних відносин.
Протягом першого року для того, щоб унеможливити зосередження активів із використанням офшорних компаній, ввести в антимонопольне законодавство норму про обов’язкову ідентифікацію кінцевого власника як фізичної особи/осіб у всіх галузях. Наступний крок – аналіз ринків (у разі потреби із залученням іноземних фірм) для визначення реальної ситуації щодо рівня монополізації того чи іншого ринку в загальнонаціональному/регіональному/місцевому масштабі.
Протягом наступного року подрібненню мають підлягати усі монополії (за винятком природних) включно з тими, що становлять низку формально незалежних компаній, зареєстрованих за кордоном. Ті з них, що не виконають відповідної законодавчої норми, протягом третього року реалізації програми демонополізації повинні бути націоналізовані (з компенсацією) та повторно продані справді різним власникам із дотриманням норми приватизаційного конкурсу про заборону концентрації новостворених підприємств одним господарем.
Усі базові активи (наприклад, газогони, водопроводи, лінії електропередачі, зв’язку тощо) природних монополій мають перебувати у державній/комунальній власності з бажаним акціонуванням серед міноритарних інвесторів-резидентів, а отримані в такий спосіб кошти повинні спрямовуватися на модернізацію відповідних мереж.
При цьому має бути забезпечено рівний доступ до використання згаданих активів природних монополій усіх національних операторів на умовах та в обсягах, що не створюють загроз безпеці та стабільності постачання та не дискримінують інших учасників ринку. Розподіл прав на їх використання мусить відбуватися за прозорою та конкурентною процедурою.
Водночас у низці галузей української промисловості проблемою є специфіка монополій, успадкованих від радянських часів: деякі з них часто не підлягають подрібненню, оскільки будувалися як єдиний завод чи технологічний комплекс, що не може бути розподілений на окремі частини без повного руйнування. Тому поділ наявних монополій треба поєднувати з іншим процесом – стимулюванням створення у відповідних галузях/регіонах нових підприємств, які конкурують із монополістами (аж до будівництва коштом держави з подальшим акціонуванням/продажем справді приватним інвесторам, які не пов’язані з монополістами на відповідному ринку).
Нарешті, необхідно розширити доступ до нині монополізованих галузей крім природних монополій іноземним компаніям, які будуть зацікавлені в підвищенні рівня конкуренції на відповідних ринках. Адже в низці секторів вагомими бар’єрами для виходу на ринок є передусім значна фондомісткість та обмеженість відповідних ресурсів у вітчизняного середнього бізнесу, не кажучи вже про малий.
Для цього ж, своєю чергою, слід спростити зайві процедури ведення бізнесу, гарантувати безпеку підприємницької діяльності, подолати корупцію та забезпечити реально незаангажованого арбітра у вигляді ефективних правоохоронної та судової систем. Цим питанням будуть присвячені матеріали наступних номерів Тижня.