Наприкінці червня контрольована державою бразильська нафтова компанія Petrobras оголосила про плани інвестувати $44 млрд у «підсольові» нафтові родовища в прибережних водах країни, запаси яких сягають щонайменше 50 млрд барелів і є одним з найбільших нафтових родовищ, знайдених за останні тридцять років.
Добування нафти з такого надзвичайно глибокого місця може стати фантастичним технологічним досягненням – даниною тому як сьогодні ми можемо добувати ресурси в найекстремальніших умовах. Будь то глибоководне буріння нафти чи гідророзрив – обмежень більше немає. І це вражає. Але це також має і турбувати. Люди стали такими розумними, що здавалося б без будь-яких обмежень можуть вичавити з природних систем нашої планети те, що їм треба. Втім це не завжди суміщається з нашою здатністю контролювати наслідки наших досягнень або жити відповідно до наших засобів. Гірше того, успіх дає нам спокусу перебільшувати нашу здатність вирішувати світові проблеми, вважаючи, що якщо нам дійсно потрібно буде, ми зможемо це зробити. Ми віримо, що наша винахідливість хоч часом і викликає певні проблеми, але вона ж нам і допоможе у разі чого їх вирішити. Втім реальність все більше свідчить про зворотне. З того часу як у 1988 року ООН створила Міжурядову групу експертів зі зміни клімату (МГЕЗК), інвестування в технології, які могли б протистояти глобальному потеплінню, було надто малим порівняно з витратами на технології, які сприяють розширенню споживання енергії, і відповідно, збільшенню викидів.
Інвестування в дослідження поглинання вуглецю як правило вимірюється десятками мільйонів доларів, іноді кількома сотнями мільйонів. Сполучені Штати, наприклад, на дослідження зв’язування та утилізації вуглецю витрачають $1млрд. У Британії уряд виділяє майже £1 млрд на технології зі зв’язування та зберігання вуглецю (коли вуглець з електростанцій зріджується та зберігається у виснажених нафтових родовищах у Північному морі). Але якими б великими ці суми не здавались, вони несуттєві порівняно з тим, що йде на видобуток нафти та газу за такими планами як у Petrobras, не кажучи вже про прогнози економічної дослідницької компанії IHS Global Insight, що між 2010 та 2035 роками капітальні вкладення у сланцевий газ становитимуть $ 1,9 трлн.
Чому ж незважаючи на наукові докази довгострокових катастрофічних наслідків, які матиме подальший розвиток вуглецевої економіки, ми все ще розробляємо плани створити майбутнє, яке буде ще більш залежним від викопних видів палива?
Безумовно найважливішою причиною є підтримання існуючої економічної моделі, заснованої на зростанні через невпинне споживання, котре ми просуваємо, активно заохочуючи тих, хто видобуває та використовує вуглецеві енергетичні ресурси.
Що ми можемо з цим зробити?
Перш за все нам треба припинити працювати лише на наші технологічні можливості або думати, що модні економічні інструменти зможуть нам допомогти. Замість цього треба зосередити зусилля на розробці інституціонального потенціалу.
Треба вимагати, щоб наука спрямовувалась на благо людей, допомагаючи урядам приймати більш обґрунтовані рішення, а не тільки сприяючи розвитку нових технологій. У той же час нам потрібно зробити наші уряди достатньо сильними для того, щоб перенаправляти людську винахідливість, впроваджуючи такі механізми як суворі процедури ліцензування, котрі уповільнять швидкість використання виснажуючи ресурси технологій. Тут йдеться в першу чергу про сильні докази того, що нова технологія не завдасть незворотних збитків ресурсам чи довкіллю. Таким чином ми убезпечимось від повторення таких стихійних лих як, наприклад, розлив нафти на Deepwater Horizon компанії BP.
Нам треба також скасувати субсидії на розробку викопних видів палива особливо у розвинених країнах. Відповідно до даних відділення Міжнародного інституту сталого розвитку «Глобальна ініціатива з субсидій» субсидії на викопне паливо по всьому світу загалом складають $600 млрд на рік, $100 млрд з яких надаються безпосередньо виробникам.
Але як ми можемо все це зробити в умовах таких корисливих та потужних інтересів, які існують в нафтовому та газовому секторах? Енергія, так само як і банківські послуги колись має стати «суспільною зручністю». Крок до більш жорсткого регулювання дозволив би розвинути інституційні можливості, які вказуватимуть напрямок для просування досліджень та інвестицій. Це не означатиме відмову ні від бізнесу, ні від технологій. Дослідження є життєво необхідним для розробки джерел енергії, які потрібні світу, а особливо країнам, що розвиваються. Правила ж, які стримують розвиток видобувних технологій можуть стати каталізатором для інших нових технологій, що дозволять нам жити в межах наявних ресурсів та засобів довкілля.
Найголовніше це те, що ми не повинні вважати, що технологія дасть нам відповідь. Вона може її дати, а може і ні. Як це зараз добре видно в США на прикладі гідророзриву, якщо стимули залишатимуться такими як вони є на сьогодні, то стимули для компаній шукати нові джерела вуглецевого палива будуть занадто великими.
Ми повинні покласти край залежності від ринкових сил, які спонукають до пошуку нових джерел викопного палива. Інакше замість розробки інституційних сил, які дозволять людству уникнути катастрофічних результатів, ми зіткнемося з компаніями, які здійснюватимуть такі навіжені проекти як видобуток енергії на астероїдах.
Технологічно такий подвиг був би вражаючим. Але відповідь на виклики 21-го століття вимагає дій на Землі, а не в космосі.
© 2012 The New York Times. All rights reserved
Про автора: Чандран Неїр, засновник та виконавчий директор азійського мозкового центру GlobalInstituteForTomorrowта автор книги «Економіка споживання: Роль Азії в переформатуванні капіталізму та порятунку планети»