Знімати головою

Олександр Ляпін належи­­ть до вузького прошар­­ку мит­­ців-інтелектуалів, які змогли піднятися над бажанням власного визнання та взя­­тися за рутинну, копітку справу виховання художників із фотоапаратами і без них, а також просування новачків у світ мистецтва. При цьому він ні на хвилину не зупиняється у власній творчості – з успіхом малює та знімає. Зустрівши Тиждень у своїй майстерні, пан Ляпін перервав роботу над картиною на користь розмови про фотографію. Утім, про мистецтво ми теж не забули. 

КІЧ І ЕКЛЕКТИКА

В Україні критично мала кіль­­кість творчих людей. У 1930-ті роки фізично знищили практично всіх мислячих художників, взагалі пасіонарних особистостей та цілковито пере­­рвали інтелектуальну традицію. Так якісно попрацювали, що й концептуальне мистецтво у нас з’явилося тільки в 1980-ті у Харкові, й документальна фотографія у цей самий період.

Більшість творчої української фотографії – це кіч. Найчастіше він органічний, тоб­­то люди цим займаються всерйоз. І тільки дуже малий відсоток є тих, хто використовує його як інструмент. Якщо говорити про регіональні особливості, більшість міст та регіонів зливаються в один невиразно-аматорський фон. Київської школи фотографії немає, тут суцільна еклектика, хіба що добре розвинене документальне фото. Південь України – м’яка, еротична фотографія. Харків породив у цій царині авангард, треш, який вирвався у світ. Більше й згадати нічого. Взагалі якоїсь єдиної об’єднаної української школи фотографії немає. Власне, діяльність Українсь­­кої фотографічної альтернати­­ви, ку­ди я входжу, і спрямована на те, щоб підняти фотографію до світового рівня, створити спіль­­ний майданчик як для аматорів, так і для професіоналів.

В Україні поступово починає з’являтися запит на художників із фотоапарата­­ми. Але інерція та нездатність вийти за поріг своїх кліше все ще стоять на заваді. До того ж у нас немає арт-ринку фотографії. Як­що картини ще хоч іноді купують, то продати світлину майже нереально. На вітчизняних теренах її просто не вміють бачити та розуміти. Плюс ніхто ж не вчив, що це прекрасний предмет для колекціонування. Більшість українських кураторів узагалі не цікавляться вітчизняною фотографією, зайвим доказом чого є факт, що на майже всіх нечисленних мистецьких бієнале вона якщо і є, то десь збоку.

Читайте також: Ню-інтерпретатор

Українська система осві­­ти абсолютно не вчить розуміти фотомистецтво. Не тіль­­ки в школах, навіть у художніх вишах і досі немає фотографічних факультетів. Я сам викладаю у фотомайстерні й знаю, як це, коли приходять до тебе на навчальний курс умовно 30 людей, які реально не знають нічого про те, чим хочуть займатися. Вони як мауглі, бо закінчили українську школу, в якій їм не дали потрібного мінімуму, і тепер доводиться надолужувати. 

Є мова – є національна культура. Тому використання чужої мови – це завжди дуже серйозна інтервенція чужої культури. Вербальний фактор один із найвизначальніших у мистецтві. Те, якою мовою мислить художник, має величезний вплив на візуальну картинку його творів. Візьмімо, наприклад, україномовного українського сюрреаліс­­та-художника Івана Марчука та російськомовного українського художника Арсена Савадова. У першого завжди образи, які трохи ніби плачуть, тонуть, натомість у другого – жорсткі, руйнівні. Українська мова – м’яка, обтічна, у ній немає жорстких інвектив та нічого агресивного, а російська – це «язик», різкість навіть у назві. Так само погляньте на італійське мистецтво, добре, теж м’яке, і порівняйте його із «суворим» німецьким. Усе це не означає, що українська мова не підходить для гострого соціального контексту. Просто коли український фотограф зніматиме люту «соціалку», то вона в нього буде інша.

ПРИХОВАНІ ЗМІСТИ

Останні ілюзії українсь­кого креативного класу роз­­бив Віктор Ющенко. Після того в Україні оселилися цілковита апатія, зневіра й тотальне бажання звідси втекти. На жаль, зараз їде вже третє покоління митців: пер­­ше подалося в 1990-ті, потім підросло друге й покинуло країну на початку 2000-х, тепер черга дійшла й до цього, що їде тепер. Єдина різниця між тими генераціями в тому, що зараз на Заході, куди багато художників і втекли, є повноцінний арт-ринок і можливості знайти кошти на реалізацію своїх творчих ідей. Особливо якщо ти вільно мислиш і твою душу рве від бажання щось роби­­ти. Чимало таких, які навіть зберігають українське громадянство, просто дістають дозвіл на проживання в іншій країні. Там для них є можливість вижити, тут – ні. Але при цьому вони залишаються українськими митцями.

Знімати варто не камерою, а головою. Немає абсолютно жодного значення, якої якості в тебе фотоапарат. Ти можеш фотографувати найпаршивішою «мильницею», можеш робити дуже складні за технологією знімки: ціанотипія, гуміарабік тощо, але все це саме по собі не має жодного значення, бо голов­­не, щоб була ідея бачення, а не просто повторення того, що хтось зробив до тебе. Таїнство світлини – то передусім таїнство самого фотографа. 

Одним із важливих трендів сучасної фотографії є використання чужих знімків. Митці на повну котушку вигрібають з інтернету якісь кадри з мільярда світлин, котрі щохвилини завантажуються в мережу. Такі образи без конкретного автора, створені масою людей, дуже часто експлуатуються в мистецтві, нерідко є джерелом нат­хнення. Також художники часто звертаються до історій «маленької людини», крізь призму якої тільки й можна побачити всі глобальні процеси. Митці вкотре намагаються довести цінність будь-якого людського життя.

Художник – це той, хто неодмінно досліджує світ через почуття, що формують певні образи, атмосферу. Власне, витвір мистецтва вирізняється тим, що в ньому є певні приховані сенси, які треба вміти читати. Тепер він має бути таким не тільки за формою, а й за інтелектуальним змістом, від розгадування якого глядач дістає справжнє задоволення. Як не крути, але художник – це певною мірою пророк, який бачить далі й глибше і намагається передати це за допомогою полотна чи світлини. І ті свої передбачення та відчуття дуже важко передати в конкретній формі. Більшості митців потрібен час для того, щоб розкрити та оволодіти власним талантом. Треба вміти розкопати здібності від звичайної життєвої зашореності та нагромаджень стереотипів, вміти спіймати момент і відчувати, де що діється, причини, суть цього явища тощо.

Обиватель вважає, що мистецтво має тільки тішити око та душу. От дивиться він на картину чи знімок – о, червоненьке із зелененьким добре поєднується, краплинка на листочку, квіточка з бджілкою, захід сонця гарненький. І все – він готовий повісити це собі на стіну. Але що таке краса? Для одних то вже згадувана квіточка, для інших, навпаки, батальна сцена. Усе залежить від особистого, суб’єктивного сприйняття прекрасного. Приміром, хтось вважає роботи Малевича витвором мистецтва, а хтось називає його ошуканцем, одні захоплюються Сальвадором Далі, а інші називають його роботи кітчем. З обивательського погляду Боб Михайлов (найвідоміший український фотограф. – Ред.) у своїй знаменитій серії «Історія захворювання» (показує життя безпритульних. – Ред.) смакує потворність, а якщо придивитися, то стає зрозуміло, що митець насправді розкрив цілу епоху в житті країни. Ці світлини від­ображають ставлення держави до людей як до бомжів. І обивателям не подобається споглядати такі фотографії, адже вони змушують думати.