Гібридна війна, яку проти України веде наш найближчий сусід, і невизначеність, скільки цей воєнний конфлікт триватиме, актуалізували питання про фахову психореабілітацію в доволі широкому контексті. Йдеться не лише про тих, хто боронить Україну на фронті, а й про їхні родини та ширше оточення, механізми повернення комбатантів до мирного життя. «Треба розуміти, що АТО не виправна колонія, де займаються перевихованням людей. Ті, хто це пройшов, мають право на повернення додому без ПТСР (посттравматичний стресовий розлад), і не треба казати, що у всіх без винятку учасників бойових дій такий розлад є. Він лише в певного відсотка тих, хто повернувся з фронтів», — розповідає Леся Інжиєвська, психотерапевт із Центру травмотерапії «Повернення» Української асоціації фахівців з подолання наслідків психотравмуючих подій. Повернення комбатантів до мирного життя — це спільна робота, у якій беруть участь як вони особисто, так і їхні родини та психологи.
Родина або група, яка її заміняє, є вагомим лікувальним фактором для потерпілої від психотравмувальних подій особи. Психологи і травмотерапевти зазначають, що в цьому контексті важливо зрозуміти й розрізняти, чим є психосоціальна адаптація і що таке професійна допомога психотерапевта. Якщо насправді йдеться про психотравму, то з нею має працювати фахівець, який знає відповідні методи. У згаданому випадку допомога надається лише індивідуально. Психосоціальна адаптація включає в себе, зокрема, трудотерапію, арт-терапію тощо. Окрім індивідуального консультування можуть бути групові практики взаємодопомоги, фокус-групи тощо. Якщо говоримо про роботу з родиною, то є такі інструменти, які дають змогу працювати з нею як із цілісною одиницею.
Читайте також: Зеленопілля. Спогад офіцера
«Якщо на початку війни йшлося суто про бійців, то нині актуальним питанням є родини. Після кожної хвилі демобілізації до нас надходять нові звернення. Поки що йдеться не про насильство, а про непорозуміння в сім’ї. Жінки кажуть, що їхні чоловіки повернулися з АТО, але стали «не такими», — розповідає психолог Катерина Проноза, член Української асоціації фахівців із подолання наслідків психотравмуючих подій. І констатує: якщо в сім’ї непорозуміння й конфлікти були до війни, то після повернення з фронту ситуація не стає кращою, а, навпаки, погіршується. На перший план у пари виходить питання міжособистісних стосунків і довіри, можливість зберегти вже створену сім’ю, поліпшити мікроклімат.
«У нас люди зроду не ходили парами до психолога. Ледь-ледь почали відвідувати по одному. Сімейний психотерапевт до останнього часу був професією незатребуваною», — додає психотерапевт Оксана Хмельницька, координатор із роботи з сім’ями Центру травмотерапії «Повернення». Ситуації, коли чоловік зібрав рюкзак і, не сказавши ані слова рідним, подався на війну, викликають образу, несприйняття, недовіру. «Були випадки, коли бійці, які лежали в шпиталях після поранення, не телефонували ані дружинам, ані своїм батькам», — розповідає Катерина Проноза. Вона пояснює, що таким чином спрацьовує своєрідний психологічний захисний механізм, коли ті, хто пішов воювати, не хотіли травмувати своїм рішенням членів власних сімей. Коли ж чоловік чи син пішов воювати і його серйозно поранено, рідні в розпачі. Вони не знають, що робити. Буває й так, що коли подружжя одне одного довго не бачило й той, хто воював, потребував підтримки, то стосунки ставали кращими. Але це не закономірність.
Є специфічний тип сімей, що створені під час війни. Це подружжя волонтерів і бійців, стосунки, які виникли на фронті, в екстремальній ситуації. Коли така пара, за словами травмотерапевтів, повертається до мирного життя з його сірими буднями, які не всі звичайні сім’ї витримують, виникає криза. До того ж вони схильні замикатися в собі. Якщо люди розходяться, тоді в них узагалі нічого не лишається. «Коли порівнювати вояків ЗСУ та добровольців, яких доводилося консультувати, то в других відчувався вплив хаосу, котрий вони пережили, зокрема на початку війни. На мою думку, їхній досвід значно травматичніший. Армійська структура, попри всю свою недолугість, хоч якось зберігає упорядковану структуру в голові солдатів. Саме тому в нашому контексті хоч поволі, але маємо прямувати до професіоналізації армії», — розповідає Оксана Хмельницька.
Читайте також: Спецпризначенець: «У травні 2014-го ми стримували бойовиків п’ять днів у ДАП до підходу армії»
Одним із найбільших страхів у родинах учасників бойових дій є їхній можливий алкоголізм. Жінки й батьки б’ють на сполох майже моментально, мовляв, «чоловік два дні як повернувся з АТО і весь цей час увечері п’є зі своїми друзями», тому його вже треба диспансеризувати. «Повернення комбатанта до мирного життя — це процес, а не справа одного дня. Тому всі наполягання на тому, щоб людина, яка щойно зняла із себе камуфляж, одразу йшла на роботу, не завжди здорові за своєю суттю», — констатує Оксана Хмельницька. І додає, що в психологічній травмотерапевтичній практиці Бундесверу трудотерапія посідає третє місце. «Спочатку ті, хто повернувся з бойових завдань, три місяці проводять зі своєю родиною, тобто в середовищі, яке психологічно стабілізує. Далі сім’ї збирають разом і розповідають, які відхилення можуть бути й куди звертатися, якщо вони є. Трудотерапія — це вже третій етап», — зазначає психолог. Можливість працевлаштування учасників бойових дій стає актуальною через певний час по поверненні з фронту, бо безпосередньо стосується знаходження комбатантами себе в мирному житті, їхньої самореалізації та забезпечення гідного життя. Якщо в низці західних країн діють державні програми, які допомагають таким особам або розпочати бізнес, або здобути освіту, то в Україні цього немає.
Специфічною за своєю суттю є робота з родинами загиблих на війні. Психологи кажуть, що це та група, яка насправді потребує глибокої психологічної допомоги й підтримки, фахівців, які вміють працювати з горем. «Коли ми порівнюємо сім’ї загиблих із сім’ями військовослужбовців, які переживають невизначеність, то негайно починати працювати треба саме з першими. В Ізраїлі, Чехії, Словаччині є відповідні служби, які повідомляють рідним про загибель вояка. Всі вони весь час перебувають у процесі навчання, зокрема вчаться проводити особистісну психотерапію. Дуже шкода, що в нас немає такої служби. Повідомляти про загибель — це не волонтерська справа», — зазначає Катерина Проноза. На відміну від сімей поранених у сімей загиблих більше часу, який вони можуть приділити самим собі, довшій терапії. Головне, щоб уникання проблеми не стало на заваді цьому процесу.
Діти — окрема категорія, одна з найвразливіших верств населення, яка також потребує психологічної допомоги й супроводу. Травмотерапевти зазначають, що йдеться не лише про тих, хто безпосередньо перебуває в зоні АТО, а й про внутрішньо переміщених осіб. Діти бійців — інша категорія, вони по-різному реагують на те, що відбувається. Є серед них ті, у кого виникають психосоматичні розлади внаслідок переживання за батька чи матір.
Читайте також: Подвиг батальйону «Донбас»
Оксана Хмельницька зазначає, що американці гостро зіткнулися з ПТСР після війни у В’єтнамі, після чого стали розробляти схему, як і в якій послідовності потрібно діяти в кризових психологічних станах, зокрема які види допомоги необхідні людям, які є техніки психологічного відновлення. На основі здобутого досвіду американський International Medical Corps розробив стандарти медико-соціальної реабілітації та допомоги в кризових психологічних ситуаціях. Цими методиками українські фахівці послуговуються від Революції гідності, бо не стали чекати, доки за це візьметься держава.
За словами психологів, із якими поспілкувався Тиждень, на сьогодні ухвалені МОЗ стандарти скальковані з австралійських. Власне, це дороговказ, що потрібно робити в психологічній кризовій ситуації незалежно від того, виникла вона на війні чи деінде. Він передбачає кілька рівнів. Перший — надання соціогуманітарної допомоги зі збереженням людської гідності. Другий — робота з громадою, створення нормальних умов для реабілітації для дітей. Громада, яка так чи інакше дотична до війни, задля вирішення своїх проблем має брати участь у тому, що відбувається навколо, зокрема в соціореабілітаційній роботі.
Навіть найкращі та найсучасніші протоколи не завжди автоматично тягнуть за собою осучаснення практик. «Головна мета будь-якої реабілітації — не допустити інвалідизації особи», — каже доктор медичних наук, лікар-реабілітолог Всеволод Стеблюк. І додає, що нині, попри обов’язковість проходження психореабілітації всіма військовослужбовцями, їм це зробити не так вже й легко. «Біда в тому, що закон, який містить норму про обов’язковість психореабілітації військових, є, а от підзаконних актів до нього немає. Кабмін не визначив, чиїм коштом відправляти на реабілітацію. Найлегше її пройти демобілізованим. Тим, хто перебуває на службі, для цього треба брати відпустку. Раніше для військовослужбовців передбачалася додаткова відпустка до 15 діб, яку можна було використати для лікування. Зараз її скасовано», — розповідає медик. Таким чином, психологічну реабілітацію проходять або після стаціонару, госпіталю, скажімо, або під час відпустки, яку доводиться брати задля цього. Ще один проблемний момент — ті, хто проходить реабілітацію в закладах санаторного типу, не можуть брати із собою своїх рідних, бо вже досить давно скасовано пільги для членів сімей військовослужбовців на санаторно-курортне лікування.
Специфічним із погляду суспільного сприйняття тих, хто захищав і захищає Україну на фронтах Донбасу, є питання героїзації. Психологи констатують, що, на жаль, не всі українці готові сприймати своїх вояків як героїв, дякувати їм за зроблене. Так само як і бути інклюзивними, не викидати поза свої рамки осіб із підвищеними потребами, як-от, скажімо, тих, хто втратив кінцівки. «Згідно з європейськими стандартами є люди з підвищеними потребами, а не інваліди. Щоб це усвідомити, потрібні зміна суспільного ставлення, готовність суспільства приймати таких людей. Доступний простір — це також питання суспільства, від якого залежать і пандуси в будівлях, і спеціально обладнаний транспорт», — зазначає Леся Інжиєвська.