Тиждень продовжує серію публікацій про знакові постаті української історії, котрі, опинившись у лещатах державно-репресивної комуністичної системи, постали перед життєвим вибором. Цього разу розповідь про генерала Юрія Тютюнника, який у роки бурхливої революційної боротьби став символом незламності, але, потрапивши до ДПУ, не витримав тиску і погодився на співпрацю з більшовицькими каральними органами.
Читайте також: Два банти Хвильового
У той час як життя і діяльність Юрія Тютюнника в революційні роки висвітлені достатньо повно, передовсім завдячуючи його власним спогадам, що побачили світ у Західній Україні, період 1920–1930-х років у біографії генерала є суцільною «білою плямою». Архів Тютюнника вивезли з Польщі радянські спецслужби у 1923-му. Під час другого арешту генерала в 1929-му співробітники ДПУ вилучили з його квартири в Харкові «кіпу» листування і документи за 1920-ті. Нещодавно віднайдені в архівах Служби зовнішньої розвідки і Служби безпеки України матеріали проливають світло на дотепер невідомі події його життя.
Синдром поразки
Другий Зимовий похід, що завершився розстрілом 360 українських вояків під Базаром на Житомирщині, став останньою сторінкою в історії українських національно-визвольних змагань 1917–1921 років. Поразка негативно позначилася на становищі Державного Центру УНР і настроях української еміграції, яка здебільшого втратила віру в можливість подальшої боротьби і відродження власної держави.
Повернувшись із походу, Юрко Тютюнник нелегально оселився у Львові. Генерал намагається відновити зруйновану чекістами 1921-го повстанську мережу і зв’язки з підпільниками, надсилає в Україну окремих агентів і цілі повстанські загони, збирає інформацію з УСРР про суспільні настрої, спротив радянській владі, репресії проти повстанців тощо. Він був переконаний, що в Європі назріває війна, і закликав своїх прибічників готуватися до боротьби, щоб не втратити шансу для відродження Української держави. У листі до міністра уряду УНР від 17 липня 1922 року пише: «Незважаючи на те, що ми нібито притихли, червоні Росіяни бояться нас: ми для їх, здається однаково, що Ганнібал для Риму, а може й гірше. Зараз вони обсадили румунську границю кавалерією і уперто чекають прориву «Тютюнніковських банд». Часом дивно буває, що вони нас бояться, то, мабуть, відносно наші сили не такі вже малі». На подібні міркування натрапляємо і в листі генерала до підполковника Юрія Пирогіва: «Наша ж робота поширюється, видно це хоч би з того, що Росіяне (більшовики) нас (Тютюнниківців) лають і пишуть про якийсь «ірландський спосіб боротьби», що запровадили «бандити», а «Захід» шукає «активного осередку», поминаючи Тарнів і Варшаву».
Складовою політичної роботи Юрка Тютюнника була публіцистика. На сторінках «Літературно-наукового вісника» і «Заграви» виходять його спогади про участь у революційній боротьбі, а на початку 1923-го в станіславському видавництві «Бистриця» побачила світ книжка «Зимовий похід 1919–1920 років», який, на думку генерала, не мав собі рівних у новітній історії. Він також збирав фотокартки, автографи, портрети учасників визвольного руху для «Повстанського альбому».
Трагедія під Базаром змінила ставлення до Юрка Тютюнника з боку оточення Симона Петлюри, яке стало прохолоднішим. Генерал залишився без фінансової підтримки уряду. Можливо, це й стало причиною його їдких характеристик: «Всі міністри Петлюри працюють в одній кімнаті. То ще й як працюють! Один одному пишуть офіційні папери з підписами відповідних директорів департаментів, скажемо для прикладу, про ліквідацію одного діловода в штатах Лубенського чи Канівського повітового комісаріяту… Одно слово, працюють!»
Протистояння посилюється. У листі Тютюнника до генерала Олександра Удовиченка від 10 серпня 1922 року читаємо: «…Не маю ні часу, ні грошей, ні навіть бажання їхати до Варшави, а до таборів не можу їхати, бо це такий галас підніме не так серед ворогів, як серед своїх «добрих людей»»… Спроби Головного отамана і його прибічників налагодити стосунки з Юрієм Тютюнником не знаходили розуміння в останнього.
Приманка слави
Активність Тютюнника не залишилася непоміченою радянськими спецслужбами, які вели спостереження за ним. Його захоплення було «справою честі» для чекістів. Під керівництвом Юхима Євдокимова влітку 1922-го розпочато агентурну розробку «Справа № 39». Під виглядом членів Вищої військової ради (ВВР), неіснуючої повстанської організації, співробітники ДПУ завербували людей з оточення Тютюнника й увійшли в його довіру. Від псевдоповстанців Юрко отримував доповіді про формування підпільної мережі та підготовку загального повстання, гроші й «розвідувальні» матеріали.
Генерал сподівався, що з допомогою ВВР вдасться вибороти українську державність, а він стане «українським Наполеоном». 23 квітня 1923 року Тютюнник писав полковнику Йосипові Добротворському: «Вони черті справді міцно там вчепилися – матеріалу сила! Через декілька днів матиму портфель з документацією дипломатичного кур’єра «С.С.С.Р.», в якому поміж іншими є і таємні інструкції про порядок агітації нашої еміграції та інтернованих козаків. Цікава річ, га?» Вища військова рада переконала Юрія Тютюнника в його популярності серед українців і в тому, що саме він має очолити повстанські сили. На засіданні ВВР його заочно обрано керівником українських повстанців. 26 березня 1923-го колишній голова ВВР Михайло Дорошенко закликав Тютюнника їхати в Україну: «Ви нам потрібні як керівник, ви потрібні, щоб рішуче двинути нашу справу до конечної цілі, не тільки тут, але ж і в Європі. Ми дамо Вам все, що зроблено нами за ці роки безперестанної кривавої праці і Ви повинні будете примусити зійти з нашого шляху слабих і негідних, а сильних рахуватися з нами і давати нам необхідну допомогу…».
Тютюнник не поспішав з виїздом до УСРР, а відтак 12 травня 1923 року Дорошенко погрожував розірванням стосунків із генералом: «Коли на цей раз наше побачення не відбудеться, ми рахуємо, що не буде досягнуто те, до чого ми прагнули з такими труднощами, т.е. тісного контакту з Вами. Дальнійша роз’єднаність, особливо зараз, є не корисна».
У ніч з 16 на 17 червня 1923-го на радянському боці Дністра, який слугував румунсько-радянським кордоном, Юрія Тютюнника захопили працівники ДПУ. Інформація про арешт трималася в суворій таємниці. Лише люди з найближчого оточення генерала, багато з яких були завербовані ДПУ, знали про його справжнє місце перебування.
У руках чекістів
Від кордону Юрія Тютюнника привезли до Києва, а потім до Харкова. Впродовж кількох місяців він жив у домі для урядовців під постійним наглядом ДПУ. Між Харковом і Москвою розгорілася суперечка щодо його долі. Фелікс Дзержинскій рішуче вимагав розстрілу, харківські ж чекісти наполягали на «присвоєнні» і «використанні» Тютюнника.
Влітку–восени 1923 року на Захід надходить кореспонденція за підписом генерала, який повідомляв товаришів в еміграції про свою діяльність у межах підпільної Вищої військової ради. В одному з листів до Йосипа Добротворського читаємо: «Робота Всеукр. Війс. Ради (вона продовжує істнувати) повинна проводиться в двох напрямках: а) використання еміграційних елементів для нац. відродження, а не проти нього, як то зараз, нажаль, маємо і б) підготовка до рішучої боротьби за визволення і об’єднання Західноукр. земель… Конкретним черговим завданням є ліквідація впливу Петлюри на інтерноване військо і поляків. Розуміється, що цю роботу найкраще проводити через осіб, котрих поляки вважають своїми приятелями – Удовиченка – на мою думку, до такої ролі підходить він, не знаю тільки, чи вистачить у нього політичної витривалости і такту».
У листі до генерала Олександра Удовиченка Тютюнник писав: «Я приймаю найдіяльнішу участь у В.В.Р. – з цього Ви можете, хоч приблизно орієнтуватися в напрямку тої організації і в дійсних настроях на Україні. Пісня Симона В[асильовича] доспівана і всі «протекції P.O.W.» [Польська військова організація – Ред.] допоможуть йому стільки ж, як мертвому кадило. Вибачте мені, але я по свойому глибокому переконанню раджу Вам приняти пропозіцію В.В.Р. і спасати все, що залишилося в таборах і на еміграції порядного і чесного. Головне – рішуче раз і назавжди порвати з Петлюрочоботарівщиною».
Генерал став знаряддям для провокацій чекістів. Це підтверджують і записи останніх: «З Удовиченком наша мета така – розсварити його з Петлюрою, зіпхнути Петлюру, і тоді перетягти його на наш бік». Вони намагалися довести польському уряду, що ВВР й українське підпілля більше симпатизує Тютюнникові та Удовиченкові, аніж Петлюрі. З цією метою розпочали навіть агентурну розробку «Новиє» з дезінформації співробітників польського посольства в Харкові.
Під тиском ДПУ Тютюнник погодився на вивезення з Польщі до УСРР його родини – дружини і двох доньок, видав особистий архів. 20 серпня 1923 року написав листи Володимирові Затонському та Олександрові Шумському, що політична еміграція в країнах Західної Європи не здатна боротися за визволення українського народу, що він і його прибічники не допускають подальшої боротьби з радянською владою, вважаючи своїм обов’язком повернення в Україну, легалізацію й здобуття громадянства УСРР.
Громом серед ясного неба для української еміграції стала відозва Тютюнника до вояків української армії, опублікована 9 листопада 1923-го львівською газетою «Діло». Генерал повідомив про «добровільний» перехід до більшовиків і закликав до цього своїх колишніх побратимів по зброї. 28 грудня того самого року Президія ВУЦВК амністувала генерала, який участю в більшовицьких провокаціях довів «благонадійність» перед режимом.
Карикатура і Фальш
1924 року у Харкові в офіційному державному видавництві публікують підписаний колишнім отаманом памфлет «З поляками проти Вкраїни», головна мета якого – дискредитація української політичної еміграції. А наступного року Тютюнник знявся у фільмі «ПКП» («Пілсудський купив Петлюру»), який паплюжив український рух. Граючи власну особу, Тютюнник відмовився від минулого і став карикатурою на самого себе.
У спогадах колишній отаман стверджував, що зробив усе можливе, щоб люди зрозуміли фальшивість фільму. «Треба бути занадто наївним, щоб не знати, що за мету ставили собі «совіти», коли ото взялися фільмувати з історії нашої боротьби проти Росії. Мета була суто політичною: оганьбити саму ідею боротьби за визволення України… «Совіти» ставили собі завданням оганьбити все, що в пам’яти українського народу повинно залишатися стимулом до дальнішої боротьби, – їм потрібно було зганьбити, втоптати в бруд саму ідею визвольної боротьби», – занотував він.
Юрко також викладав тактику партизанської війни в Харківській школі Червоних старшин. Він, завзятий ворог комуністичної влади, розповідав про свої подвиги тим, проти кого вони були спрямовані, навчав воювати та перемагати тих, кого ще кілька років тому намагався знищити. Дипломат Бєсєдовський згадував, що на запитання про роботу Тютюнник із сарказмом відповідав: «Даю лекції бандитизму».
Ми майже нічого не знаємо про внутрішній світ Тютюнника. Чим він жив? Про що думав? Як оцінював події? Промінчики світла проливають невідомі спогади, що понад 80 років пролежали в спецхранах. Так, під час однієї з подорожей із Харкова до Бердичева сусідами Тютюнника були вчителі з Полтавщини. Впізнавши в ньому колишнього повстанця, вони намагалися зрозуміти, чи є він сексотом ДПУ. Цей епізод вразив Юрка, і він описав його в спогадах: «Я відчував, що вони не хотять вірити ганебній провокації. Від себе я не мав змоги (до часу) розвіяти провокацію. Бо чи ж можна боротися з подібною провокацією словами? Для того необхідно діяти так, як я діяв у роки напруженої, активної боротьби нації проти Росії і Польщі. Нині я був закутий».
Не зрадити себе
Спогади свідчать, що Тютюнник не змирився з долею і не змінив поглядів на природу радянської влади, яка для нього залишалася окупаційною. Він усвідомлював роль, відведену йому окупантами: «Завойовники завжди спираються на меншість проти більшості тубільного населення. Вони – росіяни – самі живуть у палацах і їдуть у м’яких вагонах. Вони посадовили поруч себе євреїв і поляків і інших аби разом панувати над нами. Поміж себе вони пустили де-кого й з українців – це тих, що вже купили їх ласощами, або гадають купити. Й коли я маю змогу їхати в м’якому, – це лише доказ, що я є об’єктом їхньої політики, що має на меті деморалізацію нації: мене хотять перетворити в новітнього яничара».
Ймовірно, антибільшовицькі погляди Тютюнника стали відомі каральним органам. Вже 1925 року агенти ДПУ намагалися скомпрометувати його, запропонувавши виступити з публічною промовою на підтримку Комітету з відбудови театру. Генерал відмовився, відповівши: «Не хочу говорити перед мовчазною юрбою міщан, що не посміє нічого сказати, не одержавши заздалегідь дозволу від ДПУ. Це для мене рівнозначно, як би мені запропонували читати доповідь перед… болотами Полісся або пісками пустелі».
12 лютого 1929 року Юрка Тютюнника заарештували, звинувативши в «контрреволюційній діяльності». Він не збирався більше приховувати своїх поглядів. «Практична політика Радвлади сприяє розвиткові української національної культури, але інтереси нації не обмежуються культурним розвитком. Виходячи з сучасного становища, треба сказати, що всяка інша форма влади матиме більше змоги дотримувати національний розвиток, ніж Радвлада… Незалежна Українська держава може бути тільки буржуазною. Бо радянська концепція усуває принцип незалежної державності», – йдеться в протоколі допиту Юрія Тютюнника.
Йому інкримінували зв’язки з колишніми товаришами в антирадянській боротьбі, зокрема Головком-Левицьким, який переховувався від радянської влади, а також тими, хто перебував у концентраційних таборах. Юрко не заперечував контактів із колишніми соратниками, але стверджував, що, навпаки, говорив із ними про неможливість збройного опору радянській владі в цей період. Щодо звинувачень у тому, що він не повідомив про контакти, відповів: «Повідомлення ДПУ про будь-кого – це проти моєї моралі».
Колегія ОДПУ 3 грудня 1929 року винесла вирок про розстріл Юрія Тютюнника, третій за його життя. Протокол рішення містив цікаву приписку: «Вирок не виконувати до особливого розпорядження». Ймовірно, ДПУ сподівалося, що вдасться використати його для фабрикування якоїсь із політичних справ. Але вдруге він не переступив через себе. Свинцеву крапку в житті генерала було поставлено 20 жовтня 1930 року.
Читайте також: Бунт безпорадності
БІОГРАФІЧНА НОТА
Юрій Тютюнник народився 1891 року на Черкащині. Закінчив агрошколу в Умані. Від 1913-го – на службі в 6-му Сибірському полку. Під час Першої світової війни був поранений. Від 1917 року – член Центральної Ради, організатор 20-тисячного коша у Звенигороді. 1918-го цей підрозділ контролював великі території Центральної та Південної України, 1919-го приєднався до армії УНР. Генерал-хорунжий Тютюнник брав участь у Першому, організував Другий зимовий похід. Від 1923 року – в СРСР, 1929-го – заарештований, 20 жовтня 1930-го – розстріляний.