2015-го її знайшла, здавалося б, робота мрії: дівчину запросили на посаду менеджера з комунікацій в українське представництво міжнародної організації Transparency International. На новому місці Ірина отримала можливість постійно змінювати на краще не тільки країну, а й себе. Тому її раптове рішення звільнитися було несподіванкою навіть для близьких друзів. «Професійне вигоряння», — коротко пояснює свій вибір наша героїня. Але трохи лукавить, адже й сьогодні насправді працює за своїм фахом. Тільки тепер у військовій формі та зі зброєю в руках.
«Я довго взагалі не розуміла, що насправді коїться, — знизує плечима Іра, згадуючи, як в Україні починалася війна. — Мабуть, лише 1 січня 2015 року, на день народження Степана Бандери, я зі здивуванням усвідомила, що чимало моїх друзів та знайомих прийшли на марш у військовій формі. Я тоді ще подумала: щось відбувається, а я чомусь не там…»
І вже за місяць Іра була «там»: у лютому 2015-го вона вперше вирушила на Схід, в окрему добровольчу чоту «Карпатська Січ». База невеличкого добровольчого підрозділу, на якій бійці тренувалися та відпочивали після ротацій у Пісках, тоді розташовувалася в прифронтовому Кураховому. «Дорогою в Курахове я дивилася у вікно й дивувалася, що на вулицях граються діти — але ж тут війна! Які діти?! Побоювалася, що маршрутку, якою я їхала, зупинять сепари. Що її можуть розстріляти, — згадує Іра, — Уже пізніше я усвідомила, що Курахове насправді мирне містечко, хоч і прифронтове. Обстріл був, здається, лише один раз. Люди там жили тоді так само, як і зараз, своїм звичним життям. Так само спокійно на базі почувалися й ми. А знайомі тим часом писали мені: «Повертайся живою!»
Читайте також: Зі Львова до Краматорська
У «Карпатській Січі» Іра зайнялася не тільки тиловою роботою на базі, а й звичною для себе діяльністю. Почала вести сторінку підрозділу в соцмережі, багато фотографувала життя бійців на «нулі» — у Пісках. «Піски мене дуже вразили, — зізнається вона. — Щиро кажучи, усе життя мене тягнуло з камерою на якісь закинуті об’єкти. Аж раптом, потрапивши в Піски, я ніби опинилася у фільмі «Сталкер»! Це було місце сили…»
За кілька місяців, навесні 2015-го, «Карпатська Січ» почала легалізацію у складі 93 бригади. Добровольці стали підписувати контракти зі Збройними Силами. Іра довго вагалася, але так і не зважилася на цей крок. «Мене лякала перспектива залишитися в армії без можливості їздити додому», — пояснює.
У той самий час їй запропонували дуже цікаву роботу — стати менеджером з комунікацій у Transparency International Україна. І вона погодилася. «Це була чудова можливість, і я зовсім не шкодую, що пішла туди працювати. Для мене час роботи у Transparency International став періодом неабиякого професійного зростання. Я справді виросла у сто разів! І саме ця робота згодом дала мені змогу прийти на контракт у 93 бригаду, у її прес-службу, але в новій якості та з твердим розумінням того, що таке комунікації з суспільством».
«У мене було професійне вигоряння, скажемо прямо, — пояснює дівчина своє звільнення та подальші кроки. — Мені потрібно було змінити обстановку… Я зрозуміла, що мене більше нічого не цікавить, важливі були тільки поїздки на Схід, куди я, якщо виникала можливість, і далі їздила на волонтерських засадах, щоб фотографувати».
Читайте також: Цукерки та набої
У ЗСУ Ірині довелося зіткнутися і з неприємними сюрпризами. «Ти не можеш обійняти посаду прес-офіцера, якщо не офіцер за званням. Армія абсолютно не враховує цивільний досвід роботи людини. У мене було достатньо досвіду, щоб працювати в прес-службі чи навіть очолити її. Однак почати працювати я не могла, оформити мене на посаду не було можливості! Тому офіційно призначили на найгіршу посаду, яка була вільною. Спочатку офіційно я була зарахована кравчинею, згодом — комірницею. Це передбачало зарплатню «першої сітки» — тобто навіть ті особи, які у цей час перебували в навчальних центрах, отримували більше, ніж я, — пояснює вона. — Для того щоб призначити мене на якусь посаду хоча б із трохи вищою заробітною платою, мене відправили у Старичі вчитися на гранатометника».
За весь час навчання вона жодного разу не вистрілила з РПГ. «Я чесно хотіла пальнути з гранатомета, постійно носила із собою беруші, готувалася морально… Але на нашій зміні ніхто, жодна людина з тих, хто в нашій групі вчився на гранатометника, зі своєї профільної зброї не стріляв, — сумно посміхається Іра. — Сім разів, щоправда, я там стріляла з автомата, один раз із кулемета й один раз кидала бойову гранату».
Під час навчання вразили й обшуки, коли з тумбочок, що поруч ліжок бійців, могли забрати, приміром, туалетний папір, адже його там «не має» бути. «Це був якийсь сюрреалізм. Коли ти дивишся американські фільми про армію, то приблизно розумієш, що це така муштра, що так має бути, коли в бійців забирають, наприклад, булочки… Але в нас не муштрують фізично! Тільки тиснуть. Особисто в мене таке ставлення не викликало нічого, крім подиву».
«Якщо ти, скажімо, програміст і хочеш піти на контракт, щоб писати програми для ЗСУ, ти не можеш відразу почати приносити державі користь, роблячи те, що чудово вмієш… доки не помиєш туалети тричі на день у нарядах. І мусиш мити туалети — замість навчатися того, що справді знадобилося б на війні й державі, — розмірковує Іра. — Тож я чудово розумію людей, які лише через перспективу опинитися в «учебці» побоюються підписувати контракт».
Читайте також: Матрос і його «єноти»
Але Ірина ризикнула — і на контрактній службі вона вже півтора року. В її військовому квитку зазначено: гранатометник. Насправді ж дівчина працює в прес-службі бригади. Пише, фотографує, допомагає журналістам, супроводжує їх на позиції.
«Мені дуже подобається! Скоро закінчиться моя друга ротація на Сході. Першу ми провели у Волновасі. Їздили звідти в Новотроїцьке, Богданівку, Чермалик та Гранітне. А зараз у нас узагалі цікавий напрямок! Ми в Авдіївці. Їздимо на промку, на шахту «Бутівка», на «Зеніт»… — перелічує позиці, що вже стали легендарними не лише для військових, а й для журналістів.
Як змінилася за ці півтора року колишня київська журналістка? «У мене тепер є суперсила, — сміється у відповідь. — Називається «обживаємо бомжатник». Я ніколи не очікувала, що зможу заїхати в будь-яку закинуту або недобудовану будівлю, де зі стелі тече вода, де зі стін щось сиплеться, де всюди протяги… І влаштувати там затишок. Вигребти все сміття — і килимок розстелити, фіраночки повісти! Словом, облаштувати побут так, що потім уже й не хотілося звідтіля виїжджати. А ще я навчилася розпалювати багаття. Почала розбиратися в дровах, тож знаю тепер, які горять швидко, немов вата, а які довго тримають тепло… Також донедавна й гадки не мала, що таке, приміром, ізолон. А тепер можу впевнено сказати, що ізолон та степлер — чи не головне, що потрібно в армії!»