Суспільство

  ▪   Єлизавета Гончарова

Зі Львова до Краматорська

Краматорськ втікав від Наталі Оскоми кілька разів. Чомусь саме до цього східного міста студентка, яка вивчала філософію та богослов’я у Львові та Польщі, намагалася потрапити різними шляхами. Але Краматорськ приготував творчій дівчині справжній сюрприз.
Матеріал друкованого видання
№ 22 (602)
від 30 травня

«На тодішню мою стипендію з розкішшю не поїздиш, а перебуваючи в Польщі, дуже хотілося всього українського. Тому за будь-якої нагоди я любила мандрувати Україною автостопом. Побувала в різних місцях, але мріяла проїхати далі, на схід країни. Особливо після подій на Майдані, коли вже щось відбувалося на Донбасі. У мами серце розірвалося б, якби я тоді поїхала до того самого Краматорська, — згадує Наталя. — Хоча я навіть такої назви міста не знала, попри те що мій батько родом з Амвросіївського району на Донеччині, а сама я народилася звідти не так уже й далеко — у Запорізькій області. Але коли від своїх друзів-львів’ян почула про «Вільну хату», яку вони допомагали створювати саме в Краматорську, почала стежити за її розвитком через соціальні мережі. І це здавалося мені таким рідним, що бажання потрапити до Краматорська стало ще більшим».


А потім Наталка поїхала в село до кумів, на подвір’ї яких часто збирається творчий люд, відбуваються різні фестивалі та концерти української народної музики. І їй запропонували долучитися до «Арт-десанту», що з різними мистецькими акціями їздить до бійців на Донбас. Вона поїхала разом з іншими художниками та музикантами на базу «Правого сектору», сподіваючись, що цього разу точно вдасться потрапити й до того загадкового Краматорська. Тим більше що першим місцем виступу в День авіації має бути якраз тамтешній військовий аеродром. Але виявилося, що організатори не подбали про належне оформлення спеціальних пропусків усіх учасників десанту, тому Наталя так і не познайомилася ані з містом, ані з «Вільною хатою». Але вже через кілька місяців на хуторі, де в екопоселенні жили ще одні її друзі, познайомилася з хлопцем, який незабаром став її чоловіком. «Уявляєте, він саме з Краматорська, звідки тимчасово виїхав через війну! 

 

Читайте також: Цукерки та набої

 

І вже взимку ми вирішили жити в рідному місті чоловіка, де він працює в музичній школі. А коли побачили квартиру, що здається просто в тому будинку, де містилася «Вільна хата», я зрозуміла: моя мрія нарешті здійснилася»... 


На Донеччину вони приїхали фактично в розпал війни. У Краматорську вже не було чути вибухів, але певна напруженість ще лишалася. У поїзді, почувши від провідниці серед ночі гучний вигук «Слов’янськ!», Наталі стало страшно, бо для багатьох мешканців України це місто уособлювало перші жертви та початок війни. Але чоловік її заспокоїв: у нас усе тут буде добре. «Звісно, спочатку я була засмучена, бо почувалася дуже самотньо. Звикла, що у Львові на кожному кроці знайомі люди, які доволі щиро відкривають свою душу. Тут усе виявилось інакше. Можливо, війна зробила людей більш закритими, обережними. 


А може, просто був потрібен час», — згадує Наталя. Але вже через кілька місяців вона поринула в активне творче життя міста: у такій уже рідній для неї «Вільній хаті» почала організовувати майстерні для дорослих та дітей. Щоб навчитися робити ляльки-мотанки, малювати петриківку чи робити традиційні писанки, до Наталі стали приходити зовсім різні люди. Каже, зазвичай надихають діти, які за віком дуже допитливі й швидко вчаться. А ще радують пенсіонери, які не просто сидять удома, а ведуть активне життя, хочуть навчатися чогось нового, зовсім як у європейських країнах. «Але ще цікавіші змішані групи, де бабусі допомагають малечі, а підлітки щось пояснюють літнім людям. Нещодавно, наприклад, ми їздили на фестиваль до Авдіївки, де до майстерні з писанкарства долучилися місцеві мешканці різного віку. Звичайно, для мене як людини, яка більшу частину життя провела у Львові, дивно чути, коли хтось у нашій країні каже, що не розуміє моєї української. Наприклад, якась бабуся у тій самій Авдіївці питала: «А что это такое пензлик?». Але я все одно маю багато позитивних прикладів таких майстер-класів, хоча сумую, що не вдається наразі створити в Краматорську велике коло однодумців, які постійно зустрічалися б одне з одним за творчістю». 

 

Читайте також: Матрос і його «єноти»


Проте одних постійних друзів, із якими можна цікаво поговорити, Наталя все ж таки в Краматорську знайшла. Багато часу вона займається з хлопцями та дівчатами з організації «Пласт Краматорськ», які опановують різні види народної творчості. Але зізнається, що більше надихають її розмови з малечею та підлітками на важливі теми. «Гутірки», на яких у великому колі дорослі й діти обговорюють гострі історичні та культурні події, традиції, джерела свят і пам’ятних подій, стають місцем справжнього щирого спілкування. «У нас є дуже серйозні розумні хлопці, які мають свій погляд на різні події в історії та суспільстві. 


Є ті, хто тільки дізнається про них, але навіть найвідвертіші шибайголови на «гутірках» не гомонять, а слухають. І це такий потужний ресурс!» — зізнається Наталя. 


Коли Наталю запитують про те, як вона бачить місто та себе в ньому через п’ять чи десять років, спочатку ніяковіє. Можливо, про такий довгий термін єдності з цим східним містом говорити ще важко. Але каже, що дуже приємно бачити, як змінюється Краматорськ. Зі звичайного промислового міста, у якому «оку нема за що зачепитися», він перетворюється на яскравий і сучасний населений пункт. Її дуже тішать ремонти в школах, на вулицях, у парках. Наприклад, Наталя спочатку не розуміла, навіщо робити такі масштабні перетворення на центральній площі Краматорська, тим більше з таким великим бюджетом. Але тепер, зізнається, відчула різницю: місто стає зовсім іншим. «Я не знаю, що відбуватиметься з ним і з нами, чи еволюціонуватиме Краматорськ окрім зовнішнього вигляду і в культурному та духовному сенсі, але я хотіла б, щоб через кілька років тут стало ще більше людей, яким було б цікаво те, що я можу запропонувати в сенсі творчості. Щоб з’явилось якомога більше місць, де творчим людям було б зручно та комфортно збиратися разом. Ну й щоб, почувши українську, мене вже не зараховували автоматично до «чужих». Можливо, все так і буде в моєму місті».