Мало того, нам західні політологи пророкували криваву кашу – громадянську війну. Не збулося. Ми чи не єдина держава на пострадянському просторі, де не лилася кров. Звісно, якщо не рахувати бандитські розбори початку 90-х, але то вельми специфічна кров. Деякі наші аналітики про відсутність крові кажуть з гордістю. Вони стають такими собі Дугіним і Крагановим – тільки навпаки. За принципом наших бабусь – аби лиш не було війни. Якщо війни нема – так уже і щастя настало. Цим теж можна пишатися, якщо пишатися більше нема чим.
Звісно, незалежність наша відбулася. І це доконаний факт. Попри всі ризики, Україна буде існувати. Питання в іншому.
Пригадую, 20 років тому якраз 24 серпня я повернувся до Києва з Англії, де читав лекції для діаспори про становище в Україні і СРСР. Це була моя перша поїздка за кордон, до того навіть в Польщі і Болгарії не бував. І от стою я перед телевізором і ошелешено усвідомлюю, що Верховна Рада обговорює акт незалежності, написаний Левком Лук’яненком.
Хоча я сам кілька днів тому, доводив британській діаспорі, що Україна рухається до незалежності, але все одно повірити в це було несила. Тоді здавалося, що мине трохи часу і Україна стане, як Англія – з сірої убогої країни, де постійний дефіцит і черги за всім підряд, перетвориться в квітучу державу з кисільними берегами і молочними ріками. Через двадцять років ми самі себе запитуємо: чому ж сталося не так, як мріялося? Різниця між уявленням і реальністю виявилася надто відчутною.
Читайте також: +Люмпенізація всієї країни
З цього, мабуть, випливає ще одне питання: а чи могло бути інакше? Боюся бути категоричним. Але з висоти набутого досвіду мені здається, що ми, як і маленька дитинка, зразу після народження не могли стати зрілими. Все ж таки 70-річчя совка вивело з нас певний тип людей. Отримавши незалежність, ми десь уявляли собі, що це буде на зразок СРСР тільки в незалежній Україні. Що держава тут потурбується за всіх і вся, і кожному дасть якусь роботу, частку його зарплати. Тільки вірили, що зарплата буде не мізерною, як в СРСР, а пристойною, як на Заході.
А коли побачили іншу реальність, то дуже багато з нас виявилися до неї не готовими. Не стали шукати іншу роботу, не стали перекваліфіковуватися. Не стали боротися за свої права. А просто опустили руки і спилися, або вмерли від розпачу і смутку.
Читайте також: Як російський орел з українським тризубом
Бандюгани саме тому і поспливали нагору, що вони і за совка намагалися не залежати від держави, але держава їм не дуже це дозволяла. А тут отримали вольнуху і застосували набуті навички для того, щоб прибрати совєтське майно. А звичайні совєтські громадяни до вольнухи не звикли, були привчені слухатися начальство. Тож і лишилися біля розбитого корита, коли начальство з кримінальниками їх грабувало.
Парадокс полягає в тому, що ми продовжуємо жити в такій собі незалежній Українській Радянській Соціалістичній Республіці. Певна річ, змінилися деякі умови: те, що раніше контролювалося партійною номенклатурою, тепер стало їй належати. Правда, партійці мусили власністю з бандюками поділитися. Але державна машина, як і в УРСР, продовжує домінувати над громадянами. Міліція, прокуратура, суд захищає владу від громадян. Успішний бізнесмен не той, хто робить успішний бізнес, а той, хто зумів прилаштуватися біля державної годівниці, забезпечує захист від інших хижаків, які б хотіли заволодіти його справою і майном. А без такої наближеності нема гарантії, що завтра який-небудь олігарх не перетвориться на рядового громадянина. Бо і вони не захищені цілковито від державного втручання.
Однак, багато чому ми вже навчилися. Хоч не впевнено, хоч і непослідовно, але вже захищаємо свої соціальні права без участі політиків. Підприємницький майдан минулої осені – гарний тому приклад. Політики аж вистрибували – так хотіли попіаритися. Але ми перестали дивитися на президентів та інших політиків, як на людей, яким дозволено більше, ніж нам. Ми зрозуміли, що самі повинні крутитися. Що президенти та інші начальники стануть нашими служниками лише тоді, коли ми їх примусимо до цього. Отож, мине ще років двадцять – тридцять і ми, можливо, пафосно скажемо: “Зі святом вас, співвітчизники!”І уже без всяких іронічних “Чи шо?”.