▪   Сергій Грабовський

Українська складова польського дива

Ця війна була скоріше польсько-українською (в сенсі – не поляки проти українців, а поляки з українцями) – проти Радянської Росії

Коли у середині серпня Польща урочисто відзначила 90-ліття “дива на Віслі”, цілком справедливо вшановуючи тих польських вояків, хто зупинив похід “червоних коней” на Варшаву, Берлін та Париж, фактично поза увагою залишилася істотна роль військово-політичного союзника щойно відновленої Речі Посполитої у цій боротьбі не на життя а на смерть. А союзником цим була Українська Народна Республіка.

Це була не польсько-радянська війна, як про неї досі пишуть. Ця війна була скоріше польсько-українською (в сенсі – не поляки проти українців, а поляки з українцями) – проти Радянської Росії. Українці мали в тій війні власний інтерес, це – побудова своєї національної держави, не Радянської республіки, а незалежної народної республіки, при цьому водночас і соціалістичної, бо переважно соціалістичним було керівництво цієї держави, і демократичної, бо лідери українських соціалістів, на відміну від більшовиків, були переконаними прихильниками представницької демократії.

При цьому більшовики вміло залучили до себе певну частину українських самостійників – тих, хто не міг подарувати Польщі окупацію Галичини: від екс-прем‘єра УНР Володимира Винниченка до боротьбистів на чолі з Елланом-Блакитним, Любченком, Шумським. Мали більшовики у своєму розпорядженні й корпус Червоного козацтва Віталія Примакова – ударне мобільне з‘єднання, яке разом із кіннотниками Будьонного за рік до цього зірвало похід на Москву офіцерських полків Денікіна, котрі йшли під гаслом “єдиної неподільної Росії-матінки”. Українцям Кремль пообіцяв “червону Україну” від Сяну до Дону (одночасно польським комуністам на чолі з Мархлевським та Дзержинським була обіцяна Польща по Збруч та Мінськ...).

Та все ж як самостійна державно-політична сила українці були представлені на боці тих, хто захищав європейську цивілізацію від новітніх соціальних експериментаторів, уже готових більшовизувати спершу Польщу, Румунію, Угорщину, потім Німеччину й Італію, а потім – усю Європу та весь світ. На початку 1920 року друга людина у тодішньому радянському керівництві, творець і вождь Червоної армії Лев Троцький, відгукуючись на здобуття Харкова своїми військами, недвозначно заявив у записаній на грамплатівку промові: “Нині трудящі люди, що отримали  завдяки радянській владі у свої руки управління державою, - вони будують нову, Радянську Федеративну Росію, і ця нова Радянська Росія простягає свої руки до народжуваної Німе6ччини, і буде в усьому світі єдина Радянська  республіка всіх народів!”

Отож відповідно до укладеної 20 квітня 1920 року у Варшаві угоди, уряд Польщі визнав незалежність Української Народної Республіки. А 25 квітня 15 тисяч українських вояків, об’єднаних у дві дивізії під командуванням полковників Марка Безручка й Олександра Удовиченка, та 50 тисяч польських бійців з боями рушили на схід. До них згодом приєдналися дві бригади Червоної Української Галицької Армії та ті частини Армії УНР, які брали участь у Першому Зимовому поході по тилам більшовицького війська на Правобережжі. Упродовж тижня союзники звільнили від більшовиків Козятин, Житомир, Бердичів, Коростень, а 7 травня вступили до Києва. Дієву допомогу союзним військам надавали українські повстанці, проти яких було кинуто більше червоних військ, ніж їх перебувало на фронті.

Проте радянське командування у кризовій ситуації діяло оперативно й ефективно. Маючи у своєму розпорядженні величезні людські ресурси, воно створило перевагу у живій силі, зокрема, перекинуло з Північного Кавказу на Правобережжя Першу кінну армію. Вже 14 травня червоноармійські частини Західного та Південно-Західного фронтів розпочали контрнаступ. На початку червня вони захопили Сквиру, Білу Церкву, Фастів, Бердичів, Житомир, а 12 червня – Київ. За місяць Червона армія вийшла до Збруча, і у Тернополі була проголошена Галицька Соціалістична Радянська Республіка.

Українські вояки героїчно билися проти значно більших сил ворога і відступали організовано, чинячи опір на кожному кроці. Ось що писав польський дипломат Каєтан Моравський у липні 1920 року: “На півдні Ридз-Смігли опанував ситуацію і утримує лінію Збруча. Велика в цьому заслуга українських формувань, які навіть підчас відвороту не втратили холодної крові, і перевищуючи значно наші війська дисципліною, воюють як герої. У найкритичнішій ситуації український офіцерський легіон стримав наступ червоних гвардій на територію Галичини, оплачуючи свій героїчний подвиг втратою 350 офіцерів вбитих або поранених”.

Стратегічна операція задумана була червоним командуванням блискуче. Перша кінна армія Будьонного наступає з півдня, третій кінний корпус Гая (чисельністю також з армію) – з півночі. Піхота Західного фронту йде навпростець через Білосток.  Зустріч – під Варшавою. Отже, польські війська будуть оточені, деморалізовані і змушені будуть капітулювати. А потім – далі на Захід через “труп білої Польщі”.

А те, яку реально “революцію ззовні” (а не згідно з директивами Комінтерну) несла Червона армія на своїх багнетах і шаблях, засвідчив одесит Ісаак Бабель, майбутній письменник, котрий був працівником редакції газети “Красный кавалерист” і пройшов разом з Першою кінною армією всю кампанію 1920 року. Тільки у середині 1990-х був надрукований його щоденник тих часів. Й ось які записи в ньому супроводжують липневі й серпневі бойові дії кіннотників:

Страшна правда – всі солдати хворі на сифіліс... Солдатська виразка. Їдять товчений кришталь, п‘ють карболку, розмолочене скло. Всі бійці – оксамитові кашкети, зґвалтування, чуби, бої, революція і сифіліс...  Просування до Львова. Мало вдалий бій під Островом, але все ж поляки відходять. Відомості про оборону Львова – професори, жінки, підлітки. Апанасенко [один із командирів дивізії в армії Будьонного – С.Г.]буде їх різати – він ненавидить інтелігенцію... Чоботар, сокальський чоботар, пролетар. Чоботар чекав Радянську владу – він бачить жидожерів і грабіжників, і не буде заробітку, він спантеличений і недовірливо дивиться... Крамнички всі відчинені, крейда і смола, солдати нишпорять, лають жидів, заходять у квартири, жадібні очі, руки тремтять, незвичайна армія... Вночі буде грабунок міста – це всі знають”.

Імовірно, саме такі дії, притаманні не тільки воякам Першої кінної армії, стали одним із головних чинників невдачі походу Червоної армії на Захід. Отож 16 серпня 1920 року розпочався успішний контрнаступ польських військ під Варшавою і невдовзі Західний фронт майбутнього радянського маршала Тухачевського зазнав поразки. Але в розпорядженні більшовиків ще залишалася потужна мобільна ударна сила – та сама Перша кінна армія. Її поява під польською столицею могла змінити стратегічну ситуацію. Наказ було віддано і... Описує генерал-хорунжий Олександр Удовиченко (правопис оригіналу).

“Буденний, захоплений своїми успіхами, перед тим, як рушити на Варшаву, рішив з нальоту захопити Львів, однак зустрінув тут серйозний відпір і, зазнавши великих втрат, рушив у напрямі на За­мостя, до якого і підійшов 29 серпня.

В Замостю у старій фортеці в той час опинилися частини 6-ої української Січової дивізії в команді генштабу полк. Безручка, яких направляли з фронту ІІІ-ої польської армії на з'єднання з Українською Армією на Дністрі. Крім вищезгаданої 6-ої дивізії, в склад залоги За­мостя ще увійшов 31-ий польський полк та 2 етапових куріні. Всього— 3200 багнетів, 200 шабель, 12 гармат, та 3 бронепотяги. Комендан­том залоги був полк. Везручко.

29 серпня Буденний зсаджує своїх кіннотчиків з коней та після гарматної підготовки веде їх на штурм фортеці, яка являла собою мале містечко, обведене старим муром. Атаки буденновців із сходу було від­бито, з великими втратами для них. Ранком 30 серпня Буденний оточив Замостя та повів наступ зо всіх боків. Залога Замостя уперто борони­лася, але з заходу буденновцям пощастило дійти до дротяних перешкод і знищити  їх та майже увірватись в Замостя. Однак остання резерва — українська сотня, контр-атакою відкинула ворога за дроти. Біля 70 ворожих гармат розвинули пекельний вогонь, на який обережно (зберігаючи набої), але влучно, одповідали 12 українських гармат. І ця атака для армії Буденного скінчилася неуспішно. Несподівано 31серпня Буденний припинив штурм Замостя та спішно розпочав відступати на схід, бо в його запіллі з'явились польські дивізії, що їх було перекинено з північного фронту. Штурм Замостя, під яким Буденний поніс великі втрати, остаточно зламав йому зуби й ослабив його. Він не в силах був продовжувати свій рейд до Варшави.

Відпір, який зустрінув Буденний під Замостям, остаточно розбив широко побудовані стратегічні плани Червоної Армії, а саме: кінними армія­ми з півночі і з півдня оточити Польську Армію. У розбиттю цих пла­нів активну участь взяла 6-та українська дивізія з полк. Безручком на
чолі.

Отож досі непереможний Будьонний наразився на мало кому тоді (та й зараз) відомого полковника Безручка. Під Замостям Будьонний мав уп‘ятеро більше активних багнетів і шабель, ніж Безручко. Плюс бронепотяги та кілька загонів бронеавтомобілів. За військовою теорією, для перемоги достатньо мати втричі більше сил. Але полковники Марко Безручко і Всеволод Змієнко, котрий був у нього заступником (обидва – “східняка”, один тавричанин, інший одесит) компенсували нестачу багнетів та шабель грамотною тактичною побудовою глибоко ешелонованої оборони міста: за ті кілька днів, поки Будьонний ішов до Замостя з-під Львова, сапери поставили лінію дротяних загород, в деяких містах навіть у 3-4 ряди, за якими був розташований ланцюг гніздових опірних пунктів, шанців повного профілю та кулеметних дзотів. І “червоні коні” повернули назад, а Безручко і Змієнко одержали за перемогу звання генерал-хорунжих УНР та польські відзнаки.

Відтак українська й польська армії знову пішли на Схід. Армія УНР була на початку вересня реорганізована й тепер складалися з семи дивізій: Запорізької, Волинської, Залізної, Херсонської, Січової, Київської, Окремої кінної та кінно-гарматного дивізіону. Разом з українцями діяли (вперше!) російські збройні формування, які на основі порозуміння з одним із керівників антибільшовицького руху Савінковим були підпорядковані командуванню Армії УНР. Помітно активізувався повстанський рух у більшовицькому тилу. Здавалося, ще ривок – і вся територія України стане вільною. Але втрутилася велика політика. Польська влада, всупереч союзній угоді з Україною, підписала з більшовиками 12 жовтня 1920 року у Ризі перемир‘я, яке наступного року перетворилося на мир. Інтереси УНР не були взяті до уваги – начебто її й не існувало, начебто жодні угоди не були підписані, начебто союзні українські війська не стали одним із головних чинників порятунку Речі Посполитої.

Маршал Пілсудський був проти цього, але його думку політики не взяли до уваги. Він зміг тільки вибачитися перед українцями за дії свого уряду і видати наказ, в якому відзначив заслуги української армії: "Наша армія пам'ятає криваві битви, в яких незмінно брало участь українське військо, як у дні звитяги, так і в години випробувань. Спільно пролита кров і могили героїв заклали наріжний камінь для взаєморозуміння й успіху двох народів. Нині, після двох років важкої боротьби з варварським нападником, я прощаюся з прекрасними військами Української Народної Республіки й стверджую, що в найтяжчі хвилини, в нерівних боях вони високо несли свій прапор, на якому виписане гасло ЗА НАШУ І ВАШУ СВОБОДУ, що є символом віри кожного чесного вояка".

Зраджене союзниками українське військо до кінця листопада 1920 року продовжувало воювати самостійно, втримуючи під своїм контролем значну частину Поділля й намагаючись наступати. Але сили були нерівні, не вистачало зброї та набоїв, й українські вояки змушені були відступити на територію Галичини, окупованої Польщею, де й було інтерноване, а згодом - розформоване.

От така історія. Командувач Західним фронтом, “червоний Бонапарт”, як його нерідко звали на Заході Тухачевський пізніше згадував: “Революція ззовні була можлива. Капіталістична Європа була збурена до основи, і якби не наші стратегічні помилки, не наш воєнний програш, то, може бути, Польська кампанія стала б з‘єднувальною ланкою між революцією жовтневою і революцією західноєвропейською”. Справді, вся історія Старої Європи у ХХ столітті була б іншою і навряд чи кращою. Напевно, західні європейці за такого перебігу подій досконало вивчили б географію “архіпелагу ҐУЛАҐ”, забули б багато своїх буржуазних навичок в економіці і політиці, а нині були б змушені разом з нами вчитися демократії і ринку. Власне, є приклад балтійських народів, які від “революції ззовні” у 1918-20 роках ціною великих втрат відбилися, але потрапили під більшовицький коток 1940 року. Тоді за якихось п‘ять років жертвами “ощасливлювання” в маленькій Естонії стали 17% її населення, включно із усіма тодішніми 250 членами Компартії; ще кілька відсотків громадян країни у ці роки загинули від рук нацистів. Тож варто пам’ятати, що українські війська легітимної Української Народної Республіки були серед тих, хто забезпечив “чудо на Віслі” і врятував Європу від занесеного над нею вже меча більшовицького соціального перевлаштування.

 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.