Не бути акцентуйованим русофобом (я без іронії в усіх можливих сенсах). Згадувати про Росію вряди-годи як країну, де трапляються нормальні, порядні люди, країну з неабияким культурним бекграундом, країну, у яку вклалося чимало наших співвітчизників. Ми ж не думаємо зранку до вечора, скажімо, про Італію! А коли згадуємо, то, напевно, спершу не Муссоліні й не Берлусконі, а Мікеланджело або Бертолуччі. З Росією все інакше, і так триватиме ще невизначено довго.
Час від часу спілкуючись із «хорошими росіянами» (це мем, тому в лапках), я чую від них, що невдовзі все зміниться, бо все тримається на Путіні, а той не вічний. Я не сперечаюся, бо навіщо ображати й без того травмованих бідолах. Але для себе знаю, що не зміниться нічого. І не в лідері річ, а в тій піраміді, на вершечок якої занесло блискучу посередність, закомплексовану, мстиву, нарцисичну сіру мишу.
Читайте також: Геополітична гімнастика
Причину того, що піраміда сама собою складається саме в такий спосіб, можна шукати в історії, психотравмах, демографії, ціновій політиці на міцні алкогольні напої тощо, але сенс? Просто прояснімо для себе, з чим сьогодні ми маємо справу, на базі досліджень уже поодиноких незалежних соціологів.
Внизу цієї піраміди звичайний «середній» росіянин. Він сам по собі не злий, хоча часом здатен на дивовижну жорстокість. Він не надто цікавиться світом, він і власною країною не дуже цікавиться, і це не дивно, враховуючи, що поїзд із Благовіщенська до Москви йде п’ять діб й одну годину, а купейний квиток туди-назад коштує точнісінько як місячна медіанна плата в РФ. У нього мінімум матеріальних запитів («Росія небезпечна мізерністю своїх потреб», Отто Бісмарк), легко перебивається без побутових зручностей на кшталт туалету з каналізацією, натомість вкрай залежить від оцінки всередині своєї мікрогрупи. Звісно, багато п’є, це невід’ємна частина культури та побуту. Він легко навіюваний, чим успішно користається влада. Його світогляд сформований телевізором, соціальний капітал на нулі, а відсутність прав і перспектив компенсується відчуттям належності до великої потуги, якою в його очах є російська держава. Я порівняв би цю залежність з екзоскелетом у молюсків за браком справжнього кістяка особистості.
Наступний шар піраміди — дрібні чиновники. Вони дорожать власною інакшістю, відмінністю від основної маси та вбудованістю в систему, своїми скромними привілеями та можливістю взяти участь у розподілі колективної ренти. Найбільший стимул для них — просування по службі, найбільше покарання — випадання зі стану «служивих». Російський чиновник унаслідок специфічної селекції цілком позбавлений моральних критеріїв під час виконання своєї роботи. Це прямий, хоч і карикатурний спадкоємець імперського радянського бюрократа. Він абсолютно лояльний до своєї радше неформальної, ніж офіційної групи за інтересами. Сукупність таких груп формує апарат.
Далі йдуть соціальні типи. Вони до огиди адекватні станам, до яких належать. Бізнесмен будь-якого рівня й масштабу цілком залежний від місцевої або федеральної влади, силових структур і криміналітету, які давно зрослися в єдиний організм. Силовик, згори донизу, — класичний деградований елемент, паразит. Інтелектуал — нащадок радянського інтелігента, тільки з меншими фанаберіями на кшталт обов’язку перед ближнім і суспільством. «Богема», себто творчий прошарок, — вельми компромісне середовище: з одного боку, умовою її успішності є свобода, з другого — гроші на її утримання є лише в держбюджеті.
Читайте також: Французькі граблі у діалозі з Москвою
Що стосується справжніх господарів життя, то їхні реакції та вчинки залежать не так від групи інтересів («технократи» або «силовики») чи конкретної ролі (сьогодні бізнесмен, завтра адміністратор і навпаки), як від наявності «прямого дроту» нагору. Догодити «самому» — єдиний стимул і єдиний квиток на доступ до корита, на дозвіл згори красти, красти, красти. Прибрати першу особу не означає змінити мотивацію решти камінчиків.
Через недостатність власної суб’єктності кожен окремий учасник піраміди сприймає державу з усіма її складовими (Кремль, ракети «Искандер», території включно з Кримом, підвладні народи включно з українцями) як продовження, точніше, як протез забраклої частини себе самого. Буквально: держава — це я. Інші, «хороші» росіяни є, але їх критично мало, а їхній вплив на порядок денний близький до нуля. Припустити, що з четверга на п’ятницю звідкись з’явиться інша Росія замість тієї, яка нас сьогодні вбиває, було б надто наївно. Не Росія породження Путіна, а Путін — породження Росії. Його зникнення може стати полегшенням, але не порятунком. Ані для них, ані для нас.