Упродовж останніх 12 років не раз здавалося, що переговори про світову торгівлю в межах переговорів Доха-раунду приречені на провал. Однак прогнози, зокрема і в The Economist, щодо «краху Дохи» виявилися надто перебільшеними. 7 грудня на Балі було підписано угоду.
Щоправда, скромну, бо в ній ідеться здебільшого про «сприяння торгівлі» (спрощення митних процедур), а не про ширшу лібералізацію, яка була метою Доха-раунду. Однак це перша планетарна домовленість від часів створення Світової організації торгівлі (СОТ) 1995 року. Угода містить набір корисних пунктів: за деякими оцінками, скасування митних бар’єрів може забезпечити щорічне зростання світового ВВП на $400 млрд: здебільшого виграють країни, що розвиваються. Це особиста перемога бразильця Роберту Азеведу, який у вересні став генеральним директором СОТ; він завжди наполягав на тому, що така угода реальна. Тепер йому треба не проґавити сприятливого моменту.
Головний урок – не повторювати сумної історії Доха-раунду. Для цього невеличкого успіху знадобилися багаторічні зусилля й кілька турів переговорів, що були на межі провалу. Проблема полягала в підході СОТ: «усе (тобто масштабна угода, яку мають ухвалити 159 членів) або нічого». Теоретично лише так можна забезпечити справді глобальну лібералізацію торгівлі. На практиці, коли кожна країна має право вето, ситуація заходить у глухий кут і гору беруть обструкціоністи.
На початку грудня угоду вдалося підписати тільки після того, як СОТ знизила планку й погодилася знайти найменший спільний знаменник між учасниками Доха-раунду, а складніші питання на кшталт сільськогосподарської торгівлі та інтелектуальної власності лишити на потім. Навіть за таких умов домовленості було досягнуто тільки завдяки тому, що інші сторони погодилися на вимоги Індії, політики якої вперто наполягали на звільненні країни на постійній основі від правил СОТ щодо сільськогосподарських субсидій.
Що буде після Балі?
Коли йдеться про лібералізацію торгівлі, то сьогодні вона відбувається не в межах СОТ, а в рамках регіональних угод. Нещодавня принципова домовленість між Європейським Союзом і Канадою – показовий приклад. Тривають переговори щодо масштабних пактів: Транстихоокеанського партнерства (за участю десятка країн, зокрема США та Японії; втім, хоч як це прикро, запланованого на 2013 рік дедлайну перемовин дотримано не буде), Трансатлантичного партнерства у сфері торгівлі та інвестицій між Сполученими Штатами і ЄС. Спостерігаються навіть деякі зрушення в затяжних переговорах між Євросоюзом та Меркосуром.
Регіональні угоди кращі, ніж ніяких, однак до ідеалу ще далеко. Замість розвитку торгівлі загалом вони здатні обмежити можливості країн поза певним пактом, зробивши їх натомість масштабнішими для його учасників. Із поширенням таких угод може виникнути ризик утворення балканізованого світу великих торговельних блоків, які дедалі більше ведуть внутрішню комерцію і щораз менше торгують із зовнішнім світом.
СОТ повинна чинити опір балканізації, не перешкоджаючи регіональним пактам, а навпаки, намагаючись зробити їх частиною глобальної системи. Після тяжкого досвіду останніх років шанси на укладення ще однієї великої глобальної угоди видаються невеликими. Перспективніший шлях – кількасторонні угоди (plurilateral agreement; страшний термін торговельним жаргоном). Це угоди, в межах котрих групи країн об’єднуються для лібералізації норм щодо певного виду товарів чи послуг, тим часом інші члени можуть приєднатися, коли їм зручно. Такі домовленості укласти набагато простіше, ніж багатосторонні (multilateral). Вони є вдалими стимулами для «соньків»: рушайте з нами у плавання або лишайтесь на березі. Якщо інші держави долучатимуться, ці угоди можуть перетворитися на глобальні.
Подібні коаліції активістів видаються особливо перспективними в галузях торгівлі послугами та інформаційних технологій. Сприятливою така стратегія може виявитися також у царині інвестиційних правил (урізання субсидій) і торгівлі екологічними товарами та послугами (від септичних резервуарів до фільтрів для очищення повітря та зеленого консалтингу). КНР, здається, вважає такі об’єднання перспективним шляхом для розвитку, попри опір своїх державних підприємств, які мають протекцію уряду.
В ідеалі кожна регіональна угода має бути відкрита для всіх охочих. Скажімо, Гана могла б підписати угоду між ЄС і Канадою за умови дотримання необхідних умов; або – ще цікавіше – Китай міг би вступити до ТТП. Це не сподобається тим, хто планує регіональні торговельні пакти як політичні фортеці. Але в тому й річ. Нині не час відмовлятися від принципу сприяння вільній торгівлі. Може, наразі СОТ і не може охопити широких угод, однак маленькі успіхи завжди здатні перерости у великі.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com