Так, є відмінності, але взагалі все саме так, як і раніше – жити можна. За іронією долі найчастіше я чула про це від однієї своєї знайомої, яка взагалі захоплювалася життям у «республіці» – син одним з перших отримав російський диплом, у всіх у родині була цілком стабільна робота, море теж було – раз на рік у відпустку. Тобто життя майже на заздрість. Якщо й були труднощі, то вони минули тоді, коли у «республіці» почали стабільно виплачувати заробітну платню.
Особливо моїй знайомій вдавалися гасла про те, якщо б ми усі взялися, то відбудували б «республіку» разом дуже швидко. Тут не дуже зрозуміло – ніхто з її родини не відбудовував нічого фізично і не працював понад міру, але гасла ці було просто показовими. Якщо точно – всі у її родині викладали у місцевому виші. Пошепки про її родину казали, що якщо вони й підуть з посад, то лише вперед ногами, бо вони не з тих, хто працює фізично та повний день, якщо все у цій викладацькій структурі вони знали, мали міцні зв’язки та заробляли гроші набагато більші, аніж платила їм «держава». Але цим хіба когось здивуєш? Особливо, якщо цей бізнес на студентах існував і до війни, і продовжував існувати після. А потім трапилося дивне – їх з чоловіком забрали до «МГБ». Тут кажуть – «на підвал». Пошепки всі перемовлялися – яка причина? Але і цим не здивувати зараз, особливо виходячи з того, що під слідством були за останні роки багато хто. Когось затримувати за розтрату грошей, когось у чомусь підозрювали. Слідство могло тривати більше півроку. Найдивніше те, що хтось потім після цих підвалів повертався на роботу майже на ту ж посаду, що й очолював до арешту. Тобто твій колега в якийсь момент міг бути під підозрою, під слідством, а потім знову стати твоїм колегою.
Читайте також: Дивні заробітки
Виходячи з таких спостережень, ніхто ні з ким не сварився та номери телефонів не стирав – так, зараз він десь у підвали, а завтра може знову з тобою працювати. Такі часи. Найдивніше те, що у випадку моєї оптимістичної знайомої забрали їх вдвох з чоловіком – викладачем іншої кафедри. Був ще старезний дід, який пережив усі війни та революції та універсально підходив під усі режими, бо потяги, про які він розказував студентам, вище за політику. Його чомусь не забрали. Люди жартували між собою: він не пережив би тих підвалів, помер одразу. Він і на роботу вже сам ледь ходив, його дочка із зятем заради його зарплатні водили під руки. Але була ще одна підозра – причина затримання скоріше за все у сині, а до нього ближче батьки аніж дід, хоча усе дивно.
А ще парадокс – Луганськ невелике місто, в якому усі знають одне одного роками. І причина затримання може бути таємницею слідства, але все одно скоро усі все будуть знати все у деталях, бо той саме слідчий комусь син, а комусь чоловік і сусід. І говорячи мені про затримання нашої спільної знайомої пошепки, одна із колег сказала: «Цікаво, чому їх обох затримали? Можна було б зателефонувати хрещеній, вона знає, а якщо не знає, дізнається». Логіку відчуваєте? Таємниці стають відомими усім. І ще – усі знали, коли, в який час мою знайому відпустили додому. І окрім співчуття у всіх було гаряче бажання розпитати, що від них хотіли? Чому відпустили її і чи причина дійсно у сині, який працював в одному з «міністерств» айтішніком, чим дуже пишалася уся родина. Смішно, але ніхто не сумнівався, що вони зможуть відкупитися, бо про них завжди казали: «У них все проплачено». Я думаю, вони не лише домовилися із слідчим, але й звинуватили його у непрофесіоналізмі чи чомусь такому, у чому, до речі, теж ніхто не сумнівався, знаючи хист цієї родини.
Читайте також: Соціологія в окупації
Але якщо без жартів, ми живемо зараз у страшні часи. І це найбільша різниці між тим, що було за часів української влади. Зараз можуть затримати не лише за паління у невизначеному для цього місці, але й за прогулянки під час комендантської години (штраф 2000 рублів), прогулянки без паспорту під час комендантської години (штраф 4000 рублів), використання військової форми без відповідних документів (затримання та штраф), фотографування стратегічних об’єктів (затримання та карна відповідальність), передача таємничих відомостей службам української розвідки (15 років колонії суворого режиму) і так далі. Під підозрою може бути будь хто. Я бачила якось як дівчинка-підліток крокувала із матір’ю мостом зі Станиці у Луганськ. Матір із червоним спітнілим обличчям тягла сумки попереду, а дівчинка йшла позаду. Мить – вона дістала телефон та почала знімати усе навколо: річку, міст. Матір і не бачила цього. Миттю до них підлетіли «військові», взяли під руки, відтягли. Почали переглядати фото на телефоні. Знаєте, що зробили усі люди навколо? Почали крокувати швидше, ніби не бачили нічого, опустили нижче голови, відвернулися. Кожен прагнув пройти швидше аби не бачити, що буде далі. Через секунду і матір, і дочка голосили вдвох – не знали, що знімати не можна, благали відпустити. А знаєте, як могло все бути далі? Затримання, довге слідство, допити. Дочку з матір’ю затримали б вдвох, вимагаючи зізнатися, чиє це було замовлення, на кого вони працюють і що їм пообіцяли за ці знімки. Далі в залежності від результатів допитів – після року слідства могли дати до 15 років колонії. Далі якщо б пощастило їх обміняли б під час обміну полоненими. Якщо пощастило на початку, відпустили б з того мосту, якщо б дівчинка довела, що божевільна, дурна, наївна і не знала, що робить. Все залежить від випадку, але я не знаю кінця історії, бо пробігла як усі повз цієї трагедії, прагнучи не бачити нічого та не чути.
Читайте також: Чого чекає Донбас?
Так, ми жартуємо про штрафи та прагнемо жартувати про затримання. Але разом із родиною затриманих з того ж вишу за проукраїнську діяльність звільнили за статтею двох викладачів. Це вовчий квиток, з яким не влаштуватися вже нікуди. Між собою люди шепотіли: «Вони навіть не виїжджали, весь час були тут, всю війну». Ніби це щось могло довести комусь. Ніхто чітко не міг сказати, які саме методичні матеріали українською у них могли знайти, що в них було пропагандистського характеру настільки, щоб могло потягнути на статтю та звільнення. Страшні часи, страшна реальність. Ми прагнемо жартувати, але, здається, це майже єдиний вихід для багатьох.