Суспільство

  ▪   Вікторія Малишева

Дивні заробітки

Мій сусід повернувся з України. Їздив на заробітки, чим трохи здивував усіх навколо. Для «республіки» типовіше заробляти в Росії, рідше за кордоном, але в Україну виїздять одиниці, а розповідає про це ще менше.

Мій сусід уже другий місяць захлинається емоціями, ніби повернувся зі свого першого турне Європою. Емоції наївні, але дуже щирі. Він був у Полтаві, легко знайшов роботу, орендував кімнату в приватному будинку. На все це його заробітку вистачало, а у вихідні вони з дружиною підробляли на зборі фруктів. У нього немає якоїсь особливої вдачі, але хай там як, а повернувся він після цих трьох місяців в Україні з повними сумками нового будівельного інструменту, який купив там на зароблені гроші. І він, і дружина можуть розповісти сотні історій про своє життя в Полтаві, про нічну ілюмінацію, про дуже комфортне життя, про свої прогулянки містом, про вихідні на річці. Здається, що були вони не в Україні, а у відпустці, де все включено. Хоча, до речі, мій сусід працював у Полтаві на великому будівництві, що легкою роботою не назвеш.

 

За ті три місяці він оформив собі новий український паспорт замість непридатного паперового, отримав закордонний, відновив водійські права, а до того вони з дружиною оформили статус переселенців, який дає їм змогу отримувати гроші на картку вже тут. І це проста людина, яка не має якогось особливого обдарування. Звичайний виходець із нашого району, який, як і всі тут, шукає роботу, щось продає, пиячить. Для нього, чесно кажучи, це перемога. Більшість не йде далі місцевої «армії» по гроші, а він поїхав аж на підконтрольну Україні територію. І поїхав із дуже сумнівним минулим — кредитом у трьох українських банках, який за ці п’ять років збільшився в рази. Такий фінансовий тягар зовсім не засмутив ані мого сусіда, ані його дружину. Поки вони жили в Полтаві, один із банків надіслав їм повідомлення: вам схвалено кредит. Дружина пішла у розвідку. До речі, sms надійшла саме з того банку, якому вони були винні, як виявилося, вже 350 тис. грн замість 8 тис., що їх позичили до війни. Жінка з широко відкритими очима спитала операціоніста про кредит, який їм можуть видати. Той перевірив за її прізвищем і трохи не похлинувся, побачивши таку щиру наївність: прийти по позику, не повернувши попередньої. Дружина погодилася, що віддаватиме все, що потрібно, й спокійнісінько пішла собі додому — її ніхто не затримав, а картку в телефоні вони, звісно ж, змінили, як робили це всі п’ять років, аби їм ніхто не телефонував із нагадуваннями про кредит.

 

Читайте також: Соціологія в окупації

 

Я не сумніваюся, що через місяць мій сусід зміг би оформити собі гуманітарну допомогу в усіх найближчих фондах та місіях, якби не повернувся додому. До речі, усі ці надбання — паспорт, гроші переселенця, емоції, досвід роботи — більшості місцевих на заздрість. Ну що вони бачили? Місцеву «армію»? А може, Росію з ночівлями в будинках без опалення й «швидкою їжею», аби заощадити й привезти додому бодай щось із грошей. А ще важку працю, постійний обман роботодавців, дуже зверхнє ставлення людей, сумнівний статус на зразок заробітчан східної зовнішності, які в Росії роблять усе. Тож мій сусід повернувся майже героєм із сотнею історій, які колись розповідали мандрівники.

 

Якщо взяти всіх моїх друзів, які виїхали, вийде дві дивні групи: одні без зайвої потреби не кажуть нікому, хто вони й звідки, аби уникнути розпитувань та співчуття, а інші, навпаки, роблять усе, аби скористатися своїм новим статусом. І всі вони до війни не виявляли жодних здібностей до цього. Подруга здивувала, каже, що не хоче працювати, мовляв, а навіщо? Вона щодня листується з фондами, щоб отримати допомогу. Пише, телефонує, збирає довідки, відвозить їх, потім мотається по продукти чи одяг. Їхня родина не купує собі нічого — усе дають люди. Одяг для них збирає найближча церква, а годують фонди та проекти, створені саме для допомоги таким, як вони. Звичайно ж, за такого стану речей мотивації йти працювати немає. Очікування допомоги схоже не азарт гравця: що дадуть цього разу? Яким буде одяг? А може, буде щось іще? Дивна ситуація: живуть вони на другу українську пенсію її батька, оплачують з неї житло в Києві, годують їх гуманітарні місії, і все це в Києві, а не в якомусь іншому українському місті. Мій приятель виграв суд над уже колишніми роботодавцями в Росії. Він ще п’ять років тому зрозумів, що бюрократичну систему можна перемогти її ж зброєю, тому охоче пише листи й скарги, подає позови до суду, навчається коштом організацій, дізнаючись про найменшу можливість скористатися своїм статусом переселенця. Сенс усіх його дій — обернути війну на власну користь, а потім розповідати всім, як це йому вдалося. Останній суд він виграв, коли організація оплатила йому лікування та піврічну реабілітацію — чоловік зламав ногу дорогою на роботу. Повернутися в колектив потім не зміг, його зненавиділи всі за листи-скарги, але хіба мало державних установ, де він зможе якийсь час працювати? А якщо йому відмовлять, довго судитиметься через це.

 

Читайте також: Чого чекає Донбас?

 

Але є в моєму оточенні й такі, про кого навіть найближчі сусіди не знають, звідки вони. Говорити про це мої друзі не вважають за потрібне. Співчуття їм ні до того, а на нормальне життя заробляють самі. І якщо війна й була причиною якихось їхніх дій, то лише на початку, а тепер вони довели всім, що можуть влаштуватися будь-де за будь-яких умов, розраховуючи тільки на себе. Дивні люди. Вони мимохідь кажуть про якісь перемоги й крокують уперед. У них немає часу на рефлексії й спогади. Багато працюють, багато прагнуть встигнути, багато вчаться. І саме вони дуже швидко асимілювалися у своєму новому оточенні, хоч би яким воно було, хоч би в яку країну їх закинула доля. Не сумніваюся, що минуть роки — і вони житимуть у власних будинках у цих нових країнах, куди колись приїхали лише з однією валізою з найнеобхіднішим. Як дивно розпорядилося життя. Чи могла я колись подумати про цей потенціал у кожному з них? Потенціал борця чи пристосуванця. Дивно й те, що ні ті, ні інші не хочуть повертатися до свого колишнього життя. Навіть в умовах, коли не все складається, не все легко, всі вони вважають саме це життя найкращим, бо тепер у них є максимальна свобода та реалізація.

 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.