Український літературний процес триває, навіть попри повномасштабну війну. Чи не найвагомішими доказами цього слугують літературні премії з усіма їхніми довгими та короткими списками, численні номінації свіжих проєктів від українських видавництв і лауреати, поміж яких не бракує дебютантів. Тож сучасна українська література не просто успішно чинить опір несприятливим умовам, а й цілком гучно та ствердно промовляє своє слово, а поява в цьому контексті нових імен зайвий раз демонструє гнучкість і вагомість літератури в переломні моменти нашого існування, її постійну синхронність із актуальними суспільними ідеями та переживаннями.
Подібну тенденцію засвідчує і відзнака «Книга року ВВС-2022», яку здобув роман Андрія Сем’янківа «Танці з кістками», надрукований у видавництві «Віхола». Цей текст розповідає історію київського патологоанатома Северина Доника – типового чоловіка з кризою середнього віку, кар’єрним застоєм і негараздами в особистому житті. Абсолютна невинятковість і непоказовість Северина – в усіх аспектах – врешті сподвигає на злочинну діяльність: патологоанатом починає нелегальну торгівлю частинами мертвих тіл. Що далі він заходить у своїх авантюрах, то більшими стають ставки і, відповідно, ризики. Северинові таки вдається змінити своє життя, але, висловлюючись медичною термінологією, – з багатьма побічними ефектами.
Отримання цьогорічної відзнаки «Книга року ВВС» збурило довкола роману нову хвилю інтересу. Це й не дивно, адже дуже часто журі звертає суспільну увагу на цілком нові явища в літературі: так, за останні роки премію здобули і дебютний роман Тамари Горіха Зерня «Доця», і книга представника так званої («так званої», бо немає певності щодо коректності такого терміну) ветеранської літератури Сергія Сергійовича Сайгона «Юпак», і вже резонансна книга Артема Чеха «Хто ти такий?». Тож і в «Танцях з кістками», які продовжують цей список, вартує шукати деталі, що привертають увагу, а таких не бракує: автор – Андрій Сем’янків – передусім відомий як блоґер MED GOblin, сама книга інтригує зазначеним у ній жанром – «медичний трилер», а те, що роман видано в м’якій обкладинці, наново порушує дискурс пейпербеку, який у нас (з усією потугою стереотипів) досі асоціюється винятково з масовою і жанровою літературою – у щонайбільш негативних конотаціях і хибних дефініціях цих термінів.
Читайте також: В траншеях щоденникових рядків Ернста Юнґера
Проте, звісно ж, книга цікавить не тільки позасюжетними елементами. У романі «Танці з кістками» Андрій Сем’янків, подібно до свого ж персонажа, препарує труп сучасного образу життя та людських стосунків, лишаючи після парастернальних порізів неакуратні шрами. Северин видається настільки типовим, що в ньому вкрай легко впізнати людей, котрих ви зустрічаєте ледь не щодня – у вагоні метро, у чергах біля кас супермаркетів чи в лікарняних коридорах. Головного персонажа бентежить діагноз, який поставили йому самому: «Ти не живеш Сево, а виживаєш», «…ти – ніякий», і він відчайдушно шукає ліки від своєї хвороби. З такого ракурсу роман постає як антологія банальних людських проблем і думок. А втім, автор дає поштовх до змін і виводить загрозливий висновок: типове життя типової людини настільки розріджує гуманність і водночас настільки викликає спрагу до непідробних емоцій, що вже навіть не потрібно йти на компроміс із власним сумлінням, аби наважитися на злочин, який бодай трохи наповнить існування сенсом.
Цей мотив роману підсилює і стиль Сем’янківа, який, щоправда, ще відчутно невиписаний. Наприклад, напрочуд дивно бачити, як патологоанатом-злочинець висловлює своє приголомшення (нехай навіть іронічно-вдаване) реплікою: «Овва!»; так само дивують – радше неприємно – рядки на кшталт: «Приказка про фраєра і жадібність була як ніколи доречною»; «І тоді, як кажуть, гівно полетіло на вентилятор…»; «Повним чайником у цифрових технологіях він себе не вважав…»; «…однокашник з інтернатури…» – і багато інших. Звісно, подібні цитати (це ж бо справді цитати маскульту тридцятирічної давнини) можна вважати засобом стилізації часопростору роману під епоху 90-х, проте події книги, судячи хоча б з наявності там смартфонів, розгортаються значно пізніше. Тому, з одного боку, ці рядки можна інтерпретувати як вияв уже згаданої банальності описуваного Сем’янківим життя. З другого ж, відтворений антураж ніби натякає, що доба розквіту криміналітету ще досі жевріє в самих персонажах – ділках, аферистах, наркоманах, грабіжниках, продажних працівниках силових структур. Однак така концентрація специфічних словесних формул усе одно видається завеликою.
Читайте також: Шумний біль: нова екранізація роману Дона Делілло
Деяка штампованість і поверховість книги проявляється і на інших рівнях тексту. Так, наприклад, коли Северин під час чергового розтину слухає Depeche Mode, то це, звісно ж, їхня найпопулярніша композиція «Enjoy the Silence»; аби підкреслити і без того надмірну типовість Северина, автор садить його за кермо чи не найпоширенішого на наших дорогах автомобіля – «Ланоса». Водночас розчаровують і змальовані в романі жіночі образи, які можна поділити на дві групи: це ненависні й дратівливі особи, яких вичерпно описує одна з фраз книги: «Зарвалася баба», й об’єкти сексуального потягу головного персонажа, зрідка – з домішками образу la femme fatale. Утім (і це варто визнати), усе вищезгадане настільки гармонійно співіснує з іншими елементами, що загальна картина книги виходить цілком повною, без прогалин – нехай навіть ця картина не приваблює.
Як висловився сам Андрій Сем’янків в одному з інтерв’ю, книга «Танці з кістками» – це «збірка рефлексій української медицини за останні 15 років». Чи не весь трепет, що його викликає трилер, пов’язаний саме із змалюванням у ньому системи охорони здоров’я, якій притаманні недбальство, жорстокість і цинізм. Не дарма саме в цьому середовищі Северин урешті пускається берега й починає свій стрімкий шлях донизу в традиційній системі моральних цінностей.
Проте медичний жах і лікарняна «бюрократична кабала» поширюються на весь світ роману. Київ тут – одне з кіл пекла за Данте, яке, щоправда, дещо цивілізували: проклали асфальтовані естакади й метро, збудували панельні багатоповерхівки та сміттєспалювальні заводи і відкрили кілька моргів. Власне, опис у книзі – тільки начерк макабричного міста (яке не дарма часто фігурує в романі саме як нічне), а на те, що це саме Київ, вказує хіба що кілька разів згадана Пейзажна алея, яка все одно постає тільки як місце для обговорень нелегальних оборудок. Такі гіперболізовані відчай і депресивність, які притаманні зображенню навколишнього світу в книзі, з одного боку, зайвий раз потверджують, що цей світ – несправжній, що це фікція, а з другого, слугують поясненням морального занепаду персонажів.
Читаючи «Танці з кістками», повсякчас питаєш себе: а чи могло бути інакше? Усе ж таки не лише людські рішення впливають на оточення, а й навпаки – світ впливає на ці рішення. І той світ, який змальовує Сем’янків, узагалі не здатен мотивувати на хороші вчинки. Слоганом книги є репліка одного з персонажів: «Вибір у вас є завжди. Запитайте себе, чи він того вартий». Та здається, що Северин мав хіба що ілюзорний вибір, продиктований усім, що складало його життя. Бо ж коли тебе – і буквально, і метафорично – оточують трупи, то виходом із ситуації може бути тільки радикальний вчинок, і не завжди цей вчинок буде правильним.
Читайте також: Любов і навіженість Курта Воннеґута
Мотивація злочинів Северина не лежить на поверхні. Його, як не раз зазначено в книзі, гроші не цікавлять, хоч не перший погляд може здатися, ніби саме бідність запускає та прискорює його моральну деградацію. Насправді ж злочинна діяльність – не більше і не менше, аніж манія. Увесь зображений у романі світ – це світ залежностей: тут досить важко знайти персонажа, який не страждав би на алкоголізм, трудоголізм, наркоманію абощо. Так і Северин знаходить свій фетиш – ризик, адреналін, власна спроможність переступити будь-які моральні й законні межі. Северин ніби прагне бути таким само, як і всі, бути ненормальним, неадекватним, хворим маніяком, бо ж у його реальності «здорові люди були невигідними».
«Танці з кістками» – це не апологія моральних деформацій. Тут немає жалю, захоплення чи бодай спроби осягнути вдавану потребу Северина постійно чинити переступи. Головного героя роману аж ніяк не назвеш героєм. Утім, ця книга може бути гучним застереженням: доки світ є заручником наших хвороб, доти ми є заручниками цього світу. Тож ми потребуємо інструментів впливу на свій простір і час, інструментів, що стали б у пригоді при формуванні нас самих, а відтак – і того місця, де протікає наше життя. У часи війни така проблема тільки увиразнюється. Тому доречно згадати слова Андрія Сем’янківа: «Попри те, що зараз війна, усе одно треба продовжувати робити речі, заради яких ми воюємо, в тому числі – читати хорошу літературу». Цілком імовірно, що саме хороша література – ключ до побудови (або відбудови) наших світів: і зовнішнього, і внутрішнього.