Перспектива цивільної жінки, що свідчить про війну, більше не лишається в тіні, а навпаки дедалі більше цікавить читачів. Минулого тижня в Україні за кілька днів розкупили новий наклад «Щоденників воєнного часу» Астрід Ліндґрен. Напевно, справа не лише у відомості дитячої письменниці, а й у потребі зіставити свій сучасний досвід із досвідом тих, хто пережив подібне (а перегуків таки чимало). Погляньмо, які ще є видання особистих свідчень про те, як жінки проживали війну.
Традиція щоденника
Існує велика добірка жіночих щоденників із часів Громадянської війни у США — здебільшого Півдня, проте є й голоси представниць Півночі. Оприлюднені навіть документи окремих родин — приватні листи, нотатки, рахунки, газетні вирізки, що розкривають життя жінок як вимушених голів родин під час війни 1861–1865 років.
Найбільше свідчень збереглося з часів Другої світової. Окрім ведення щоденника як поширеної практики серед людей ХХ століття, на чисельність вплинула й цілеспрямована ініціатива. Зокрема, у Сполученому Королівстві діяв дослідницький проєкт «Масове спостереження»: група антропологів звернулася до британців із закликом писати щоденники та спостереження за своїм життям. Чимало британок дослухалися й методично документували приватні переживання війни, черги, дефіцит, авіанальоти та перебіг воєнних дій. Низку щоденників видано ще за життя авторок чи незабаром після смерті, багато з них сповнені дотепів, енергії та надії. Авторки мали цілком різне запліччя — «На війну з Вітакером: воєнні щоденники» графині Ранферлі, «Ці чудові чутки: щоденники молодої вчительки воєнного часу» юної сільської освітянки Мей Сміт чи «Одна пара ніг» Моніки Діккенс, онуки Чарльза Діккенса.
Читайте також: Міський медіаархів як альтернативний архів сьогодення
В Україні серед різноманітних проєктів з документування досвідів війни особливо прикметними є записи снів воєнного часу від львівського Центру міської історії.
«Господи, допоможи нашій бідній шаленій планеті»: «Щоденники воєнного часу. 1939–1945» Астрід Ліндґрен
Коли спалахнула Друга світова, Астрід Ліндґрен ще не виповнилося 32, і кар’єра відомої дитячої письменниці була в неї ще попереду. Це, до речі, відображено в обкладинці нового українського видання, на відміну від попереднього (2017), де авторку зображували життєрадісною бабусею.
Вона пише про те, як Рузвельт домовляється з Папою про мир, проте ніхто не покладає надій на ці перемовини. Про дві страшні гідри — націонал-соціалізм і більшовизм, які стикнулися в смертельному двобої, і жодній зі сторін вона не симпатизує. А на Росію ще й люта за вторгнення в Фінляндію в 1940-му. Швеція доти зберігала нейтральність, святкувала дні народження і їла тістечка, — проте Ліндґрен не дає себе ввести в оману цим позірним спокоєм, коли довкола палає світова війна. Українським читачам можуть особливо відгукнутись епізоди про те, як зникають зручності й замерзає житло, як змінюється відчуття часу — коли святкують одне за одним воєнне Різдво й не вірять, невже минуло вже стільки часу? «Завтра війні виповниться 2 роки, а мені відчувається, ніби війна була завжди», — пише Астрід Ліндґрен.
Читайте також: Страхи й очікування жінок Європи навесні 1945-го
Окрім приватних відчуттів проживання війни, письменниця збирає газетні вирізки, фіксує новини з радіоефіру. Вона записує чимало свідчень про звірства росіян, котрі не поступаються нацистам, а проте в 1945-му спостерігає, що їх за це не спіткає трибунал завдяки статусу переможців над нацизмом.
«Вас дратує моє походження?»: «Воєнні спогади. 22 вересня 1939 — 5 квітня 1945» Кароліни Лянцкоронської
Львів’янка польської культури Кароліна Лянцкоронська записала те, що бачила на власні очі, в 1945-му, на основі своїх щоденників і спогадів. Проте європейські видавці довго не хотіли публікувати її книжку — то як надто антиросійську, то надто антинімецьку. Зрештою книжку видали 2001 року.
Авторка пише про окупацію, загрозу і втрату державності, партизанську і велику війну. Її батько — член Польської академії наук, мати — німкеня з родини німецького посла в Британії. Після докторату у Відні Кароліна Лянцкоронська завідувала кафедрою історії мистецтв у Львівському університеті, а під час війни стає учасницею Руху опору.
Вона іронізує з сучасниць, котрі вдаються до магічного мислення, щоб пояснити ненормальність війни й ворожать на перемогу, доки поруч димлять труби крематорію. Лянцкоронська тим часом вдається до паралелей із класичною літературою: котрий епізод схожий із Фукідідом, Еврипідом, Гомером чи Міцкевичем. Вона переживає дві окупації — радянську й нацистську, і кілька арештів — у Львові, Станіславові, Берліні, концтаборі Равенсбрюк.
Є в книжці і лінія непростих стосунків поляків і українців у Львові, і спостереження за колаборацією з радянським і нацистським режимами, і висвітлення трагедії розстрілу львівських професорів 1941 року.
На американському ринку книжка Лянцкоронської вийшла з назвою «Мікеланджело в Равенсбрюку» — адже мистецтвознавиця читала лекції з ренесансного мистецтва для співкамерниць.
«Я не можу писати про це, я можу тільки кричати. Але кричати не можна. Я мовчу»: «Київський щоденник» Вікторії Колосової
Кілька років тому в Україні віднайшли та опублікували воєнний щоденник Вікторії Колосової — майбутньої дослідниці ранньомодерної літератури, а на час початку війни — юначки щойно після школи, котра жила з батьками в Києві, на вулиці Стрілецькій.
22 червня 1942 року вона ретельно описує, як для неї рік тому почалася війна, натомість сторінка за 1941 рік вирвана із зошита. Є згадки про те, що авторка неодноразово перечитувала свій щоденник під час війни.
Задля виживання в окупованому місті дівчина вступає на курси німецької, влаштовується на роботу в бібліотеці Інституту селекції. Паралельно читає «Рівновагу» і «Чесність з собою» Володимира Винниченка та відкриває для себе українську культуру.
Вона цікавиться «старими культурними інтелігентними людьми», а в серпні 1942 року фіксує зустріч з «українкою, дуже активною жінкою, з тих, для кого життя — це боротьба» (можливо, Оленою Телігою?).
Читайте також: Київські адреси українського підпілля під час Другої світової
Є ще чимало жіночих щоденників війни, вартих прочитання.
Хтось писав під час війни про зовсім інше, рятуючись приємними спогадами, як Агата Крісті, котра в обстрілюваному Лондоні згадує щасливі роки в археологічній експедиції в Іраку та Сирії з чоловіком Максом Меллованом. Вона пише автобіографічний текст про цей період свого життя «Розкажи мені, як живеш». Як зазначає авторка, для неї це було «не спробою втечі в минуле, а прагненням принести в сьогоднішню важку працю і горе щось незнищенне — те, що не лише було в нас, а й досі є!»
Хтось загинув, не довівши щоденника й не дочекавшись завершення війни. Як єврейська дівчинка Анна Франк у німецькому таборі смерті. Як українська письменниця Вікторія Амеліна після поранення в Краматорську. Її англомовну книжку «Дивлячись на жінок, які дивляться на війну» на основі щоденників, документування російських злочинів та інтерв’ю з жінками упорядкували та видали друзі й чоловік авторки.
Кожен із цих щоденників зафіксував унікальний досвід авторок, хоч окремі риси проживання війни можуть здаватися впізнаваними й додати наснаги сьогодні.
