«Жінка, життя, свобода!» Масові протести в Ірані тривають і набирають обертів

Світ
3 Жовтня 2022, 20:33

Три тижні назад в мережі з’явилися фотографії усміхненої дівчини в легкому чорному шарфі. Поряд, були знімки цієї ж дівчини вже в реанімації, з понівеченим обличчям і закривавленою головою. Нілюфар Хамеді, журналістку реформістської газети «Шарґ», завдяки якій світ побачив зловісні фотографії, які сколихнули Іран, вже заарештували. Що ж відбувається?

Що сталося в Ірані?

У вівторок 13 вересня Махсу (Жіну) Аміні, яка ненадовго приїхала відвідати Тегеран з провінції Курдистан, заарештувала так звана іранська “поліція моралі” (ґяште ершад). Під час затримання, поліцейські забили її до втрати свідомості. Махса впала в кому. Уряд почав залякувати її родичів, а лікарі в паніці брехали, що травм в неї насправді не було і в дівчини давно були проблеми зі здоров’ям. Після цього група хакерів зуміла отримати доступ до медичних файлів дівчини, і опублікувала КТ знімки Махси – на них було видно жахливі травми голови, ребер і легень. Уряд цинічно опублікував відео дівчини в поліцейській частині, без дати, стверджуючи, що це Махса і що вона була здорова, і в неї просто стався серцевий напад. 16 вересня, три дні після затримання, дівчина померла.

Більш ніж два тижні тому розгнівані люди почали спочатку збиратися  біля госпіталю Касра в Тегерані, де перебувала Махса. Масові протести розпочалися вже під час похорону Махси, на який прийшли десятки людей, незважаючи на залякування і погрози уряду родичам дівчини, від яких вимагали поховати Махсу одразу і без сторонніх людей. Під час похорону, який проходив під наглядом військових, багато жінок зривали хіджаб на знак протесту. Невдовзі люди почали виходити на вулиці великих і малих міст – Тегерана, Рашта, Ісфагана, Машада, Шіраза, Язда і звичайно на батьківщині Махси, в місті Сакез в провінції Курдистан. Протести відбуваються навіть у віддалених провінціях, як-от на острові Кіш, Ґешм або в Сістан і Балуджистані. Протести охопили й Ком, релігійний центр Ірану. Станом на середу 3 жовтня протести відбуваються в більш ніж у 90 іранських містах.

Читайте також: Іран в тилу російсько-української війни

Вже 21 вересня організація Netblocks повідомила, що в багатьох провінціях пропав, або майже не функціонує інтернет. В Тегерані майже одразу перестав працювати мобільний інтернет, а доступ до мережі можна було отримати тільки через Wi-Fi і VPN. В середу 21 вересня Іран повністю заблокував Instagram, а четвер в Тегерані майже ні в кого не працював WhatsApp. Станом на 28 вересня в Ірані без VPN не можна було отримати доступ до жодної соцмережі чи месенджера, а в неділю 25 вересня уряд навіть заблокував Google Search.

«Я їх [іранський режим – Ред.] ненавиджу, я бажаю їм смерті щодня. Щодня я йду по вулиці і коли я бачу їхніх спецпризначенців, я із-задоволенням уявляю, як би я вистрілив їм в голову», – каже Мохсен [це та решта імен наших співрозмовників змінені з метою безпеки – Ред]. Йому 32 роки і він інженер. На протести він ходить з 2009 року. «Якщо вб’ють мене, то хай убивають. Краще так, аніж гнити, як ми гниємо ці роки». Його сусід по квартирі намагається організувати страйки серед студентів і медиків, ті ж в свою чергу агітують професорів. «Це дає мені відчуття того, що ми не просто стоїмо на вулиці щовечора, а кудись рухаємось».

Видається, що запал протестувальників на третій тиждень протестів не вщухає. «Вчора вони [поліція – Ред.] прийшли до мене додому. Вони бачили, куди я тікав, коли за нами їхали їхні посіпаки на мотоциклах. Походили під вікнами. Я мабуть не буду ночувати вдома, вони обов’язково повернуться. Переночую деінде. Я спробую бути на зв’язку», – каже мій інший друг, Алі. Йому 28, він айтівець, пройшов своє «бойове хрещення» під час протестів 2019 року, а на ці протести він ходить з батьком, якому на час революції 1979-го було 18 років. Цього разу на зв’язку його не було день. Наступного дня ввечері приходить повідомлення: «Ти там? Знаєш, у мене добрі новини. Вони [поліція – Ред.] стомились. Я бачив це в їхніх очах. Вони не хочуть там стояти, це вже триває третій тиждень, їм це остогидло. Це добрий знак, чи ж не так?».

Читайте також: До листопада не домовляться. Що арабські медіа пишуть про переговори про ядерну угоду з Іраном

Моя подруга Анахіта вперше вийшла на вулицю, коли КВІР збив український літак в січні 2020 року. До цього вона не вірила, що протести можуть щось змінити, та й жорстокість ісламської республіки її особисто не дуже зачіпала – вона мешкала у Франції. Тоді, у 2020-му, її поранили, але їй вдалося втекти. Тепер вона виходить знову. «На місці Махси могла би бути кожна з нас. Мені байдуже, якщо хтось хоче носити русарі [хіджаб – Ред.], хай носять. Я не хочу. Чому, коли жінкам в Європі не дозволяють носити нікаб [мусульманська хустка, яка закриває обличчя – Ред.], всі прості люди стають на їхній захист, а коли ми, іранки, не хочемо носити русарі, нікому немає до нас ніякого діла? Чому нас ніхто не чує? Ми не хочемо хустки».

Довгий шлях до свободи

Іранці не вперше виходять на протести проти режиму. Донедавна наймасовіші протести в пост-революційному Ірані відбувалися в червні 2009 році, коли президентські вибори були сфальсифіковані на користь Махмуда Ахмадінежада, фаворита Верховного Лідера Ірану Алі Хаменеї. За різними підрахунками тоді на вулиці Тегерана і площу Свободи вийшло від кількох сотень тисяч до двох мільйонів людей. Опозиційні лідери Мір-Хоссейн Мусаві і Мехді Каррубі, щоправда, виявилися не готові до такої конфронтації, і вже невдовзі протести зазнали поразки. Масові зібрання розігнали, а за підрахунками опозицыъ загиблих виявилось майже сто. Почалися переслідування і репресії. В 2011 Мусаві і Каррубі посадили під домашній арешт. Наступна, щоправда дуже нетривала, хвиля протестів почалася в грудні 2017 в Машаді і продовжувалася до першої половини січня 2018 року. Спочатку протести були реакцією на недолугу економічну політику уряду, але мітингувальники дуже швидко підхопили політичні гасла. «Смерть Хаменеї!», «Смерть диктатору!» – кричали на вулицях іранських міст. «Реза Шах [Колишній шах Ірану, з 1925 по 1941 рік – Ред.], хай благословенна буде душа твоя». Вже тоді іранські жінки вийшли на вулиці вимагаючи скасувати примусове носіння хустки в Ірані. «Дівчата з вулиці Енґелаб» – так їх згодом назвуть, а фото Віди Мовахеді з білим хіджабом, прив’язаним до палиці, стане символом протестів. Але й ці протести дуже швидко закінчилися, а запал іранців пропав.

15 листопада 2019 року – за одну ніч – уряд підняв ціни на бензин втричі. Іранці, які вже рік перебували під поновленими санкціями, в розпачі починають виходити на вулиці. Тегеран, Язд, Машад, Ісфаган, Керманшах, Рашт. Наступного дня, 16 листопада, в Тегерані випало дуже багато снігу і місто майже не функціонувало. Сотні людей виходять на вулиці, підпалюють сміттєві баки, кидають камінням в поліцейських. А вже через декілька годин увесь Іран на півтора тижні потоне в глибокому інформаційному вакуумі – в країні повністю вимкнуть доступ до глобального інтернету, перевівши користувачів на так званий «національний інтернет». Зв’язку із зовнішнім світом немає, а протестантів розстрілюються прямо на вулиці. В листопаді 2019 року в Ірані загинуло 1500 людей. Частину розстріляли під час протестів, частину убили при затриманні чи вже в поліцейських відділках.

Читайте також: Навіщо Саудівська Аравія взяла участь у визволенні іноземців з російського полону

8 січня 2020 року. Світ перебуває в стані шоку, після того як військові Корпусу Вартових Ісламської Революції (КВІР) двома ракетами збивають український боїнг PS752 за три хвилини після зльоту, на висоті кількох кілометрів над Тегераном. Іран спочатку обурено заперечує свою причетність, а потім, плутаючись в твердженнях, змушений визнати, що літак таки «випадково» і «у відповідь на агресію США», як вони стверджують, збили військові КВІРу. Наступного дня сотні іранців виходять на вулиці Тегерана. «Смерть Хаменеї!», «Ми не хочемо ісламської республіки», «Вони говорять нам, що наш ворог Америка, а наш справжній ворог тут [в Ірані – Ред.]». Протести, так і не набравши обертів, вщухають. Уряд шантажує, залякує і погрожує не віддавати тіла іранським родичам загиблих у авіакатастрофі, при цьому цинічно розвісивши банери в Тегерані: «Глибоке співчуття іранському народу. Ми з вами разом у нашому спільному горі».

Здавалось би, іранці більше не зуміють піднятися. Чотири десятиліття жорстокої диктатури, неодноразові спроби, численні невдачі, сотні політичних в’язнів, сотні вбитих і зниклих безвісти. Але останній тиждень показав, що вони готові спробувати знову. За останні чотири роки економічна ситуація в країні почала різко погіршуватися, і навіть у великих містах багато хто живе поза межею бідності. Навесні цього року уряд різко підвищив ціни на хліб та муку, а також на ліки. Доходи Ірану від нафти й газу, які й так були дуже урізані після відновлення санкцій в 2018 році, теж суттєво впали, після того як Росія почала продавати свою дешеву нафту в Китай та Індію, витісняючи Іран з його чи не єдиних ринків збуту. Консервативний уряд, «обраний» в червні 2021 року, провалив навіть найгірші прогнози. А ядерну угоду, яка могла б стати ковтком свіжого повітря і єдиним порятунком для режиму, поки не підписують.

Чим нові протести суттєво відрізняються від попередніх?

Попри скептичні прогнози оглядачів за кордоном, протести йдуть вже вісімнадцятий день. Люди не бояться. Якщо раніше стратегія мітингувальників обмежувалася киданням каміння в поліцію й подальшою втечею, то зараз люди біжать за групою поліцейських й кидають в них коктейлями Молотова. Серед іранців поширюються повідомлення, що в деяких містах, скажімо в районі Тегерана Нармак чи в Курдистані, деякі протестувальники були озброєні, але такі повідомлення важко перевірити. Більше того, чи не вперше з 2009 року смерть однієї дівчини штовхнула на вулиці абсолютно всі верстви населення. В 2019 протести охопили провінцію і бідніші райони Тегерана. Більшість середнього класу надавала перевагу склянці нелегального віскі в очікуванні, коли протести, або, як тоді багато казав, «заворушення», закінчаться і можна буде спокійно вийти на вулицю або посидіти в інтернеті. Сьогодні всі розуміють, що на місці дівчини, яку по-звірячому до смерті забила поліція могла би бути чиясь сестра, мати чи донька. Тому це своєрідний новий рівень. Виходять навіть ті, для кого цей протест – перший.

Теперішні протести вирізняються організованістю. Раніше, окрім невеликої частини «ветеранів» минулих протестів, багато іранців приходили непідготовленими, не маючи чіткого розуміння того, як поводитися під час атаки поліцейських, як тікати, як триматися разом, як наступати, як діє сльозогінний газ. Зараз в інстаграмі і телеграмі (який у більшості через VPN таки працює) поширюють інструкції того, як поводитися, якщо поліція почала розпилювати газ, що робити у випадку кровотечі, як надавати необхідну допомогу пораненим, як розробляти стратегію наступу та відступу, та як поводитися під час затримання, щоб зменшити ризик тортур. Люди почали організовуватися по районах Тегерана, намагаючись розпорошити поліцейські сили, при йому зберігаючи центр протестів в Тегерані біля бульвару Кешаварз і майдану Валі Аср. «Займіть якомога більше районів. Займайте площі, центральні вулиці. Якщо ми втратимо один район, перегруповуємось і переходимо в інший», – йдеться у повідомленні, які розсилають в телеграмі протестувальники. Крім того, вони вже не ходять по одному, а пересуваються більшими групами. На додачу до цього, люди намагаються (іноді досить успішно) ідентифікувати нападників. В телеграмі поширюють особисті дані поліцейських, які били чи стріляли в людей.

Читайте також: Слова мають значення. Як в арабських ЗМІ відреагували на анексію українських територій

Окрім того, нова особливість цьогорічних протестів – це організовані страйки. Не зважаючи на можливість арештів та тортур, частина професорів іранських університетів на знак протесту відмовилися проводити заняття, частина звільнилися. Контрактні робітники іранської нафтової промисловості вимагають від уряду припинити репресії проти протестувальників, інакше вони розпочнуть страйк. Це безумовно може стати ударом для ключового сектору іранської економіки. 27 і 28 вересня в Тегерані оголосили про страйк працівники компанії Снапп (аналог Uber), і Діджикала (аналог служби доставки Amazon). Власники підприємств і торговці оголосили про страйки в провінції Курдистан та інших західних провінціях, наприклад в Східному і Західному Азербайджані, а також в Іламі. Профспілки в 15 містах Ірану, включно з такими містами як Урмія, Ошнавіє, Махабад, Піраншахр, Сардашт, Саккез, Маріван, Санандадж та Ілам, розпочали масовий страйк. В суботу масові протести розпочали студенти більш ніж 100 університетів Ірану. До страйку долучились найбільші університети Тегерана, Машада, Ісфагана. Традиційний центр студентського спротиву, найвідоміший університет Ірану, Шаріф, студенти якого становлять значну частину стипендіатів Гарварда і Стенфорда, в неділю 3 жовтня став полем битви між студентами і державними силами безпеки. Вночі поліцейські оточили студентів, розпочались арести, криваві зіткнення, в студентів стріляли бойовими патронами.

Також мітингарі відзначаються рішучістю і бажанням йти до кінця. Те, що ми бачимо – це справжня, неприхована лють доведених до відчаю іранців. Вони вже не бояться, вони відбивають у поліції своїх, яких намагаються арештувати. Чоловіки захищають жінок, жінки захищають чоловіків. Люди налаштовані рішуче. Атмосфера вже не нагадує вуличні фестивалі, немає танців чи пісень. В іранських соцмережах поширюють дуже багато відео, де люди виловлюють поліцейських. Люди скандують: «Ми будемо боротися, ми помремо, але Іран наш назад заберемо», і здається, що цього разу це не просто слова. В Тегерані підпалили декілька поліцейських відділків, спалили поліцейські мотоцикли, б’ють поліцейські машини. «Жінка, життя, свобода»,  – кричать люди. Це стало неофіційним гаслом протестів. Державні сили у відчаї вишукують поодиноких протестувальників, забиваючи їх кийками – жінок, дітей і навіть старих немічних людей, які могли просто невчасно опинитися на вулиці. Не маючи змоги розігнати протести, поліцейські намагаються посіяти страх, жорстоко катуючи випадкових людей. Поранених мітингувальників агенти в цивільному пакують в карети швидкої допомоги, щоб інші учасники протестів не намагалися відбити їх, і везуть в поліцейські частини.

На минулих вихідних іранська поліція холоднокровно застрелила 20-річну Хадіс Наджафі, одну з учасниць мітингів в Тегерані, шістьма пострілами в груди й обличчя. Тіло Ніки Шакрамі, яка пропала під час протестів, сили безпеки повернули родині з численними травмами, завданими під час тортур. Втрати серед протестувальників та поліції достеменно невідомі. За офіційними даними, 41 людина загинула, хоча за інформацією неурядової організації Iran Human Rights й незалежних оглядачів, кількість загиблих станом на неділю 2 жовтня ймовірно перевищувала 92 особи. В понеділок 26 вересня стало відомо про 450 заарештованих в самій лише північній провінції Мазандаран. Минулого тижня іранський правозахисник Кавех Мусаві, який перебуває в Оксфорді, повідомив про три сотні поранених поліцейських, але, на жаль, перевірити ці дані через інші джерела наразі неможливо. В суботу начальник розвідки КВІРу в південно-східній провінції Сістан і Балуджистан був застрелений у Захедані, столиці провінції. Окрім нього під час сутичок з протестувальниками застрелили кількох членів басіджі – парамілітарного державного угрупування.

Ще одна риса, яка вирізняє цьогорічні протести – політизація. Так, вперше з 2009 року протести стали суто політичними. «Ми не хочемо ісламської республіки!», – вигукують люди. Понад те, цього разу протестанти обрали мішенню самісіньке серце системи – хіджаб. Іран – це єдина країна у світі (крім Афганістану після приходу до влади Талібану у 2021 році), де всі жінки незалежно від національності чи віровизнання змушені носити хустку (русарі) і довгу накидку до колін, плащ чи довгу сорочку (манто). Як і більшість авторитарних режимів, іранська влада ревно охороняє давно вже атрофовані і нікому не потрібні атрибути революції 1979 року. Іранський клір десятиліттями плекав ідеологію, центром якої був тоталітарний контроль над приватним життям своїх громадян. Тому, якщо жінки зуміють вибороти право не носити хіджаб (а точніше, носити його лише за власним бажанням), це може стати ідеологічним ударом, якого система вже не переживе. Сотні іранок зараз спалюють свої хустки просто на вулиці. Сотні іранок на знак протесту привселюдно зрізають собі волосся, якого так боїться ісламська республіка. Що цікаво, до жінок без хіджабу долучається дуже багато тих, хто хустку носить добровільно.

Міжнародна підтримка протестів також є безпрецедентною. З перших днів протестів міжнародна хакерська група Anonymous заявила, що боротиметься за свободу іранців. За тиждень Anonymous здійснили хакерські атаки на майже всі державні установи, включно з парламентом і Центральним Банком Ірану, а також зуміли підключити кілька несанкціонованих точок доступу до Wi-Fi.  На підтримку іранців висловилося дуже багато іноземних митців, письменників, акторів, спортсменів. Іранський уряд роздратовано викликав британського посла, вимагаючи пояснити, чому перськомовні медіа на території Великобританії «підтримують хаос і втручаються у внутрішні справи Ірану». В суботу 2 жовтня тисячі іранців у більш ніж 150 містах світу вийшли на вулиці на підтримку протестувальників на батьківщині. Що цікаво, на багатьох протестах, скажімо в Лондоні чи Сан-Франциско, майоріли українські прапори. За день до цього Hichkas, один з найпопулярніших іранських реперів, який живе в Лондоні і відомий активною політичною позицією, закликав іранців принести українські прапори. «Хай світ знає, що у наших народів спільний ворог [росія – Ред.]».

Найцікавішим моментом протестів є те, що всеосяжна іранська державна система поліцейського контролю виявилась набагато хисткішою, ніж того б хотілося уряду. Треба зазначити, що традиційно, після революції 1979, року іранські збройні сили складаються з регулярної армії (т.зв. «артеш») – відносно мало ідеологізованих військових, котрі є основним ядром сил оборони країни в разі нападу; а також Корпусу Вартових Ісламської Революції (КВІР) – військово-політичної структури, що відповідає не лише за негайне придушення будь-якої непокори всередині Ірану, а й за зовнішню розвідку, шпигунство, військові операції за кордоном і так званий «експорт ісламської революції». Особовий склад артешу – 420,000 військовослужбовців, особовий склад КВІРу – 190,000. Попри кількісну перевагу, артеш довгий час був маргіналізованим, тому потенційно залишається слабкою ланкою режиму. Ще під час протестів в 2019 році з’являлись повідомлення про те, що частина регулярних армійських частин відмовилися придушувати протести, виконувати накази і стріляти в протестувальників. Раніше, у 2018 році, декілька рядових КВІРу зробили те ж саме. Тож вже доволі давно уряд остерігається, що в разі дуже масових заворушень є ризик того, що принаймні частина регулярної армії може повести себе не зовсім прогнозовано.

Читайте також: Сучасний Іран. «Як ми перетворилися на тих, ким ми є?»

На жаль, чутки про те, що в деяких містах Ірану регулярним армійським частинам заборонили покидати місця дислокації, перевірити не вдалося. Увечері в понеділок 26 вересня в твітері з’явилися нові повідомлення про те, що деякі підрозділи іранської армії, зокрема дуже впливова 65 бригада Нохед (частина регулярної армії), відмовилася брати участь у придушенні протестів. Іранські користувачі помітили теж, що частина офіційних інстаграм акаунтів пов’язаних з іранською армією (артеш) опублікували відео іранських військових зі словами «Армія Ірану – з народом, ми стоїмо пліч-о-пліч з вами. Наша армія буде служити на благо народу Ірану» з хештегом #mahsa_amini, й попросили поширити це відео. Це, зрозуміло викликало шквал спекуляцій, а наступного ранку всі відео були видалені без пояснень. Причина таких публікацій не зовсім зрозуміла й наразі цю інформацію, як і ставлення регулярної армії до протестувальників, дуже важко достовірно перевірити через комунікаційний вакуум в Ірані.

В чому небезпека для протестувальників?

Попри те, що протест має дуже потужну підтримку серед населення, що на вулиці вийшли всі соціальні прошарки, й він цілком заслужено може називатися загальнонаціональним, іранці, на жаль, досі не зовсім ясно сформували свою основну подальшу мету. Іншими словами, ніхто чітко ще не заявив про те, а що ж буде, якщо цього разу раптом вдасться добитись успіху. Зрозуміло, що люди дуже втомилися і ще навіть один рік існування Ісламської Республіки видається нестерпною вічністю. На вулицях голосно лунає основна теза протесту – іранці не хочуть теперішнього режиму. Проте постає питання, а чого ж саме хочуть люди? Що є остаточною метою протестів? Що і хто прийде на зміну режиму? На сьогодні відповідей на ці питання немає. Якихось конкретних вимог досі не прозвучало, а це і є нагальним питанням для протестувальників. Адже кількість жертв зростає, а люди повинні розуміти, за що саме вони ризикують життям.

На додачу до цього, в протестах, які розпочались позаминулого тижня, досі немає лідера чи групи лідерів, які могли б на практиці щоденно координувати дії людей і розробити певну стратегію поведінки. Звичайно, навіть формальна політична опозиція в Ірані як така є відсутньою, що дуже ускладнює ситуацію. Проте, починаючи з 1979 року, за кордоном так і не було сформовано альтернативи, яка б мала масову підтримку саме в Ірані. Попередні протестні рухи не породили опозиційних лідерів, готових взяти на себе відповідальність за формування альтернативного бачення майбутнього країни. Сьогодні більшість інтелектуалів, письменників чи митців обмежилась усною підтримкою чи публікаціями в соцмережах (за що деяких акторок зразу позбавили права зніматися в кіно). Колишній іранський принц Реза Пахлаві, який живе у Вашингтоні, немає особливої підтримки в Ірані, передусім через свою інертність і брак ініціативи. Єдиним, хто більш-менш активно допомагав і підтримував протести (щоправда, теж онлайн) став футболіст Алі Карімі – улюбленець публіки і колишній гравець національної збірної та тренер Персеполіса. Медіа, пов’язані з КВІРом, закликали заарештувати Карімі, а в понеділок ввечері з’явилися повідомлення про те, що його будинок в Тегерані опечатали військові. Чи з’явиться новий лідер/-и зараз? Це питання хвилює багатьох.

Читайте також: В ім’я хіджаба

Окрім того, дуже важливо, щоб протести залишалися загальнонаціональними і спрямованими проти режиму, а не розпорошувалися по провінціях, перетворюючись на локальні, і що небезпечно, сепаратистські бунти. Скажімо, в п’ятницю 30 вересня відбулися криваві сутички між державними силами безпеки та протестувальниками в містах провінції Сістан і Балуджистан. Тільки в одному місті Захедан загинуло як мінімум 20 людей, дуже багатьох поранено і заарештовано. Важливо зазначити, що Сістан і Балуджистан – це південно-східна провінція Ірану, де живе етнічна і релігійна меншина, балуджі-сунніти. Ця провінція була одна з останніх, які долучились до масових протестів, а першочерговим поштовхом до протестів стало не стільки вбивство Махси в Тегерані, як новина про те, що декілька місяців назад голова поліції в Чабахарі зґвалтував місцеву 15-річну дівчину.

Тільки час покаже, як розвиватимуться подальші події – чи затихнуть протести, чи переростуть в революцію. Ісламський режим зараз дуже слабкий, мабуть найслабший з часів революції 1979 року. Але й до людей на мітингах залишається багато питань, які потребують негайних відповідей і рішень. Режим помилково думає, що подальша агресія і репресії допоможуть приборкати протести. Протестувальники ж настільки розлючені, що мало хто задумується над подальшими кроками та стратегією, якщо вдасться протриматися хоча б ще кілька тижнів. Протести вражають своєю згуртованістю, масовістю, а також чітким політичним й ідеологічним підґрунтям. Вже зараз зрозуміло, що незважаючи на кінцевий результат, події останніх тижнів не залишаться без наслідків, а в сучасній іранській історії розпочався новий етап.