Одразу після появи першої повісті Ірина Вільде стала зіркою міжвоєнного Львова, який тоді вимушено відігравав роль української культурної столиці. «Метелики на шпильках» вийшли в 1936-му й умить зробили дебютантку знаменитою. Того самого року було опубліковано й наступну повість «Б’є восьма». Вона вражала модерним стилем, спробою не зважати на найсуворіші заборони та застороги й автобіографічністю.
Скандальний початок
Коли донька українського письменника Дмитра Макогона Дарина обирала собі псевдонім, то вже в ньому маніфестувала ідею незалежності. Автобіографічних героїнь часто називала власним іменем, як-от Дарку в «Метеликах на шпильках». Належала до генерації, яка користувалася першими вагомими здобутками жіночого руху. Навчалась у Львівському університеті. Як і більшість інтелігентних галицьких дівчат того покоління, захоплювалася Ольгою Кобилянською й ідеями жіночої емансипації, пов’язаними з ідеями національного визволення. Дарка Макогон із власного нелегкого досвіду добре знала про утиски румунської й польської влади. Адже її батька свого часу виключили з гімназії за приналежність до національного руху, а згодом сім’я, щоб урятуватися від переслідувань, нелегально перейшла кордон і назавжди покинула підрумунську Буковину. У Станіславові (Івано-Франківську) створила в гімназії літературний гурток, який хотіла назвати на честь Ольги Кобилянської. Написала листа з проханням про дозвіл і отримала прихильну відповідь. Той лист у рожевому конверті все життя потім зберігала серед найдорожчих реліквій. Тож серед співробітниць журналу «Жіноча доля» в Коломиї також опинилася не випадково.
Читайте також: Аристократка, феміністка, діячка Центральної Ради
Коли «Метелики на шпильках» невідомої авторки здобули найповажнішу на той час літературну премію львівського Товариства письменників і журналістів імені Івана Франка, здійнявся скандал. Адже книжка конкурувала зі знаними текстами на патріотичну тематику, а ієрархію значущих і незначущих проблем визначали старосвітські патріархальні настанови. Переживання гімназисток у вітальні не могли в означеній перспективі видаватися такими само актуальними, як, скажімо, описи війни й визвольних змагань. Проте Ірину Вільде підтримав найавторитетніший львівський критик професор Михайло Рудницький: він назвав її талант модерним і європейським.
Народження саги
Окрилена успіхом письменниця одразу задумала великий роман, сучасну родинну сагу. Тільки родина ця складається з шести жінок, яким довелося самостійно виживати в негостинному й неприязному світі. Амбітність і викличність задуму Ірини Вільде годі переоцінити. Вона таки не випадково обрала свій псевдонім: щось буйне й безоглядне раз у раз виявлялося в її характері. Написані ще у 1930-х роках двотомні «Сестри Річинські» побачили світ аж за кілька десятиліть.
Коли Ірина Вільде одружувалася з інженером Євгеном Полотнюком, той подарував юній обраниці портативну друкарську машинку. Їм випало кілька щасливих років спільного життя, коли все здавалося досяжним і можливим. Роман писався швидко, із прототипом героїні письменниця познайомилася в редакції «Жіночої долі». Проте вир великої історії шалено закрутився й ситуація склалася така трагічна, що про публікацію твору довелося надовго забути.
У 1939-му прийшли «совіти» й умить позбавили ілюзій тих галичан, які наївно сподівалися звільнення від ненависного польського гніту та постання Української держави. А за два роки з’явилися інші окупанти: гітлерівці. Євген Полотнюк із дружиною опинився в митрополичих лісах Андрея Шептицького неподалік Яремча на посаді надлісничого із наказом налагодити роботу школи для командного складу УПА. Подружжя розуміло небезпеки, які чигали повсюдно, тому старшу дитину залишили в батьків. Восени 1943 року Полотнюка заарештували. Того самого вечора до Дарини Дмитрівни завітали двоє німецьких солдатів і попередили про арешт. Вона вибігла в темряву з кількамісячним немовлям на руках, прихопивши з собою тільки подаровану на весілля друкарську машинку, рукопис «Сестер Річинських» і трохи дитячих речей. Її забрала переночувати сусідка, чоловік якої також воював в УПА і знав про завдання Полотнюка. Євгена Полотнюка розстріляли за вироком гестапо, а Дарині Дмитрівні підпільники допомогли дістатися до батьків. Далі молодій жінці з двома малими синами довелося самій давати всьому раду. Після війни її кілька разів рятував від серйозних неприємностей знаменитий радянський партизанський командир Сидір Ковпак. Якийсь час упівські партизани співпрацювали з ковпаківцями, і радянський герой пам’ятав, що саме Євген Полотнюк під час карпатського рейду забезпечував їх харчами.
Читайте також: Кресовець, хлібороб, державник. Про витоки політичних поглядів В’ячеслава Липинського
У повоєнному Львові Ірина Вільде опинилася під пильним наглядом радянських спецслужб: гріхів на ній було більш ніж достатньо. Причетність до «Пласту» й УПА, наявність братів — учасників визвольних змагань, які перебували в еміграції, та й творчість письменниці, зосереджена на психології приватного життя, погано надавалася для канонізації в соціалістичному реалізмі. Водночас прямо інкримінувати їй націоналістичні антирадянські погляди не було приводів, бо ідеологічно заангажованих пропагандистських текстів вона в довоєнні роки не писала. Тому їй вдалося невдовзі очолити Львівську письменницьку організацію. Для неї це означало повсякчасне балансування, необхідність вести софістиковану гру з владою. Але водночас і певні матеріальні статки: своїх одописців радянська держава фінансувала щедро.
Молодші колеги сердечно називали її «нанашкою», тобто хрещеною мамою, бо вона всіляко захищала їх від політичних звинувачень. Збереглося чимало апокрифічних історій про те, як «Вільдиха», слухаючи приїжджого зі столиці спілчанського чиновника, згідливо кивала головою і притакувала на всі його найбезглуздіші претензії, а потім пригощала принесеними з дому «пляцками» й дипломатично залагоджувала конфлікт.
Перший том «Сестер Річинських» змогла видати аж у 1958 році, а в 1964‑му з’явився другий. І вже наступного року роман було відзначено Шевченківською премією. Утім, задля цього авторці довелося суттєво споганити твір. Його віддали на обов’язкову тоді видавничу рецензію Павлові Загребельному, редакторові «Літературної України» й авторитетному спілчанському діячеві. Згодом він описав свої «клопоти з «Сестрами Річинськими» в мемуарах. Хоч як старалася романістка доточити вкрай необхідні з огляду на цензуру сюжетні лінії комуніста Бронка Завадки, пильному критикові справедливо видалося, що написано ті сторінки «мовби з примусу», і героїчний комуніст не лише не подобається, а й швидко набридає читачеві. Не схвалив Загребельний і того, що в романі «національне витискає соціальне», тобто забагато йдеться про гноблення українців і їхньої культури.
Ірина Вільде (річ майже нечувана!) написала своєму рецензентові листа, у якому відстоювала деякі принципові речі. Не зраджуючи дипломатичного етикету, подякувала київському метрові за… «політичну далекоглядність». У підтексті варто читати так: «Добре, що пояснив, за що битимуть». Проте наполягала, що обстоювання українцями власної національної ідентичності під тиском поляків слід трактувати не як «буржуазний націоналізм», а як патріотизм. Більш ніж смілива полеміка, як на той час.
Бунт проти старосвітськості
Насправді всі політичні теми в романі — лише неуникний доважок. Письменниця хотіла написати роман про жінок і проблеми їхньої адаптації в негостинному для них патріархальному світі. Це симфонія самобутніх жіночих голосів, адже кожна героїня сама оповідає про власне життя. Вільде вибудувала майже експериментальні сюжетні ситуації, щоб показати, як руйнуються патріархальні засади і дух нового часу змінює жінок, змушує їх самих дбати про власну долю, а не чекати на благодійників.
Після раптової смерті отця Аркадія Річинського його дружина і п’ятеро доньок опинилися, як здається, у цілковитій безвиході. Гроші глава родини інвестував необачно, й цінні папери, знайдені в сейфі, після банкрутства фірми виявилися непотрібними папірцями. До того ж наївна їмосць і дівчата не мали ані найменшого уявлення про ділові, фінансові й навіть побутові справи. Батьківський дім раніше ж видавався фортецею, ідеальним простором, що захищав від усіх бід і негараздів.
Читайте також: Еней у пошуках втраченої Батьківщини
Утім, ілюзіям найбільше піддалася сорокадворічна мати. Ірина Вільде дуже виразно демонструє межу: зміну статусу й водночас самооцінки жінки після Першої світової війни. Коли чоловіки пішли на фронт, їхні дружини, сестри й доньки зайняли звільнені робочі місця й почали успішно виконувати завдання, що завжди вважалися цариною сильної статі. А коли вчорашні господарі ситуації демобілізувалися, то зажадали повернення старих добрих часів і жінок знову покликали до домашнього вогнища. Питомо чоловічий простір вони тепер мусили звільнити. І саме тоді «слабка» стать відчула, що може розпоряджатися власним заробітком і впорядковувати своє життя, тож маскулінна ієрархія цінностей катастрофічно захиталася. Не випадково про вплив війни на родину Річинських розказано так детально: адже це був вододіл, після якого повернення стало неможливим. Їмосць Олена Річинська представляє саме довоєнне патріархальне покоління. Втрата чоловіка прирікала її на жебрацьке й безпорадне існування.
Проте доньки пані Річинської так жити вже не хотіли й не могли, тому почали шукати собі місце у світі, який ураз змінився. Їхня мати не розуміла й навіть засуджувала деякі їхні вчинки, проте не могла не заздрити їхній здатності стояти на ногах без підтримки сильної статі. Вони принаймні вже мали гімназійну освіту й могли претендувати на якісь заробітки.
Батьковою улюбленицею завжди була найстарша: невродлива, але наділена гострим розумом, сильною волею й цілеспрямованістю. Саме Катерина захотіла зіграти в містечкових лаштунках роль старосвітської панни, котра сягне життєвої вершини через вигідне заміжжя. Тільки пасивно чекати на принца на білому коні вона не мала наміру. Її історія — це низка виняткових саркастичних картин провінційного жіночого побутування. Невродливій панні без шеляга за душею довелося докласти неймовірних інтелектуальних зусиль, прорахувати хитросплетіння дуже складних багатоходових комбінацій і схем, залучити союзників і нейтралізувати ворогів, щоб таки досягти задуманого і привести загнаного у глухий кут боргами і кредитами доктора Безбородька до вівтаря. За свій сумнівний здобуток вона заплатила тілом вродливої сестри: відправила Нелю до маклера, хоча добре знала, що той збирається вчинити над дівчиною наругу. Утім, великого подружнього щастя з упійманим у матримоніальні сіті Теофілом Безбородьком старша Річинська не зазнала. Хіба потішила гонор, поставши в очах недоброзичливців і заздрісників як успішна жінка, яка обманула всіх на ярмарку наречених. Відповідати очікуванням патріархального загалу для неї виявилося важливішим, аніж втілювати свої бажання й мрії та осягати власну самість.
На відміну від інших доньок, про посаг для Нелі батько зовсім не клопотався: її досконала краса видавалася товаром, який за будь-яких обставин можна вигідно продати. Проте саме Нелина доля (ще одне сміливе розвінчування гендерних стереотипів у романі!) склалася трагічно. Сцену сексуального насильства Ірина Вільде як на тогочасний контекст виписала неймовірно відверто. Маклер Суліман згодився поширити чутки про багатий спадок, який отримала Катерина, хоча знав, що акції у сейфі Аркадія Річинського після банкрутства фірми нічого не варті. Але за свою послугу вимагав побачення з Нелею і скористався її приходом, щоб отримати сексуальну втіху. Це «втаємничення в безодню людського падіння» спричинило важкий психічний розлад. Дівчина втратила будь-який інтерес до життя й надалі спостерігала за собою ніби збоку. Вона тільки уявляє іноді, що було б, якби про все, що з нею сталося, дізналися близькі. Однак таємниця несказанна в буквальному розумінні слова. Неля не могла ні з ким поділитися, не мала навіть слів для такої розповіді. Інстинктивно розуміла, що розмова з кимось мала би для неї терапевтичний ефект, тому як ревна католичка й донька священника зважилася піти до сповіді. Але навіть там опинилася в ролі сексуального об’єкта, а вся процедура обернулася на допит. На уточнення: «Виновник був мужчина чи жінка?» панна Річинська здивовано подумала: «Жінка? Про що він запитує? Як може жінка бути виновником?». Тобто фактично під час сповіді Неля ще раз стала жертвою насильства.
Ірина Вільде продемонструвала всі біди традиційного дівочого виховання. Канонік Річинський готував доньок до того, щоб вони гідно почувалися королевами балів і належно виконували обов’язки господинь світських салонів. Але коли стало зрозуміло, що салонів і віталень, оздоблених картинами та кришталем, ніколи не буде, брак професії став обтяжливим спадком усіх п’ятьох сестер. Рефлексією над цією проблемою авторка наділила Ольгу. «Мала господинька», як називали її в родині, вирішила шукати заробітків. І після виснажливих вагань прийшла до редакції газети «Нова жінка». Сама назва була знаком часу й мусила будити в дівчини добрі сподівання. Однак цей візит став для Ольги чи не найсерйознішим уроком, після якого всі ілюзії мали би остаточно розвіятися. Бо на питання, що вона може запропонувати на ринку праці з його неймовірною конкуренцією, Ользі Річинській відповісти було нелегко. Шиття, бухгалтерія, друкування — усього цього її не навчили. Коли виявилося, що для домашньої вчительки чи бонни конче необхідний диплом фребелівських курсів, претендентка визнала свою поразку й усвідомила, «що вона така, якою вона є, зайва у суспільстві людина». Співчутлива редакторка порадила йти вчитися, якщо хтось із родини допоможе грішми. Але підтримки шукати було нізвідки.
Ця доброзичлива редакторка пані Вільчинська з’являлася на сторінках роману ще кілька разів. Її прообразом (пізнаваним навіть і з опису зовнішності) була, звісно, Олена Кіселівська, яка колись звернула увагу на статтю нікому не відомої Дарини Макогон і запросила її працювати в «Жіночій долі». На той час дівчина уже два роки жила в батьків у Станіславові, заробляючи принагідним репетиторством, бо з Львівського університету її виключили за підозрою в приналежності до українського національного руху. А це загрожувало арештом, тож мусила сховатися в провінції. У газеті Кіселівська зібрала колектив талановитих авторок, популярних українських письменниць. Зокрема, писала для «Жіночої долі» Мілена Рудницька, блискучі репортажі з далеких країв надсилала Софія Яблонська. Тож поколінню сестер Річинських уже навіть у маленькому галицькому містечку було кого брати за приклад. І зневажати старосвітські стандарти.
Читайте також: Червоні окуляри Едуарда Ерріо
Проти подвійної дискримінації
Епоха, про яку писала Ірина Вільде (20–30-ті роки ХХ століття), стала однією з найбільш політизованих, уникнути ідеологічного вибору тоді не вдавалося майже нікому. Цензурний тиск, звісно, обмежував і можливості самої авторки. Якраз останньою обставиною легко пояснити відмінності між ранніми творами й пізнішим романом. В автобіографічній повісті «Б’є восьма» чернівецькі гімназистки наражаються насамперед на національну дискримінацію. Вчитель перетворював уроки румунської на шовіністичні маніфестації, і навіть директор-українець, хоч і намагався залагодити конфлікт, проте не міг захистити Дарку Попович від переслідувань. Найщиріша дівоча дружба не витримала випробувань ідеологічним протистоянням. З усім підлітковим максималізмом однокласниці влаштували обструкцію Орисі, яка зрадила шкільну солідарність і намагалася запобігти прихильності зненавидженого вчителя. Двійка, несправедливо виставлена Дарці, найбільше їй боліла тому, що стане прикрістю для батьків. А вдома тато цілком несподівано раптом розповів дитині, що його також колись виключили з гімназії за «політику». У фіналі повісті гімназисти всього міста зважилися на протест і зібралися на віче біля пам’ятника Тарасу Шевченку. Водночас дівчатам раз у раз нагадували і про те, що їхня активність та настанова на бунт не має нічого спільного з жіночими чеснотами й поведінкою вихованих панночок.
Боротьба з гендерною та національною дискримінацією для героїнь Ірини Вільде однаково важлива, подвійне приниження повсякчас обмежувало свободу особистого вибору. Усвідомлення подвійної маргіналізації «другої статі», пов’язаності обох різновидів гніту засвідчене в багатьох програмних документах українського феміністичного руху. Так само, як і в художніх творах. Насамперед у цьому зв’язку згадується драматична поема Лесі Українки «Бояриня». У ній сам рівень демократичних свобод визначено, зокрема, через становище жінок. Україну ХVІІ століття протиставлено Росії як, відповідно, «веселий світ» і «темницю» саме з огляду на те, як в обох соціумах ставляться до жінки. Замкнена в теремі й обмежена в публічному просторі московитка — представниця зовсім іншої культури («чи ж ми туркені?» — обурено питає ображена постійними заборонами Оксана), аніж заангажована у громадське життя українка.
«Сестер Річинських» Ірина Вільде мусила, до того ж після кількох публічних обговорень і жорстокої критики, а також після редагування київського рецензента, знов і знов переробляти, щоб текст відповідав приписам соціалістичного реалізму. Боротьба за жіночі права аж ніяк не належала до чеснот соцреалістичних персонажів. Вимагали тільки підкреслення ролі «простого народу» під проводом комуністів. Можна лише уявити, якого болю завдавала необхідність власноруч псувати свій перший великий роман, на який було покладено стільки амбітних сподівань. Може, й добре, що Ірина Вільде не надто переймалася вплутуванням сестер у політичні розбірки й партійні змагання, дописуючи натомість десятки сторінок про самовідданість комуністів. Бо як же можна пропонувати двотомний роман про п’ятьох попівен на дивані! Приблизно так визначив «Сестер Річинських» Павло Загребельний. До його оцінки варто придивитися уважніше хоча б для кращого розуміння рецепції роману, з одного боку, радянськими літературними критиками, а з другого — читацьким загалом. А успіх у читачів був незрівнянно більшим, аніж (навіть попри Шевченківську премію) офіційне визнання. Критика легко знаходила ідеологічні вади й недопрацювання, а читачі захоплювалися ні з чим тоді непорівнянною глибиною психологічного аналізу й майстерністю характеротворення. З погляду Павла Загребельного, авторка зосередилася на героїнях бездіяльних і не надто цікавих.
Назвати Катерину, Зоню, Олю й Славу Річинських «бездіяльними, пасивними, затурканими й обмеженими» можна було лише з позиції ну дуже вже активного будівника світлого комуністичного майбуття! Не кажучи про те, що класична гімназійна освіта давала суттєво більше знань, аніж куца радянська школа, кожна з цих дівчат мала силу й енергію протистояти безвихідним обставинам, шукати власний шлях попри приреченість на зневажливе нидіння з ласки хлібодавців. Та якої вже, скажімо, більшої активності можна вимагати, аніж та, яку розгорнула Катерина, щоб упіймати в шлюбні сіті лікаря Безбородька! Це ж була просто бездоганно організована ловитва, у якій зацікавлена особа задіяла цілий штат підлеглих і соратників, передбачила ризики й зуміла їх уникнути. Просто в патріархальній ієрархії все, що відбувається вдома з жінками, маловартісне, порівняно з чоловічими досягненнями в публічному просторі. Не за партійний квиток боролася старша Річинська, а лише за шлюбний перстень… І родинний роман видавався вторинним маловартісним жанровим різновидом порівняно з літописами революційної боротьби й упривілейованим епосом про робітничий клас.
Дебют Ірини Вільде був неймовірно яскравим: після успіху перших повістей вона буквально за кілька років написала великий роман. «Сестер Річинських» закінчила ще 1937 році — й опісля, за чотири десятиліття, авторка з таким обдаруванням не написала майже нічого. Можна згадувати про війну, цензуру, трагічні обставини, проте це лише часткові пояснення. Річ у тім, що словосполучення «український радянський роман» виглядає цілковитим оксимороном. Радянський роман не розвинувся, бо такий жанр не може з’явитися в тоталітарному суспільстві, де свободу слова гарантовано лише на папері. Тільки з кінця 1960-х, коли з соціалістичного реалізму вже можна було втекти, як утікали в бібліотеку Валерій Шевчук чи в далеку історію Роман Іваничук, постала нарешті повноцінна велика проза.
Ірині Вільде було складніше, ніж багатьом її колегам. Бо вона писала з жіночого погляду, її цікавив індивідуальний і часто суто приватний досвід, усупереч тому, що усуспільнення в «Країні Рад» стосувалося, схоже, не лише речей матеріальних, а й духовних. Для авторки «Сестер Річинських» була ще одна страшна перешкода. Вона написала свій magnum opus про світ, який лише за кілька років пішов у небуття. Прототипів (реальних і потенційних) її героїв вивезли в Сибір, запроторили в концтабори, знищили в битвах світової війни… Уся та поезія побуту, що так чарує на багатьох сторінках «Сестер Річинських», ураз стала далекою незворотною історією. А говорити про ці втрати, як і про травматичний досвід цілого покоління, було вже неможливо. Тож дебютний роман Ірини Вільде так і залишився одним із найкращих творів у нашому класичному каноні. Літописом епохи, про яку вона написала з позиції зацікавленого й заангажованого свідка подій.