У київському видавництві «Темпора» вийшла біографія Франца Кафки під назвою «На порозі щастя» за авторством Алоїза Принца. Німецький оригінал «Auf der Schwelle zum Glück» з’явився на світ 2005 року. Це захопливий життєпис чи то чеха, чи то німця, чи то єврея. Але точно європейця. Одного з найбільш впливових письменників початку XX століття, твори якого, як і життєпис, неодноразово екранізували й заради якого навіть вигадали термін «кафкіанський» (kafkaist) — понурий, пригнічений, сповнений ірраціональності й абсурду. Кафка — це велика література, світова література, класична література. Цей автор «символізує відкриття, що саме за найзвичнішою банальністю може ховатися найвибуховіша сутність».
Кафка народився 1883 року, усе життя писав і помер 1924 року. На цьому можна було б зупинитися. Це було б більш ніж достатньо. Бо між народженням і смертю автора є текст. У цьому випадку текстом є сам Кафка. Якщо трошки деталізувати його життєпис, то зазначимо, що Кафка був випускником юридичного факультету Карлового університету, доктором права, вегетаріанцем, аскетом, не курив, не вживав алкоголю, не пив чаю та кави. Майже ідеальна людина. Також Кафка весь час залишався «чужим серед своїх». Усе його життя було якимось подвійним, вихід з якого «в ідеалі» міг бути тільки один — божевілля. Певний час він щодня працював експертом з нещасних випадків у бюро, жив з батьками, періодично пописував, бо завдяки письму почувався спокійніше. Робота в страховій компанії була тягарем для нього, але дарувала йому прихисток і безпеку. Страхове агентство було його периною — важкою і теплою. Кафка казав: «Якщо я з-під неї виберуся, то відразу ж ризикую перемерзнути, адже світ не опалюють». Усе життя він прагнув самотності, але й тужив за життям у товаристві.
Якось він став фабрикантом на «Празькій азбестовій фабриці Герман і Ко.» свого батька Германа Кафки. З батьком він мав складні стосунки все життя. Вони описані в «Листі до батька» (1919). За словами Алоїза Принца, Герман Кафка «опанував витончені інструменти, за допомогою яких викликав у всіх почуття провини». Через це Франц ще дитиною втратив віру в себе, а в дорослому віці відчайдушно намагався захиститися від батьківської зверхності й зберегти своє право на самотність. Цю самотність він знаходив лише в письмі, якого геть не розумів його батько.
Кафка писав на зламі століть, під час розвалу Габсбурзької монархії в катастрофічну епоху «світових воєн та пролетарських революцій». Окрім оповідань, листів і щоденників, Кафка лишив по собі три незавершені романи: «Америка» (1911–1916), «Процес» (1914) та «Замок» (1922). Недаремно німецький літературознавець Петер-Андре Альт назвав свою монументальну біографію (німецькою — 2005, англійською — 2018) «Франц Кафка: Вічний син» («Franz Kafka: Der ewige Sohn») і змалював Франца як незакінчену особистість, яка лишила по собі незакінчені романи. Цим романам властиві настрої безнадії, відчаю, невіри в можливість щось змінити. Тільки наприкінці життя, коли він зустрів Дору Діамант, «до нього повернулася жага до життя». Хворий Кафка жив у голоді й холоді з коханою жінкою. Він намагався вирватися зі старого життя, але його спроба не вдалася: лікарі констатували в нього гнійний туберкульозний процес. Лише пів року він був «на порозі щастя».
Кафка був таким собі вічним вигнанцем. Дмитро Затонський у своєму тексті про Кафку «Література — це я сам…» згадував характеристику Кафки одного з його німецьких біографів: «Як єврей, він не був своїм у християнському світі. Як індиферентний єврей — бо ж таким Кафка був на початку, — він не був своїм і серед євреїв. Як людина, що говорила по-німецькому, він не був своїм серед чехів. Як єврей, що говорив по-німецькому, він не був своїм серед німців. Як богемець, він не був цілком австрійцем. Як службовець при страхуванні робітників, він не цілком належав до буржуазії. Та й на службі він не був увесь, бо відчував себе письменником. Та й письменником він не був, бо віддавав усі сили сім’ї». У ньому завжди боролися два начала. Кафка не мав цього внутрішнього ядра, про яке сьогодні вчать на кожному тренінгу із самозбудування. Він був постійно «будинком у вогні» — як ззовні, так і всередині. Він відрізнявся. Світ навколо нього лишався для нього загадкою. Такою собі містичною таємницею. У нього не було прихистку й притулку. Він був «оголений серед вбраних». Але, може, то не він такий, може, то весь світ з’їхав з глузду? Можливо, він єдина здорова людина в цьому хворому світі? Кафка ділився із цим світом тим, чого не міг пояснити й сам. Мілена Єсенська, яка листувалася з Кафкою, уже після його смерті написала, що «він був відлюдником, вченою людиною, яка страшенно боялася життя», і додала, що «він був сором’язливий, лякливий, м’який і добрий, але книжки, які він писав, були жорстокі й болючі».
Читайте також: Кафка, шоколад і тиранія
Література в житті Кафки відгравала вирішальну роль. Інше не мало значення. Поєднувати професійне життя працівника страхового агентства, відповідального за укладання договорів про страхові виплати за нещасні випадки на робочому місці в промислових районах у німецькомовній Північній Богемії, з літературним йому завжди було складно. Щодня протягом тижня він ходив на роботу в бюро, а вечорами писав нотатки. Переважно Кафка до пізньої ночі сидів над своїми зошитами, безмежно прагнучи самоти й спокою. У певні періоди життя, як у Цюрау, він «жив аскетичним, майже монашим життям». Його стосунки з жінками — це постійна боротьба зі страхом самотності й зі страхом втратити себе, коли він уже не матиме змоги перебувати на самоті. «Коли він пише, він є тим, що пише. Він відкривається своїм переживанням, темним силам свого внутрішнього світу. З тієї самої причини йому чужі письменники, які стоять над хаосом, — так би мовити, пишуть свої історії зверху, “у сонячному світлі”. Він не може зрозуміти, як “так затишно” прилаштуватися до цього “страшного царства”. Хоча писання почасти й робить Кафку щасливим, але це жахливе щастя, як він каже, — “плата за служіння дияволу”».
«Письмо є для нього чимось значно фундаментальнішим. Воно для нього невідділене від самого життя. У письмі він справді знаходить себе. Письмо — це і є життя. І визначається воно для нього тим, наскільки вдається перенести в “денне” існування власні сни та образи з життя внутрішнього. Кожен вибирається з потойбіччя по-своєму, — писав Кафка в одному листі. — Я роблю це через писання». Усе його життя віддано полягало в спробах письма, як зауважує сам Кафка, переважно невдалих. Без письма він «давно валявся б на підлозі», як непотрібне сміття. У письмі для Кафки не було міри. Ішлося або про все, або про ніщо. У письмо він вкладав усе, що мав. У листах до своєї коханої Феліції він писав, що «книжка значно більше показує його обличчя, аніж фото». Лише в письмі, зазначив Алоїз Принц, він здобув самостійність. Письмо стало його єдиною опорою. Він, по суті, сам став письмом. Навіть між письмом та одруженням він вибрав перше. «Без неї (Феліції. — Ред.) я не можу жити, але з нею — також ні». Однак, вибравши такого чоловіка, жінка буде змушена погодитися на певні обмеження, можливо, на злидні, не зможе купувати собі дорогих суконь, відвідувати театру. З чоловіком, який, можливо, не буде люблячим та уважним, життя може перетворитися на монаше. Це прокляття письменника. Вічна мандрівка, у якої немає кінця. Під час цієї мандрівки лише любов — єдина можливість пізнати іншу людину. Його письменництво почалося з рукопису, що зберігся, «Опис однієї боротьби» (1904), а за день до смерті (1924) він ще працював над версткою «Голодомайстра». Сам він критично ставився до своїх творів і писав, що цінує лише ті миті, коли працював над текстами. Дмитро Затонський зазначив: «Кафка писав лише про себе й для себе. Письмо для нього — це форма життя. І навіть якби він не писав, уважає Кафка, він усе одно лишався би письменником».
Усе життя Кафки — заперечення самого себе та своєї творчості. Він клубок болю. Він завжди тікав у самотність. Уже хворіючи й бувши на схилі свого життя, він написав своєму другу Максові Броду, щоб той після його смерті спалив усі щоденники, рукописи, листи, малюнки, які знайде в книжкових шафах, у білизняній шафі, у письмових столах удома й у конторі. Він бажав, щоб ті його твори («5 книжок», які мали вагу для Кафки) не перевидавалися, не зберігалися, а краще без вороття загубилися.
Франц був шукачем усе життя. Він часто закохувався, але в справах сердечних шукав головного — щоб його розуміли. Про свою наречену Феліцію Бауер він писав так: «Її любов до мене така ж велика, як її неспроможність мене зрозуміти». Про себе Кафка завжди був не найкращої думки. Нікчемна особа, не людина, «мавпа», «хробак», огидний, зайвий, обтяжливий, шкідливий, неприємний. Найкраще все це він зобразив такими словами: «Одного ранку, прокинувшись од неспокійного сну, Грегор Замза побачив, що він обернувся на страхітливу комаху». Кафка був і залишається «експертом» із самотності, відчуженості та, як не дивно, щастя. Щастя, хай яким незрозумілим і «жахливим» у його версії воно нам не видавалося.