У кожному великому європейському місті можна знайти з десяток кав’ярень, де свого часу творили відомі письменники. У Празі таких локацій чимало, але, напевне, найвідомішою лишається кафе «Лувр», що відкрили 1902 року на вулиці Народній, 22 неподалік від Національного театру.
Дерев’яні панелі, арки та орнаменти на стінах позначені впливом ар-нуво: «Лувр» від початку мав богемний, але водночас демократичний вигляд. Відомі люди часто заходили сюди скуштувати фірмової страви, гарячого шоколаду, або ж випити гальбу доброго пива. У різний час доби в «Луврі» можна було побачити Карела Чапека й Альберта Айнштайна з професором астрономії Владіміром Гайнріхом. На честь останнього назвуть кратер на зворотному боці Місяця, а двох інших і рекомендувати не випадає. Десь у кутку збирався філософський гурток на чолі з Францом Брентано. Часто забігав і філософ Гюго Бергманн, що потім міг прямувати в салон до літераторки Берти Фанти. На фірмових листівках писали статті журналісти, зокрема репортер Аксель Юнкер і письменник Франтішек Ланґер. Про Юнкера згодом згадуватиме Макс Брод, а п’єса Ланґера «Братство білого ключа» через більш як пів століття звучатиме на українському радіо. Пізніше в підвалі відкриють винний льох «Катакомби» й почнуть організовувати свої зустрічі члени Комітету Асоціації художників. А 1925-го саме в «Луврі» проведуть перше засідання чеського «ПЕН-клубу», президентом якого стане Карел Чапек, а почесним гостем — президент Чеської Республіки Томаш Масарик. Закінчиться все вже за часів панування комуністичної партії, 1948 року, коли на місці «Лувру» відкриють офіси. Культове місце знову відчинить двері в 1990-х, і шоколад там досі смачний.
Цей і наступні малюнки взято із записників Франца Кафки 1901–1907 років. Нині зберігаються у Національній бібліотеці Ізраїлю в Єрусалимі
Однак на момент початку нашої оповіді до закриття кав’ярні пів століття, і худий юнак, що п’є чай поруч із Максом Бродом, не хто інший, як письменник Франц Кафка. Вони навмисне сіли осторонь від гуртка Брентано: Макса з нього вигнали, а Франц пішов із солідарності. Мстивий Брод згодом напише, що вчення Брентано в Празі має попит хіба в «Луврі». Очевидне перебільшення.
Ми не знаємо, які саме тексти обмірковував Франц у кафе з претензійною французькою назвою, але точно можемо сказати, що вже тоді визрівало поняття kafkaesque, що стало однією з головних характеристик життя сучасної людини, зокрема мешканців країн, де панує диктатура. Після початку повномасштабного вторгнення kafkaesque набуло нових відтінків. То ж що це таке і як нам, озброївшись потужним кафківським спадком, протистояти викликам сучасного світу? Письменник Ной Тавлін докладно розглянув цей концепт у своєму есеї «Що таке Kafkaesque».
Найчастіше поняття асоціюють з образом Йозефа К., головного героя роману «Процес». Йозеф знає, що не зробив нічого поганого, утім, його заарештували. Він опинився всередині тривалого та вкрай забюрократизованого судового процесу, не маючи жодних шансів з’ясувати свою провину. Атмосфера kafkaesque панує в абсурдному світі, де персонаж обмежений жорсткими нормами й відмовляється проявляти власну волю. Тавлін описує ускладнений досвід героя, що його розчаровує, як-от: нескінченні бюрократичні лабіринти, зайвий примус та безсенсовну жорстокість. Додам, що персонаж сприймає ці обставини з дивною покірністю, ніби вимушено інтегрований у жорстоку симуляцію життя («а що ми можемо зробити?», «ми маленькі люди», «і що, нам усім тепер сісти, щоб вам було простіше?»). Якщо ви бодай раз намагалися отримати довідку в державних органах до всіх реформ або просто працюєте в держустанові, то майже напевно переживали досвід kafkaesque. Густі тенета правил, суперечливих вказівок та обмежень, які є самі собі ціллю, Франц Кафка передчув та описав задовго до авторів-постмодерністів. Опинившись у ситуації kafkaesque, окремі герої боротимуться й намагатимуться змінити правила гри, тоді як інші застигнуть, паралізовані обставинами.
Ідеї Кафка черпав із власної роботи в страховій агенції, де його обов’язком було інспектувати підприємства та брати участь у судових процесах. Більшість його персонажів не супергерої, що гинуть у боротьбі зі суперзлочинцями, а такі ж дезорієнтовані офісні працівники, як він сам. І навіть Посейдон так перевантажений паперовою роботою, що не має часу бути богом.
Кожен кафківський герой, інтегрований у загальну машинерію життя, до смерті боїться випасти з неї, втратити місце, адже це майже напевне призведе до його загибелі. Так Ґреґор Замза зранку більше переживає не тому, що перетворився на страхітливу істоту, а через спізнення на роботу. Маргіналізація призводить до загибелі й головного героя невеличкого, але блискучого оповідання «Голодомайстер». Цирковий артист, який публічно голодує, врешті-решт заморює себе до смерті, але не тому, що йому подобається втримуватися від їжі, як думають глядачі. Просто за все життя він не знайшов жодної страви, яка йому справді смакувала б. Із часом про артиста просто забувають — і він гине. Тут смерть стає апофеозом непристосованості до життя, подолано один із базових інстинктів — голод. Світ настільки не імпонує голодомайстру, що той здійснює повільне самогубство через фактичне змаління, зникання з простору.
Система в романах Кафки є самоцінною, вона потверджує сама себе. Так у «Процесі» владні функціонери стають коліщатками тоталітарного механізму, осягнути логіку якого не здатні навіть безпосередні учасники судового процесу. Через багато десятиліть після смерті Кафки німецька філософиня Ханна Арендт окреслить тему його текстів як «тиранію без тирана». Утім, попри відверту похмурість цих історій, у них завжди знайдеться місце парадоксальному гумору, що випливає зі збоченої логіки ситуацій, у які потрапляє герой. А ще письменник не втомлюється нагадувати: світ, у якому живемо, ми ж і створили, тому здатні змінити на краще.
Лишимо Франца допивати його чай у «Луврі» й докладемо сьогодні ще трішечки зусиль, щоб знизити рівень kafkaesque у житті, добре, друзі?